Одного літа Юркові батьки вчинили таке, чого вони не робили ані до, ані після, а Юрко навіть уявити собі не міг. Вони на цілий місяць обмінялися квартирами з іншою родиною. Це мало певний стосунок до батькової роботи, та Юрко цим стосунком не опікувався. Інша родина жила в іншому місті, а інше місто стояло над морем. Юрко бував там і раніше, але отак, щоб жити, та ще й цілий місяць, та ще й так, ніби ти не турист-відпочивальник, а корінний мешканець приморського міста – про таке можна було лише мріяти. Тому Юрко не надто засмутився тим, що один літній місяць, яких у році було аж три, він проведе в місті, а не у своєму улюбленому селі на березі Лиману.
На новому місці все було новим. Усі звичні деталі міського краєвиду розташувалися в незвичному порядку, а від того не лише краєвид, але й самі ті деталі видавалися незнайомими. Юрко за місяць призвичаївся до міста, але так і не позбувся радісного передчуття якоїсь несподіванки або навіть відкриття, що охоплювало його щоразу, коли він виходив на прогулянку, один або з батьками.
І, звісно, море та кораблі. Вони перетворювали провінційне містечко на місце фантастичне. Вузькі вулиці несподівано розчахувалися у простір, пронизаний серпанками золотавих сонячних відблисків, впиралися просто в бездонну синяву або нерослинну зелень вод. У просвітах між будинками несподівано й безгучно пропливав велетенський чорний корпус, увінчаний вишуканою білою надбудовою. Око, від самого ранку втомлене нещадним південним сонцем, зненацька розрізняло чорні та сірі щогли серед вуличних ліхтарів, стовпів і дерев. І завжди, будь-якої години дня та ночі, над містом лунали гудки та сирени суден та спліталися з Юрковими сновидіннями й фантазіями.
Так, чудове було те місто! – Аби Юрко був трохи старшим або знав трохи більше, він би збагнув, що опинився в найдивовижнішому з усіх міст, які йому вже судилося відвідати. Адже просто в нього під ногами, під тонким шаром рудого каменистого ґрунту, лежали тисячі років багатющої історії, спадок Еллади, Давнього Риму, Візантії та Блискучої Порти. Та про ці скарби Юрко замислився лише за кількадесят років, з ностальгією вдивляючись у чорну цяточку на мапі; а тепер надзвичайність цього міста вимірялася лише тим, що лежало на поверхні: близькістю моря та кораблями.
Просто будинку, в якому тепер мешкав Юрко, лежало озеро. Воно було доволі велике та, напевно, штучне – такі бездоганні прямокутні обриси в природі не трапляються. Проте на його берегах ріс цілком натуральний очерет, а на воді гойдалися неіграшкові качки. Юрко, пристрасний рибалка, вирушив до водойми, щойно помітив її з балкону.
Зблизька озеро справило на Юрка гнітюче враження. Його прозорі непорушні води здавалися мертвими. Озеро було забите баговинням, скрізь у воді тяглися його зелені та брунатні пасма. Лише віддалік од берега сяяли невеличкі віконця та дзеркальця води, вільної від твані та водоростей. Юрко подумав собі, що місцевий водяник так занедбав власну бороду, що вона поступово полонила озеро та позбавила життєвого простору і водних мешканців, і свого жахливого господаря.
Проте на березі куняли рибалки з вудками. Вони здебільшого лишалися такими ж нерухомими, як і води озера, але час від часу хтось із них підстрибував, хапався за вудку та щось підсікав. Іноді рибалки навіть витягали з води сріблястих рибинок. Юрко дослідив їхні відерця та з’ясував, що в озері мешкали самі карасі. Навіть не карасі, а карасики, завбільшки з Юркову долоню. Зрозуміло, для справжнього рибалки здобич – не головне, головне – азарт; у свої юні роки Юрко цю істину вже пречудово засвоїв. Тому він поспіхом спорудив незграбну вудку та приєднався до рибалок.
Та от халепа: на ближньому березі озера зручних для риболовлі місць виявилося небагато, і всі вони були зайняті місцевими рибалками. Рибалки ті були переважно пенсійного віку, тому нікуди не поспішали, а на лови збиралися ґрунтовно, прихопивши з собою пакунки бутербродів і термоси з чаєм. Юрко міг би чекати дуже довго, поки хтось із них, втомлений азартом або задоволений здобиччю, звільнить купину, з якою можна закинути вудку. А решта берегів озера так щільно заросла очеретом і тростиною, що дістатися води було неможливо.
Юрко засмутився. Дорогою додому він почав відчувати справжню образу. Йому навіть здалося, що місцеві рибалки вигнали його з озера. І він відчув такий жаль за собою, що кинув свою важезну вудку під будинком та вчвал гайнув сходами додому, схлипуючи та втираючи сльози.
Тато, сам великий шанувальник риболовлі, вислухав Юркові плутані скарги з неабияким співчуттям. Потім він подивився з вікна на озеро, глянув на нього якимось особливим і прискіпливим поглядом, а тоді сказав: «Ходімо. Я знайшов тобі місце. Вся риба твоя».
У дворі тато підібрав кинуту Юрком вудку та повів його до віддаленого берега озера. Юрко намагався пояснити, що там – очерет, до води не дістатися, краще вигнати когось із місцевих пожадливих риболовів, які обсіли весь ближчий берег. Але тато загадково посміхався та прямував ледь помітною стежиною до якогось місця, яке він, мабуть, угледів з вікна.
Йшли довго. Юрко почав втомлюватися, відчувати спрагу та жалкувати, що звернувся по допомогу до тата. Дорослі завжди пропонують свої дорослі рішення дитячих проблем, забувають, що дитячі проблеми потребують дитячих рішень… Нарешті, тато зупинився та вказав Юркові на щось в очеретах. Той придивився та помітив сіро-блакитний дашок, прихований серед зелених стеблин, брунатних качалочок і пухнастих волотей. Дерев’яний будиночок, які зазвичай споруджують на міських водоймах для качок і лебедів, стояв на маленькому плоті, зовсім недалеко від суцільної стіни очерету.
– Звідси ти зможеш вудити справжню рибу, – сказав тато. – А там, – і він зневажливо кивнув на окупований пенсіонерами берег озера, – там самі жаби та п’явки.
Проте Юрко не дуже зрадів. Як потрапити до будиночка? Тато пояснив. Треба пройти крізь зарості очерету, тростини та рогозу, приминаючи їхні стебла ногами. Потім зробити три-чотири кроки дном озера та видертися на пліт, на якому стояла хатка.
Юрко сполотнів. Добре, нехай комиш, тростина, рогіз. Але лізти в цю повну баговиння незнайому воду… Вода була прозора та напевно мілка, проте Юрка охопив жах від самої лише гадки, що ця нерухома вода може бути дуже глибокою та приховувати чудовиськ кошмарного ґатунку. Він миттю уявив, як там, в прохолодній глибині, ці страхіття терпляче й сторожко чекають, коли він, нарешті, спустить у воду бодай одну ногу. Він вже бачив цю картину їхніми очима: на світлій далекій поверхні з’являється чорний контур стопи, а до неї звідусіль летять стрімкі ікласті тіні…
Та за кілька хвилин Юрко вже стояв на плоті. Тато так влучно добирав підбадьорливі слова, що він і незчувся, як зробив оті чотири кроки у воді, що ледве сягала метрової глибини. Татові слова ніби й не заперечували чудовиськ, але вони відвертали всю увагу Юрка на дещо інше, з чудовиськами ніяк не пов’язане. Тепер Юркові всі його страхи видавалися сміховинними; нині він міг би здолати вбрід або вплав ціле озеро. Він квапливо махнув татові рукою та закинув свою незугарну вудку.
Юрків рибальський азарт вичерпався годині за дві. Він так нічого й не спіймав; чи то вся риба пішла до іншого берега, принаджена місцевими рибалками, чи то місцеві рибалки невипадково опанували саме той берег. Юрко налаштувався додому.
Та щойно він опустив у воду одну ногу, всі підбадьорливі татові слова вилетіли йому з голови, і він знову побачив те, що бачили страхітливі чудовиська з дна озера. Пліт, оточений дрібними лінькуватими хвильками, ніби завислий у височині, з плота спускається нога, а до неї звідусіль линуть стрімкі ікласті тіні… Юрко похапцем підібрав ногу та налякано втупився в нерухому воду.
Він чудово знав, що озеро довкола плота мілке, а ніяких чудовиськ у ньому немає. Він би знову зробив ті чотири кроки до заростей під берегом, якби хтось відволік його увагу від картин, що малювала його уява. Юрко заплющив очі, і негайно на внутрішній поверхні повік замерехтіли акули, косатки, мурени, крокодили, іхтіозаври та решта зубатих істот, бачених у музеях, енциклопедіях та по телевізору. Зрозуміло, що всі вони, а також більш грізні та небезпечні потвори, яких наплодила Юркова уява, панували цим озером безроздільно. Вони не вполювали Юрка на шляху до плоту тільки тому, що вирішили затягнути його в тванисті глибини без свідків, аби нічим не видати своєї присутності в цих водах.
Шлях до берега відрізано. Що робити? Юрко роззирнувся, але в цей час робочого дня поблизу нікого не було. Сонце виливало на озеро таку нещадну та гнітючу спеку, що найстійкіші рибалки, здається, пішли або поховалися в тіні під деревами. Юрко лишився на озері сам.
За озером, на тому березі, через дорогу, стояв будинок, де тепер мешкав Юрко. Відлічивши чотири поверхи – Юрко жив на п’ятому – він почав відшукувати свій балкон. Може, тато зараз стоїть на балконі, спостерігає за ним, і варто лиш махнути рукою, і його обов’язково помітять і негайно прийдуть і врятують? Однак на балконах нікого не було.
Юрко почав втрачати надію та навіть налаштувався заплакати, аж раптом проста й щаслива думка майнула його головою. Адже це приморське місто, багато хто з його мешканців – моряки, а якщо не моряки, то їхні родичі, друзі або знайомі. Тобто чи не кожен в цьому місті знається бодай на деяких морських сигналах і напевно – на сигналах лиха, адже порятунок тих, хто терпить лихо, - святий обов’язок кожного, хто пов’язав своє життя з морем або з людиною морського фаху.
Звісно, Юрко не мав ані радіопередавача, аби заповнити ефір сигналами SOS, ані вогню, аби влаштувати багаття, ані сигнальних ракет. Та нещодавно він читав у якійсь книзі, що сигнал лиха можна подавати руками. Треба повільно піднімати та опускати розведені в сторони руки; той, хто помітить такий сигнал, що сповіщає про смертельну небезпеку і благає про допомогу, обов’язково відгукнеться.
В книзі не йшлося про те почуття, з яким людина подає такий сигнал перед обличчям безкраїх вод, незворушних небес і смертельної небезпеки. Але тепер, стоячи на плоті, за кілька кроків од берега, квапливо піднімаючи та опускаючи розведені руки, ніби намагаючись злетіти, Юрко раптом збагнув, скільки відчаю та надії вкладають моряки в цей простий рух. Це благання зверталося не до пустельного обрію, а до чогось інакшого – всезнаючого, всемогутнього та милостивого, що спрямовує допомогу та рятунок усім, хто потерпає лихо та благає про спасіння, - на море, на суші та скрізь, куди ведуть людину покликання, обов’язок або цікавість.
Та поки що береги озера, вулиці та балкони будинку за озером стояли пусткою. Десь поруч із гуркотом котила вантажівка, завивала сирена в порту, їй відповідав низький потужний гудок із затону. В небі безгучно креслив білу пряму реактивний літак. Зовсім недалеко були люди, точилося чудове та дуже цікаве життя, а Юрко пропадав за два кроки від усього цього. Він ще раз глянув на нерухому воду навколо плоту, і його раптом охопило надпотужне нестерпне почуття неправильності та безглуздості такого пропадання. Втримати цей почуття в собі було неможливо, і воно вилилося, та не сльозами, а гучним, на межі Юркових можливостей криком.
- Тато! ТАТО! – волав Юрко, не відводячи погляду від балконів і вікон п’ятого поверху такого близького й такого недосяжного будинку. Йому здавалося, що звук його голосу зовсім недалеко пролітає понад озером, не далі його середини, а там без сплеску падає у воду та повільно опускається в баговиння, на дно, лякає риб, п’явок, іхтіозаврів та інших істот, якими Юркова уява заселила водойму. Юрко відчував, що так він зможе волати недовго, і вже збирав сили для останнього, найголоснішого крику, який напевно зірве йому голос та, можливо, долине до батька, аж раптом штори на балконі п’ятого поверху ворухнулися, там з’явився чоловік – тато!!! – і махнув рукою. Врятований! – його почули, і допомога прийде.
…Татові навіть не було потреби повторювати свої підбадьорливі слова. Щойно він з’явився на березі, Юрко миттю стрибнув у воду і за кілька секунд вже продирався крізь пружні стебла. «Дай-но руку, Робінзоне!», - гукнув тато, а Юрко не руку – всього себе кинув батькові, обхопив його руками та ногами та притисся щокою до батькової щоки, обдряпавшись щетиною. Так тато й ніс Юрка аж до самого дому, гладячи йому спину та стиха сміючись.
