Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2540
Творів: 45902
Рецензій: 89799

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Магічний реалізм

Позивний "Шарік"

© Арсеній, 18-11-2017
Твір-фіналіст міжнародного конкурсу "War in Ukraine" 2017

____

Стояла спекотна осінь. Однак у нас на позиціях було, на диво, тихо. Вночі трохи погупувало, далеко і слабко. Степанич, чистячи трофейний «Печеніг», вранці розповідав, що то сепарські банди воюють між собою за віджатий бізнес і просто з перепою. Це добре, хай там поперебивають один одного, ЗСУ тільки подякує. Ну от, вночі гупає, а вдень взагалі краса. Якби не окопи, бліндажі, покинуті хати, сліди від куль та воронок і наш згорілий Краз біля сараїв — і не подумаєш, що навколо — війна.
Ми, власне, і не думаємо. Чи, радше, намагаємось забути. Вдень займаємось своїми справами. Перевіряємо, чистимо, десь підлатуємо, десь підсипаємо. Але часу все одно багато залишається. Я знайшов у покинутій хаті (книги брати — це ж не мародерство, так?) невеличку бібліотеку і розважаюсь читанням. Книги, щоправда, не в моєму смакові, переважно детективи та любовні романи з еротичними обкладинками. Дивлячись на напівоголених дівчат, мене охоплює сум за «гражданкою», за містами, де ходять дівчата з довгими ногами, та і взагалі ці окопно-мішкові пейзажі давно дістали. Але я боєць, терплю, читаю такі романи, спішно перегортаючи любовні сцени. Детективи ідуть краще, але вони закінчуються.
Степанич же не любить  читати. Мені просто здається, що він не дуже добачає літери. Йому через місяць стукне п’ятдесят. Степанич — пес війни, афганець. Спить зі своєї зброєю, чистить її до лиску, з особливо улюбленими зразками говорить, немов з малими дітьми. Степанич трохи хворий на голову, але як військовий — просто ас. Ходив з хлопцями «в магазин» (на нашому жаргоні «магазин» означає «розвідка»), ножем відправив в пекло двох «козачків».
Ще серед нас служить хлопець Іван. Іван — ультрас. Не можу сказати, що «колишній», бо ультраси колишніми не бувають. Навіть тут на фронті він не зраджує своїм спортивним звичкам. Жадібно вихоплює новини про футбол, вболіває за улюблену харківську команду. Полюбляє кросівки і спортивні штани, які начіпляє, коли нам не загрожує інспекція чинуш. Слава Богу, вони сцикливі і на передок не особливо шастають, тому Іван радо міряє окопи кросівками. Ще Іван не любить Нацгвардію, бо «мєнти». Натомість Іван без тями від собак. У нього вдома, в Харкові залишилось двоє вівчарок, за якими він сумує, немов то кохані дівчата. Тут, в Териконську, тільки ми сюди зайшли і почали окопуватись, Іван постійно питав, чи не бачив хто поблизу собаки якого, йому дуже хотілось би з ним потоваришувати. Через пару днів він почав десь пропадати. Візьме те, що залишилось від наших обідів, і іде кудись. За це йому влітало від командування, але він не припиняв пошуків якогось гавкучого друга. В АТО можна часто побачити бродячих псів. Але не в Териконську. Сепари, тільки сюди зайшли взимку минулого року, відразу всіх перестріляли, бо кудлаті їх на дух не переносили і постійно здіймали ґвалт, немов зачувши нечисту силу.
Отак ми жили та служили. Мені до дембеля залишалось ще довгенько, і то не факт, що його дадуть, але я не переймався, чомусь вирішивши, що цей спокій, ця тепла осінь, цвірінькання пташок над окопами — це все, чим я займатимусь на службі. Я ніколи так в житті не помилявся.
Коли вересень добігав кінця, якось уночі я прокинувся від руху в бліндажі. Я розстебнув спальник, активував телефон і при світлі дисплея побачив перед собою «Сєвєра». «Сєвєр» — це позивний нашого розвідника. Він вчора вирушив у розвідку до териконів з групою хлопців.
— «Сєвєр», ти шо, вже повернувся? — запитав я сонно.
«Сєвєр» мовчав. Він важко дихав і тер рукою лице. Я обережно навів на нього відсвіток дисплею і вжахнувся: розвідник був геть блідим. А ще брудним. Лице, руки, камуфляж були в багні та засохлій траві. Автомата він тримав на грудях, ніби ще був на бойовому.
— «Сєвєр», де інші? — запитав я тривожно.
— Де в нас тут вода? — слабко протягнув розвідник.
Я відклав телефон і однією рукою подав йому баклагу з водою, яка стояла поряд. Дисплей погас і я чув, як Сєвєр у темряві жадібно глитає воду, не відпускаючи автомата. Напившись, він нарешті озвався:
— Вся група загинула. Усі 200-ті. Усі четверо. На засаду натрапили. Усе сталось дуже швидко, видно, що чекали на нас. Працювали швидко, не місцеві, судячи з усього, спецназ з Росії. Профі.
І він заплакав. У темряві було чути, як він схлипує. Я хотів розбуркати інших, але вирішив зачекати, нехай «Сєвєр» прийде в себе трохи.
… Через десять хвилин наш загін зібрався в бліндажі. Ми сиділи при тьмяному світлі лампочки, поряд глухо бухтів генератор. Капітан Лобановський (позивний «Тренер») розглядав карту. «Сєвєр» сидів поряд з Іваном і Степаничем. Він вже опанував себе, його лице набуло монолітного виразу зосередженості. «Тренер» сказав:
— Ну що хлопці, ситуація невтішна. Ворог готується вибити нас з наших позицій, причому хоче зробити це максимально жорстоко. У самому Териконську під прикриттям гражданських працює СБУ, вони зафіксували переброску живої сили противника, техніки, а також планується приїзд російського телебачення. Це ще гірше, ніж солдафони та БТРи, бо для їхнього «телебачення» буде майструватись побідоносна картинка, особливо жорстока, ну як вони люблять. Але нам нічого вішати носа, це наша робота. Будемо відбиватись.
— Це дитячий садок, — озвався Степанич. — Ми в Афгані висоту вчотирьох три дні тримали майже голіруч, а там були не ці мамині спецназвіці, а натаскані моджахеди, які виросли з калашами в руках.
— Та тебе, Степанич, як послухати, так ти з кухонним ножем всю армію ерефеї покладеш, — весело озвався Іван.
— Відставити! — відрубав «Тренер», згортаючи карту. — Припиніть цей цирк. Усі на чергування, сон скасовується. А ти, любитель собачок, — звернувся капітан до Івана. — Якщо ще раз в самоволку підеш, я тебе сам пристрелю, зрозумів?
Іван хотів щось сказати, аж раптом по вухах вдарив оглушливий свист, і через долю секунди над головами вибухнуло, а зі стелі посипалась земля.
— Ага, — спокійно сказав «Тренер», беручи автомата. — Проснулись, касатики, давно не чути було.
Над головами знову гахнуло.
— «Градами» б’ють, — зазначив «Сєвєр».
— Хрінадами, — сказав Іван. — Зараз Степанич піде всім наваляє.
Степанич мовчки підняв з землі банку, у яку струшували попіл з сигарет, і кинув нею в Івана, той ухилився і загиготів. «Сєвєр» піднявся і, струшуючи попіл, який потрапив на нього, вигукнув до стелі:
— Ну, суки, навіть пом’янути не дали!
— Пом’янем, не переживай! — запевнив «Тренер».
На поверхні ще кілька разів бахнуло, а потім затихло.
— Все, зараз полізуть! — схопився «Тренер». — Усі по позиціях. РПГ візьміть, давайте бігом, — а потім сказав в рацію. — «Піон», «Піон», я «Фіалка», як чути, прийом? Просипайтесь, у нас тут гості…
Ми вибігли з бліндажа. В обличчя вдарив нічний холод. Над головою світили самотні зорі, неподалік палала покинута хата. Пахло димом, куріли розриви. Стояла дзвінка, жахлива тиша.
Ми з Степаничем підбігли до обладнаної точки, яка виходила на поле. Степанич відразу схопив кулемета і почав чесати зеленку, я стріляв з автомата, намагаючись щось розгледіти в темряві. Тепловізор би не завадив. Трасери з кулемета розрізали темряву і губились у ліску.
— Заклинило …, — засичав Степанич.
Я схопив РПГ і навмання шмальнув в ліс. Схоже, ми стріляємо в порожнечу.
— Ну чого ти, заснув? — почув я голос Степанича, а потім заговорив його кулемет.
За півгодини стрілкотні ми притихли, бо жодного пострілу у відповідь не отримали. Невже засцяли? Щось дуже підозріло. Я почав озиратись. У темряві ледь вгадувались наші позиції. То тут, то там бійці спокійно перекидались словами, хтось кашляв, хтось смачно сякався. Ніякої паніки, нарікань. Усі чекали.
— Де, в біса, наш Ваня? — вигулькнув з темряви «Тренер».
— Він що, знову?…— почав Степанич.
— Знову-знову, — засичав «Тренер». — Боєць, мать його! Накивав п’ятами і будь здоров!
— Та він десь тут, — спокійно озвався Степанич. — Може, того, ну трохи трухонув. Буває. Він хлопець молодий. Глянь у погребі, може він там.
— А хуй йому не посмоктати? — знову засичав «Тренер». — Найду, сам придушу, навіть патрони тратити не буду.
— О, — сказав Степанич і всі затихли.
У повній тиші звідкись з поля почувся шум. «Тренер» важко зітхнув і знову почав запрашувати артилерію. Я притиснув приклад до плеча. Ми всі знаємо, що то за шум.
— Скільки їх там? — запитав «Тренер». — Бачите?
— Ми ж не коти, щоб у темряві бачити, — сумно сказав Степанич.
— Хай йому грець! — сплюнув «Тренер» і зник.
Через секунду над нашими головами темряву прорізала освітлювальна ракета. Її запустили з наших позицій. Це була вимушена міра, бо інакше нічого не було видно. Ракета здійнялась у холодне осіннє небо і почала повільно опускатись на поле, по якому ішли «кулаки». Я думаю, тут навіть у Степанича залишки його волосся на голові стали сторч, бо стільки танків в одному місці ми не бачили. Їх було не менше двох десятків. Вони ішли картинно і красиво, немов у фільмі про «вєлікую отєчєствєнную», масивно покачуючи стволами.
— Оце так гості, — озвався Степанич. — Навіть без піхоти.
Засичала ще одна ракета, і десь поряд, здається, «Морячок» почав фігачити з ДШК. Гримнуло РПГ.
— «Піон», «Піон», я «Фіалка», — почулось поряд.
Наш командир бігав окопами, запрашуючи артилерію. Коли він порівнявся з нами, то сплюнув і сказав, що арти не буде.
— Чого? — запитав я.
— Мінські домовленості, щоб вони всрались! — вигукнув «Тренер». — ОБСЄ танків не бачило, значить, їх немає.
— Так що нам тут подихати? — запитав я.
— Ти мене питаєш? — відповів «Тренер». — Гасіть з усього чого можна! З ПТУРів гасіть!...
— Перший раз про таке чую, — холодно озвався Степанич.
Над нашими головами просвистіло і розірвалось десь у селі. Танки, які до того ішли, немов на параді, ніби не поспішаючи, відкрили вогонь по нашій позиції. Бах, бах — даху як небувало. Загорівся сарай неподалік. Нас обдало землею. У мене у вухах — ріжучий дзвін. Ледь не падаю, хитаюсь, шукаю в темряві РПГ. Степанич лежить долі і намагається щось мені сказати.
— Ааааа, суууки! — кричить хтось поряд.
Я підводжу очі і вирізняю в темряві силует «Тренера», який тягне когось до бліндажа.
Бухххх!... Снаряд влучає в кулеметну точку, від «Морячка» від різні сторони розлітаються липкі шматки. Я хитаюсь, беру РПГ і намагаюсь прицілитись. Танки уже близько. Вони можуть нас зараз загасити з усіх стволів, але я розумію, що вони задумали — вони хочуть нас розчавити гусеницями. Як в кіно. Як «фашистів». Як в сорок п’ятому.
Бахаю з РПГ. Заряд пролітає відстань і відбивається від танка, немов м’ячик від ракетки. Ну це, мабуть, і все. Зовсім поряд рев моторів, а перед очима проноситься все життя…
Раптом перший танк зупиняється, з нього вилазить танкіст і починає бігти в сторону посадки. «Дивіться, дивіться!», — чути на позиції. Я кручу головою, тамуючи біль, дивлюсь поперед себе, а потім підводжу очі і бачу щось в небі. Ні, це не літак, не гелікоптер. Навіть очам повірити складно, бо в нічному небі, розпоростевши крила, парує велетенський дракон. Він повільно проноситься над нашими головами і опинившись прямо над ворожими танками з пекельним звуком видихає вогонь. Нестерпний жар б’є мені в обличчя, я падаю на дно окопу, а тим часом море вогню охоплює кілька танків. Навіть на нашій позиції чути, як кричать танкісти, котрі горять заживо. Танки палають, немов сірники. Ті, які вціліли, піднімають дула на дракона, але той знову надуває груди і дихає вогнем.
Через хвилину поле перетворюється на суцільне пекло. Я підводжу очі і бачу море вогню. В одного танка детонує БК і його башта підлітає на кілька метрів вгору, обдаючи дерева снопом іскор. Дракон робить коло і сідає неподалік бойовища.
— Що там, арта проснулась? — озивається Степанич з дна окопу, прийшовши до тями.
Бій завершено. Мене і кількох чоловік «Тренер», матюкаючись та радіючи водночас, посилає до нашого «рятівника». Ми ідемо через поле, повз спалені танки.
Дракон зблизька виглядає ще більшим, ніж у повітрі: величезна голова із зеленими очима, неймовірні ніздрі, які з шумом випускають повітря, пащека, з рядами зубів, здатна перекусити навпіл вантажівку. На шиї створіння сидить наш Іван і гигоче.
— Ну і вигляд у вас! — говорить він, сміючись.
— Де взяв такого звіра? — питаю я.
— Та… — відмахнувся рукою. — «Махнул не глядя», як то кажуть. Шахти Донбасу повні сюрпризів.
— Так це ти до нього бігав постійно? — знову запитав я.
— Ну так. Я так і знав, що він колись нам знадобиться. І їсть небагато. Це мій найкращий друг. Позивний «Шарік».
І Іван поплескав дракона по лускатій шиї, а той повернув до нього голову і спробував лизнути його довгим язиком.
— Шарік, фу! — вигукнув Іван. — Сидіти. Отак. Ну а ви, хлопці, чого завмерли?
— Так той… чи не буде в нас проблем… — озвався я.
— З Шаріком? Ні? Він своїх не чіпає. А «Мінськими домовленостями» дракони не заборонені. Так що хай відпочивають. А ми тим часом можемо хоч зараз на Донецьк.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Яна Устимко, 23-11-2017

[ Без назви ]

© Avtor, 19-11-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.99305605888367 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …