Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45414
Рецензій: 88876

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Самостріл ч.9

© Михайло Нечитайло, 22-11-2017
Відколи на Майдані почали стріляти й сотня душ потяглася вслід за журавлями в незвідані світи позазоряних глибин і вершин, Гнат Іванович раптом прикипів до політики. Слава Богу, Саву куля оминула, та все ж три дні, коли наука з улюблених журналів не лізла в голову, хоч стома гвіздками себе до неї приковуй, натомість перед очима майже без переривів на сон і їжу, блимав телевізор, а мобільник тільки те й робив, що посилав гудки на синів телефон, отримуючи у відповідь коротке й лаконічне «Абонент тимчасово поза зоною зв’язку», не лишили Гната Івановича в облюбованих ним магіях чисел і фізичних законів.
Тарас Іонович те зауважив.
– Бачиш, Гнате, Україна, коли ми в ній, а вона довкола, не може лишити себе поза будь-чиєю увагою, – радісно посміхався.
– А ти чого не на Майдані? – раптом визвірився Гнат Іванович. – Чого дупу свою ховаєш поза шкільними партами, коли там кулі, а тут лише сонний поклик розігрітих теплом батарей мух?  Чого?
– Того, чого й ти, – лупав очиськами Тарас Іонович, – уроки маю проводити. Напередодні, в неділю, був, – рапортував, наче на параді. – Й опісля, в неділю, був. А на тижні не зміг. На жаль.
– Яке на жаль?! – не вгавав Гнат Іванович. – Радієш, що пузо не прострелили. Ще не бачив того, хто б жалів, що його не грохнули. Май мужність зізнатися бодай собі, що радієш.
– Нічого я не радію, – якось непевно відповів Тарас Іонович і подався геть.
Політику й останні події Гнат Іванович сприймав, на його думку, своєрідно.
Він не палав ні показово, як Присяжнюк, ні просто бодай для себе якимось надмірним патріотизмом, він узагалі був байдужий до всього, що товклося довкола, здобуваючи обриси революції, от тільки син стояв там, де літали кулі та гинули люди, й це мучило, це гнало до екрана телевізора та шпальт газет, гнало й, звісно ж, будило думку, бо як же без цього.
У тій думці чільне місце посідала тривога за сина. І злість, що вся оця, як казала Лариса Дмитрівна, вакханалія спромоглася так наелектризувати світ, що й милі та любі фізико-математичні журнали відійшли вбік, як відходить любов до зоряного неба від засудженого на розстріл астронома, котрий стоїть перед дулами та чекає кулі.
– Нелюди, – неслося з уст Гната Івановича на адресу зодягнутих у чорне міліціянтів, що посилали, присівши, кулі в мітингарів.
– Придурки, – це вже майданівців так називав, – чого позлазилися туди, чого стоїте вже третій місяць і не надбали зброї, не даєте відсіч, лізете, як телята, прикрившись дошками, по смерть на влаштовану для вас бойню?
– Там людей немає на тому Майдані, – жалівся, сидячи в учительській, – там розуму немає. За що там ложать голови? За Європу? А чи вона  потребує наших голів? Хіба їй без нас погано?
– Нам без неї погано, – не міг стриматися, ставав супроти Тарас Іонович.
– Чим? – не міг допетрати.
– Тим, що сидимо в багні, – рубав долонею повітря Тарас Іонович.
– А хіба багно не краще за пролиту кров? – питанням на питання озивався Гнат Іванович.
– Не краще, бо ліпше згинути, віддавши за праве діло кров, аніж утопитися, задихнутися в смердючій калюжі, – роз’яснював Тарас Іонович.
– Не згоден, – не вірив тим роз’ясненням Гнат Іванович, – людина однак не здатна потім осмислити, яка смерть її спіткала. І їй, у принципі, потім уже однаково, яким чином вона віддала Богу душу.
– Їй, може, й однаково, іншим людям – ні, – не погоджувався з Приходьковим твердженням Тарас Іонович.
– Мені, якщо чесно, не однаково тільки, живий чи мертвий мій син, а не дай Бог, його застрелили б серед Києва, мені було б геть однаковісінько, чи його пристрелили, як майданівця, чи розтерзали, як міліціянта. Отака правда поза бравурною похвальбою в патріотизмі.
– Та невже тобі, Гнате, однаково, чи ти в ярмі, чи на волі?! – схопився Тарас Іонович. – Невже однаково, чи ми крокуємо вгору, чи вниз, невже однаково, як житимуть твої діти й онуки? Вони ж хоч і під улюбленими твоїми зорями житимуть, хоч і вчитимуть ту ж таки фізику та математику, що й нині, але ж перспективи в них будуть інші, ніж зараз, доля буде інша, щастя – й те якіснішим стане.
– Чого ти поліз між щастя, – не втерпів, грубо обірвав Гнат Іванович Присяжнюка, – відколи це тобі дане право важити його й міряти, аби визначати його якість? Хто ти такий узагалі супроти щастя? Хто ти для долі мого сина? Хто ти, що малюєш перспективи? Та ти ніхто. Таке ж ніхто, як і я. Чого ти лізеш у високі матерії, як я в свої журнали? Звідки тобі знати, що прийде після Майдану? Нащо ти пхаєш мені межи очі свої фантазії, коли вони тільки фантазії й нічого більш? Хто ти такий, аби давати гарантії, що ми, розколотивши нинішню владу, заживемо краще? Хто взагалі може дати нам оте краще, крім нашої праці та часу? Все туфта, геть усе туфта й голі словеса. Чим покращив Майдан долі загиблих, де краща доля й заможне європейське життя їхніх сімей, як вони втратили своїх батьків і чоловіків? Сльози – це що, дорога до раю? Сльози – це сльози.
– Ти не плетися барвінком біля високого, – впевнено вів своєї Тарас Іонович. – Не стелися там, де треба злетіти. Так, біль, так, кров, так, біда й чорні дні. Але поза ними зростає надія. Вона не бовваніє десь на горизонті, не тліє в химерних мріях, що час колись зсадить Януковича-хапугу з трону, вона зріє, як калина восени, так, червоно, так, гірко, але зріє, аби ми могли зірвати її вже завтра, а не копали ще роками лунку, аби колись посадити саджанець, а потім ще віки чекати, поки виросте, а потім виглядати, чи не зацвіла, та шукати бджолу, та дивитися, щоби не оббив град, та ще бозна-коли зірвати врешті-решт. Так і правнуки тої калини не вкушають. А я хочу, аби з неї вино пили вже наші діти. А якщо добре піде, то й ми ще доторкнулися до келихів.
– Де зараз твій син? – перебив Гнат Іванович Присяжнюкову запальну промову.
– В Англії, – щиро зізнався Присяжнюк.
– Чого він туди поїхав?
– Роботу належну знайшов.
– По кращу, значить, долю? – уточнив Приходько.
– Напевно, так, – погодився Тарас Іонович.
– І на хрена йому цей Майдан? – кричав Гнат Іванович. – Він на нього що, приїде? Він підставить свою забиту юриспруденцією голову під кулі? Та ніколи й нізащо. Це мій дурень, що весь вік мається збудувати з мозолів, завважив, що голова йому нібито в такій справі ні до чого та й попхав її поближче до смерті. От і порівняй тепер долі – твого Павла й мого Сави. Що їм дасть Майдан? Твій Павло вже й так усе взяв, а в мого Сави цей Майдан хіба голову здатен забрати, а от чи щось дасть – це таке ж довготривале й важке для доведення рівняння, як теорема Ферма. Це коли ще знайдеться Ендрю Уайлс, щоби все довести до ума та скласти в розумну купку? Через триста років? То мого Сави вже й правнуків на світі не буде. Що ви посилаєте весь народ ловити бозон Хіггса, коли тому народу достатньо просто накосити трави, нагодувати корівку, надоїти молочка, вторгувати копієчку й купити до власного молочка білу паляницю. А це можна зробити серед звичайного поля, для цього майданів не треба.
– Що ти мені пхаєш межи очі свою науку, – закипав Тарас Іонович, – нащо ти тулиш якісь бозони до людської волі? Та невже ти думаєш, що косити траву на волі й у рабстві – це одне й те ж?
– Я не бачив і не бачу довкола рабства, – заперечив Приходько.
– А раб його ніколи не бачить, він йому радий, бо не знає, що робити з волею, як не знає цього випущена з клітки виросла в ній птаха, – пильно подивися Присяжнюк на Приходька. – Та тебе на минулих виборах у гімно вмочали, а ти облизувався. Ти не здатен до опору, не здатен до перемоги, ти вічний лузер, вічне горе, яке свою згорьованість рознесло, як заразу, на всю сім’ю. Куди тобі до України, як ти у власній хаті не годен здійнятися вище стріхи, аби побачити, який мох уже обсів сорокарічний шифер. Перекрий хату, Гнате, інакше колись погниють крокви, впаде стеля й придавить. Тут теорема Ферма безсила, коли погляд вище стріхи не злітає. Можна тридцять разів самотужки довести ту теорему, але якщо забракне сили й волі бодай раз поміняти шифер на власній хаті, вважай, жити жив, а прожити не зміг, а дітям майбутнє заховав у теорему, а в хату не вніс, та й Україну оминув, землю рідну оминув – не побачив, не поніс у світи, покинув, як покритку, зміняв на теорії, а вона й загнулася в безпросвітності. Що толку з теорем, коли життя осторонь і бліде?
– Якби я довів теорему Ферма, – кинув Гнат Іванович, – то всі твої майдани супроти мого досягнення пилинкою котилися б за вітром. Розум вище за крик.
– Коли відрізають голову й не покликати на поміч, розум без крику стає гноєм.
– Крик, як на те пішло, має бути вчасним, а не довгим, тягучим і від того охриплим до беззвучності, ледь чутним, що й горобець, сидячи на роті, ні чує, ні лякається, – несподівано погодився Гнат Іванович з Тарасом Іоновичем. – Так що лузер – не той, що за теоремою не перекрив даху, а той, хто волати почав, але охрип і дав шанс на відрізання голови, або ж принаймні до величезних порізів на шиї.
– Себто? – забажав Присяжнюк уточнень.
– Ось дивися, грамотію, – зверхньо так, аж сам здивувався, мовив Приходько. – Було перше грудня, мільйони на вулицях, адміністрацію президента штурмом брали, трактором брами рушити їхали. Але зупинилися за крок, відтяли рішучість – нащо? Може, треба було йти до кінця, товкти адміністрацію, щоб аж покрівля на бруківку, гнати транспорт на Межигір’я, полонити узурпатора разом з усім його начинням та грошвою. Де був, Тарасе Іоновичу, чом не повів народ до бліц-кригу? А шанс був. Один-два дні – й нова, як ти кажеш, країна.
– Ти там був, що таке патякаєш? – обурення аж хлюпнуло з Тараса Іоновича. – А «Беркут», а кулі у відповідь, а смертей тьма, а війна ледь не в центрі столиці.
– А пізніше, по майже трьох місяцях, що, кулі поіржавіли, смерть поїхала у відрядження? – гнівом пашів Приходько. – Ні, все те саме, все один у один. От тільки людей полягло чи й не більше, пани-крадії зникли, гроші зникли, роздрай заполонив країну, біда вийшла тягуча, як патока, от тільки не солодка, а гірка, гірка до одуріння. Так що не треба мене звинувачувати у всіх гріхах, подивися краще на себе. Бо те, що ти оголосив себе патріотом, а мене лузером, ніяк не відміняє того факту, що лузер бачить далі, чим саморозхвалений патріот, а любити Україну розумом, може, набагато, набагато краще, ніж горлянкою та голим патріотизмом.
– Куди ти там його далі бачиш, – зневагою, як зерном на щедрівці, сипнув Тарас Іонович, – заднім числом усі розумні.
– Я бачу й уперед, – не погодився Гнат Іванович. – Он у Криму що затівається, де дія, де реакція? Один страх, повні штани й переляк несусвітній.
– А що там можна вдіяти? – непевно так Тарас Іонович.
– Там скільки нашого війська? – розпалювався Гнат Іванович. – Тисяч до двадцяти буде. А скільки в перший день зелених чоловічків урядові споруди захопили? Зо дві сотні? Де армія, міліція де, чому двісті хазяйнують там, де стоять двадцять тисяч?
– Там військо ненадійне, багато місцевих, вони з росіянами воювати не кинуться, – опирався чомусь Тарас Іонович, –  а розпочати бійню без надій ризиковано та чи й варто. Потім там і народ дуже за Росією. Одурманили народ.
– А татари, вони за що стоять? – громом гримів Гнат Іонович. – За Україну! Дайте їм захист. Перекиньте туди війська чи спецзагони ледь не з усієї України, змагайтеся, боріться! Озбройте тих самих татар. Та й патріотів, тільки не таких, як ти, показних, а справжніх, скільки по Україні? Тільки гукнути аби в когось вистачило снаги. Ні, скинули народ з рахунків. У нас що, літаки не літають? Невже мало доби, аби перекинути туди достатню кількість війська? Це зараз уже аеродром профукали, а зразу? Ні, Януковича відпустили, не вірю, що це не зроблено по домовленості, не вірю, що його не можна було зупинити, перехопити. Що, поділ портфелів завадив? Проросійську сесію кримського парламенту дозволили провести – нащо? Зараз чекають референдуму про відділення півострова. На що надіються? Наших солдат викидають з рідної землі, а вони мусять мовчки опустити голови, аби їм ще й по потилицях надавали. Чи варто було гойдати світ майданами, аби потім понуро віддавати власну землю? Якщо ти патріот, Тарасе, то чому не відвойовуєш Крим, чого патякаєш оце зі мною, не патріотом? Що хочеш мені доказати? Що мій син не дарма стояв на твоєму Майдані? Якщо тихо віддають свою землю, то й тобі, і йому у вічі скажу – дарма. І краще б він сидів дома, як і всі інші, ніж стояти там, де наших б’ють, а наші мовчки гинуть, а потім чи за торги, чи просто зі страху здаються.
– Ну, знаєш, – заперечив Тарас Іонович, – ти мені Криму не вішай, я його сам не відвоюю. Для цього є нова влада, вона має діяти.
– Але вона не діє! – криком кричав Гнат Іванович.
– То що ж я зроблю? – не вистачило в Тараса Іоновича, певно, слів.
– Ти ж патріот, роби щось, – не вгавав Гнат Іванович. – Це мені воно однаково, а ти ж патріот! Ти ж Майдан відстоював і відстоюєш, то відстоюй і Крим. Чи ви герої тільки тоді, коли інші боязкіші за вас, а коли сильніші, то у вас немає снаги до спротиву?
– Ляпати язиком і плодити жертви в тисячному вимірі – занадто різні поняття, аби їх тулити докупи, – та й задумався на мить Присяжнюк. – Та й влада недопрацьовує, певно.
– То її ж привів Майдан, цю нашу безсилу владу! – уже не кричав, хрипів Гнат Іванович. – Чому я й кажу, дурне ви затіяли, пани патріоти, дурне. Якби революції робили фізики та математики, а не хоробрі серця на площах у зв’язці з боягузами при партійних портфелях, то все було б виміряно й переміряно, усе б слалося, як у доброму рівнянні, до єдино правильного рішення. А так… А так насипали солі в мед, а тепер ні собі, ні бджолі, ні в засолку. Тільки патріотів тьма, а толку й у найменший дріб не вбереш. Ні знаменника, ні чисельника не видно, одні патріоти аж до горизонту, от тільки горизонт усе менший і менший.
– Треба остерігатися великої крові, – не здавався Тарас Іонович. – Патріот – це не значить у червоній юшці. Патріот – це означає виваженість, любов і самопожертва.
– Самопожертва – це і є кров, – задав Гнат Іванович свою теорему. – Бо якщо патріоти йдуть позаду подій, то вони нероздуплені патріоти. Тож якщо патріотизм поділити на розум і передбачливість, в результаті й матимемо кров. Чим більше першого та менше другого, то й більше значення закривавленості подій. Це я тобі, як фізик і математик кажу.
– Це вже повна дурня, – подумавши, сказав Тарас Іонович. – Це просто образливо. Виходить, чим менше патріотизму, тим менше крові.
– А так і є, – гордився своїм нововідкритим законом першовідкривач, – немає патріотизму, немає борні, немає крові. Але коли він уже завівся, коли з ним нічого вдіяти не можна, окрім як ділити на розум, то маємо мати того розуму вдесятеро більше за патріотизм – інакше кров, кров і кров.
– Тьху на твою дурну голову, – плюнув Тарас Іонович ледь не на черевики Приходька. – Ще накаркаєш.
– Я не каркаю, я не біолог, – самовдоволено віщав Гнат Іванович, – я обґрунтовую. Я математик. І фізик.
Тим ще раз пересвідчився, що Тарас Іонович, може, й патріот, але тупий, як основа піраміди, а він, Гнат Іванович Приходько, може, й далекий від патріотизму, але державу здатен осмислити значно краще за будь-якого патріота, бо розумом світ криє, не душею.
«І як не дивно, а тупість, ота основа піраміди, значно більше схожа на кулю самостріла, ніж гострий розум. А тому, що світ викривлений, і все тупе, розтягуючись, перетворюється в гостре осердя кулі, а гострий розум, розтягуючись, заполонює сивою заволокою космічних молекулярних хмар весь світ. І тим породжує не самострілів, суто вибухове явище, а ентропію, поступове вирівнювання температур усього сущого, аби не було вибухів, а панував спокій, затишок і… поглиблене вивчення фізики й математики,» – думав, ідучи додому.
«Та чи й не Ейнштейн я соціальної фізики?!» – аж зрадів, бо чомусь був упевнений, що винайшов не тільки новий закон, а й цілу нову науку.

                                                                    (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 25-11-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.161896944046 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …