УРИВОК ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РОМАНУ “УКРАЇНСЬКА ТРАГЕДІЯ”
Запам’ятайте цей день. 28 березня 2014 року харківські футбольні фанати вперше виконали хіт “Путін – Хуйло”.
Путін дізнався про це лише через декілька днів і серйозно розпік генералів спецслужб, які вчасно не доповіли йому про таке. Попри них, він мав ще багато своїх вух і очей у багатьох куточках планети, які напряму і безпосередньо доповідали йому. Росіянин, який маскувався за прізвиськом Клаус і постійно мешкав в одній із європейських країн, надіслав відео харківських футбольних фанатів з припискою, що такий собі Саша першим вимовив це слово. Щоправда, потім знайшлося ще декілька осіб, які приміряли на себе пальму першості.
Звичайно, керівники російських – і не тільки – спецслужб знали про харківський хіт увечері того ж дня або зранку наступного – в залежності від часового поясу. Багаторічна звичка приховувати інформацію цього разу зіграла з ними злий жарт. Ніхто не міг передбачити, що це слово на адресу Путіна дістане міжнародний відгук і буде сприйняте як образа президента. За великим рахунком, вони саме так і сприймали Путіна, як Хуйла з великої літери, бо хоча він і був вихідцем із їхньої системи, але пішаком порівняно з ними, поважними особами у спецслужбах.
Подейкували навіть, що оце назвисько – Хуйло – народилося саме у нетрях російських спецслужб. Було проведене надзвичайно секретне службове розслідування, яке не дало видимих наслідків. Просто раптово у розквіті сил з різницею в декілька днів померли генерал і два полковники російських спецслужб. Їхні прізвища використовували не для широкого вжитку, але ті, кому треба і хто залишився живим, затрепетали, бо розуміли, що наступними жертвами можуть стати вони. Але Путін, здається, вгомонився.
Що стосується Сашка, якому приписують першість у назвиську Хуйло, то він зник, і цього ніхто, крім рідних, не помітив. Казали, що напередодні отого знаменитого харківського хіту футбольних фанатів він побував на одній із секретних конспіративних квартир російських спецслужб під Москвою, на самому матчі його не бачили, а потім зробили пластичну операцію на обличчі й переправили до однієї з європейських країн. Найважче Сашкові було позбутися в своєму лексиконі отого слова “хуйло”, яке він адресував будь-якому чоловікові, якщо той не був згодний з його думкою.
У штабі “Свободи” – легка паніка, яка переростає в бурю, коли там з’являється Олег. Марта не знає, що має доповідати шефу. За даними соціологічного опитування, проведеного серед так званих своїх, близьких до націоналістичного середовища, пальму першості здобув Петро Порошенко у рейтингу кандидатів на Президента України. І хоча Тягнибок відставав усього на три відсотки, але якого милого націоналісти віддають перевагу людині, про яку вчора вголос не говорили, а не своєму?
Шеф намагається бути спокійним. Іронічна посмішка злітає з його обличчя. Мовляв, не переживайте, це ж лише соціологічне опитування у вузькому колі людей. Але всі розуміють, і він у тім числі, що якщо зараз три відсотки, то під час всеукраїнського голосування ці цифри можуть трансформуватись у щось більш серйозне.
Марта чує, як одному зі своїх співрозмовників Олег тихенько каже, що цей жидок принесе нам ще купу проблем, але не впевнена, чи ці слова стосуються саме Порошенка. Можливо, хтось інший справді з юдейського племені сьогодні потрапив йому під роздачу?
Шеф вдає, ніби не помічає її. Що ж, це не вперше. Так завжди бувало, коли виходило не по-його, її кумира, Бога, царя і героя в одній особі. Він знає, що вона закохана в нього, і що би Олег не робив, навіть аж занадто негативне, все одно залишиться йому вірною до останку.
Звичайно, Марта не винна, що принесли саме такі дані внутрішнього соціологічного опитування, але мусить сьогодні відіграти роль жертви. Олежику і так нелегко. Кожний день президентської кампанії з огидною очевидністю показує, що президентська булава пливе не в руки Тягнибока, а в інші. І вже не має значення, хто буде цей інший. Головне, що це буде не Тягнибок.
У неї задзеленчав мобільний телефон – і аж тоді Олег глянув на Марту. Вона знітилася від його жорсткого погляду. А ще цей номер висвітлило! Як невчасно. Що вони ще хочуть від неї, адже насамперед вона їм надіслала результати цього соціологічного опитування?
– Куратори із ФСБ турбують? – запитує Олег. Здається, він очима роздягає її.
Марта густо червоніє, але Олег уже цього не бачить, бо з кимось розмовляє. Та й відповідь йому не потрібна. Або знає правду, з якою мусить співіснувати, або це у нього такий чорний гумор.
Вона говорить завчені фрази, з яких співрозмовник розуміє, що зараз не найкращий час для спілкування, але Марта при першій-ліпшій нагоді неодмінно зателефонує, бо знає, що її б не стали турбувати через дрібниці. Крізь розмову з іншим Олег вихоплює слова про погоду, футбол, якогось вуйка Петра, а ще чує її сміх, від якого завмирає його серце. Кокетка і в Африці кокетка. Не буде він більше звертати на неї жодної уваги, якщо вона така.
Найбільше Людмила Іванівна переживала зараз за двадцятитрирічну доньку Марію, яка жила з ними. Вона виховала її в українському патріотичному дусі. І якщо у Людмили Іванівни цей патріотизм був неголосний, непоказний – вишиванка, українські пісні, українська мова, – то доньку дехто поза очі називав нарваною. Марія не терпіла, коли хтось знущався з українського. Тепер у Донецьку відбувалися каруселі, а протистояння між прихильниками України і Росії стає все очевиднішим, – очі в дівчини горіли. Людмила Іванівна розуміла, чому донька ходить на всі мітинги, які збирали українців під синьо-жовтими прапорами, але не могла їй сказати жодного слова, щоби втримати вдома.
Одного разу донька пізно увечері прийшла додому в пошматованому одязі. Довго не хотіла нічого розповідати, але все-таки зранку розповіла матері, що рятувала тих, кого побили фашисти, тому й самій дісталося. Людмила Іванівна довго не могла второпати, про яких фашистів мова, аж поки Марія не розтлумачила їй, що йдеться про росіян, які приїхали в Донецьк. Вона казала, що місцеві так не б’ють, у крайньому випадку калічать, а ті роблять усе, щоби людина вже не встала, добивають лежачого до смерті.
Мама кричала на неї, казала, що доньку теж можуть убити, що в неї нема сили, що вона нічого не може протиставити тим фашистам. Марія на диво спокійно, аж занадто спокійно відповіла, що краще нехай уб’ють, ніж мовчки спостерігати за тим, що відбувається. Це вже був прямий докір їй, матері, і Людмила Іванівна змовчала, відвівши погляд і опустивши голову.
Особливо Людмилі Іванівні було боляче спостерігати за новими стосунками, які народжувалися між Марією та Іваном. Чоловік любив доньку, а вона любила батька. Це була сувора любов, без сюсі-пусі, а тому справжня. Тепер вони майже не розмовляли між собою. Ще не були ворогами, але до того йшло. Людмила Іванівна намагалася стати посередником між ними, але з того нічого не виходило. Іван і Марія замкнулися – кожний у собі, дивилися на неї вороже, з-під лоба, ніби це вона, Людмила Іванівна, була винна у тому, що зараз відбувається в Донецьку і в їхній сім’ї. Спільні сніданки, обіди й вечері відійшли в минуле, ніби їх ніколи раніше не було. Вдома майже перестали розмовляти. Складалося враження, що в їхньому житті з’явився покійник – і все, що було в минулому, тепер не мало жодного значення. Мабуть, усі розуміли, що так довго тривати не може, що станеться вибух, який нарешті насправді, а не формально, як зараз, розведе їх по різні боки барикад.
А Донецьком трусило, ніби в ньому поселилася нечиста сила, яка довго шукала собі притулок і нарешті знайшла його саме тут. Наступного дня після референдуму в Криму, коли півострів відійшов до Росії, в Донецьку відбувся черговий проросійський мітинг. У повітрі запахло смертю.
Через декілька днів, коли Людмила Іванівна йшла додому, побачила, що хлопець і дівчина роздавали якісь папірці. Всучили і їй. Це був бюлетень для референдуму з питанням про від’єднання від України. Ніби туманом застелило очі, ледве орієнтувалась, аби з тротуару не зійти на проїжджу частину і не потрапити під колеса автомобілів.
Потім бачила по телевізору, як у її Донецьку якісь люди, ховаючи обличчя від телевізійних камер, пікетували будівлю обласної ради, вимагаючи відставки Сергія Тарути, керівника облдержадміністрації. Це видавалося спектаклем погорілого театру, особливо коли міліціонерів, які охороняли вхід до приміщення, закидали пластиковими пляшками.
Єдине, про що Людмила Іванівна просила доньку, аби та була обережною.
З чоловіком стали ніби чужими – навіть у ліжку.
Дзвінці не писалося. Ні, вона замикалася в спальні, яку перетворила на художню майстерню, тільки-но вселившись після Майдану до квартири Бориса у Дрогославі, і чатувала над полотном. Фарби змішувались у щось феєрично-космічне, але Дзвінка розуміла, що ця мішанина не має нічого спільного з викінченою ідеєю. Ці картини колись можуть визнати геніальними, не розуміючи їхньої сутності, як, скажімо, сама Дзвінка не розуміє сутність картин, які малював хоботом слон. Цей сюжет вона бачила у новинах по телевізору. Мабуть, в цих слонячих картинах і не було жодної сутності, як немає зараз у її. Дзвінка упіймала себе на думці, що й ідеї як такі на даний час відсутні в її голові. Все ж насправді дуже просто: є ідея – є картина, нема ідеї – виходить якась базгранина, яку потім оцінюють за шкалою геніальності. А вона не хоче, щоби її картини були геніальними. Дзвінка хоче, щоби той, хто дивиться на них, розумів ідеї, вкладені нею.
Останнім часом вона дуже багато думає про Бориса і розуміє, як нечесно поступила з ним. Вони познайомилися 2011 року в Києві. Випадково. Хоча Дзвінка все більше в своєму юному житті переконувалася, що випадковостей не буває взагалі, просто вони складаються у певній послідовності й приводять до закономірності. Тоді в Галереї відбувалася її перша виставка картин. Відвідувачів було багато, але вона відразу звернула увагу на Бориса. Старий, молодечий блиск в очах, біла борода. Якби вона малювала ікони, то неодмінно зображала би його як святого.
Молодіжній тусовці, яка складала оточення Дзвінки, швидко набридло бути на виставці, хлопці й дівчата розчинились у навколишніх забігайлівках. А Борис підходив до кожної картини, ретельно її вивчав, вимацуючи поглядом квадратні сантиметри полотен.
Нарешті Дзвінка не витримала, підійшла до нього й запитала, чи подобаються йому її картини. Він ошелешив відповіддю, сказавши, що ні. Здається, їй забракло тоді повітря, бо вона явно не очікувала аж такого нахабства з боку майже святої на вигляд людини. А Борис не зважав на неї, по-діловому й скрупульозно розказуючи, що він бачить на тій чи іншій картині. У Дзвінки склалося враження, що Борис мало не все життя копирсався в її думках, а її ідеї йому були не те що близькі – він жив ними і бачив у картинах те, чого не бачила вона сама. Це вже потім тут, у Дрогославі, в нього зникла ця здатність розуміти її картини, але Дзвінка тепер не сердилася на Бориса, бо не можна бачити те, чого нема.
Борис виявився не дуже святим – та зовсім не святим. Дзвінка незчулась, як опинилась у його готельному номері. Вони вже не говорили про її картини, а про все і ні про що, як буває в таких випадках, пили дешеве вино, займалися сексом. Вона дивувалась, що у старого ще стоїть, бо її тато був набагато молодшим за Бориса, але мама, ще відносно молода жінка, казала, що позбавлена такого щастя, як секс.
А потім Борис поїхав у Дрогослав, і вони навіть не обмінялися номерами телефонів. Дзвінка хотіла це зробити, але втрималась. Йому не треба – то їй також. Подумаєш, яка цяця сивоборода.
Борис випарувався з її життя, і, здається, за весь час без нього вона згадала цього дивака один раз чи двічі. У той період Дзвінка займалася сексом з багатьма чоловіками. Це був, власне, секс, бо жодних почуттів до чергового самця у неї не було. Вона зрозуміла, що вагітна, лише коли йшов четвертий місяць цього прекрасного невагомого стану жінки. Кинулася згадувати, хто би міг бути потенційним батьком дитинки, але Борис у цих списках не значився. І лише коли народився Миколка, зрозуміла, що це син того дивного святого з білою бородою. Їй чомусь стало затишно від самої думки про це. Краще цей дрогославський пан, ніж ті випадкові чоловіки, з якими займалася сексом. Де ж тепер тебе шукати, Борисе? Вирішила таки поїхати в Дрогослав, коли син трохи підросте.
Але Борис удруге знайшов Дзвінку під час історичних подій на Інститутській, коли кулі снайперів висмикували людей із життя і переносили їх у Вічність. Борис ще не знав, що це знову Дзвінка, коли, прикриваючи її дерев’яним щитом, виводив із небезпечної зони. Дивацькі то були часи! Він оголив себе для снайпера, та й дерев’яний щит не зміг би захистити Дзвінку. Але вони вижили, навіть не були поранені.
Тепер Дзвінка розуміла, що живе з Борисом, бо він батько її дитини, бо вона вдячна йому за те, що врятував їй життя. Але не кохає його. І те кохання, що ще перед першою зустріччю з Борисом зародилось у її серці до іншого, – й досі живе, не відпускає її. Але коли вона хотіла відобразити це кохання у своїх картинах, нічого з цього не вийшло. Чому? Що стримує? І хіба може бути ілюзія почуттів, яка лише доводить їхню несправжність?
Якби в Гриця хтось запитав, чи хоче він стати Дрогославським міським головою, то у відповідь отримав би саркастичний сміх з його боку. Мовляв, шановний, ви про що? Проте, глибше зазирнувши в душу вчителя і депутата, ви б отримали позитивну відповідь на це запитання.
Григорій Іванович належав до породи людей, яких неналежно пошановують у житті. Вони так думають. Гриць хотів бути спочатку завучем, а потім і директором школи. Але у міському відділі освіті думали інакше. Він вважав, що на ці посади призначили зовсім випадкових людей. А ще свою роль відіграли гроші. Про це вголос не казали, але розуміли як аксіому. Коли став депутатом, усвідомив, що завуч і директор – це дрібниці порівняно з тими горизонтами, які відкрилися перед ним. Уже впродовж першого року свого депутатства Гриць зрозумів, що вартує більшого – і посада міського голови лише початок сходження його на владний олімп.
Але, як і у випадку зі школою, мрії розбивались об сувору реальність. Здавалося, ніхто серйозно не сприймав Гриця. Здебільшого сміялися з його пропозицій, які називали дурнуватими і невчасними. Політична партія, до якої він приліпився, запропонувала йому стати депутатом, бо на тому окрузі, де жив Гриць, не мала колоритної фігури. А що б там хто не казав, але цей вчитель зарекомендував себе з позитивного боку, бо хапався за будь-яку справу, виявляв активність, і це подобалося людям. Коли ж Гриць захотів посісти якесь чільне місце у фракції, йому ввічливо сказали, аби не пхався куди не слід. Раз сказали, другий, а потім і прикрикнули. Цього було досить, щоби Гриць вгамував свої пристрасті. Проте з цього часу він почав вести незалежну політику. Не радився з товаришами по фракції, а був ніби сам по собі. Як не дивно, але це влаштовувало обидві сторони. З одного боку, Гриць був ніби у фракції, а, з іншого, якщо голосував не так, як однопартійці, то казали: ось бачите, у нас демократія.
Випустивши Гриця з-під свого контролю, члени фракції вже були незадоволеними, що він часто з приводу і без вискакує на трибуну і проголошує різні промови. Хтось сприймав це серйозно, інші вбачали у цих витівках схильність депутата до клоунади, але загалом за Грицем закріпилася репутація неконтрольованої ніким людини – і всі мусили з цим змиритись. Дехто навіть вбачав у цьому вигоду для себе, бо завжди можна було натиснути на міського голову в тому чи іншому питанні, слід лише скерувати енергію і невдоволеність Гриця у правильне русло.
А Григорій Іванович старався. На кожній сесії він був у центрі уваги. Телебачення його показувало, газети про нього писали. Лише ніхто не здогадувався, що Гриць робить усе не просто так. Він готувався стати Дрогославським міським головою.
У ніч на перше квітня в помешкання отця Григорія влетіла важка каменюка. Дзенькнуло скло у великій кімнаті.
Він не спав, бо в такому віці навряд чи слід віддавати цьому процесу аж так багато часу. Слід цінувати кожну хвилинку життя.
Здавалося, ця пригода аж ніяк не розтривожила його серця. Отець Григорій повільно встав з ліжка, підійшов до вікна, уважно став дивитись. Нікого. Темно, лише ліхтарі на вулиці тьмяно висвітлюють все подвір’я.
Повіяло холодом. Він увімкнув світло у великій кімнаті й насамперед побачив дірку у вікні. За формою це було майже правильне коло. Відтак його погляд упав на камінь, що закотився під стіл. Придивився уважно. Камінь обмотали папером і затягнули скотчем. На папері щось було написано від руки великими друкованими літерами.
“Удосконалена зброя пролетаріату”, – усміхнувся отець власному жарту і зігнувся за каменем. Це було непросто зробити. Кров шубовснула в голову, ніби хтось гупнув довбнею.
Камінь виявився важкеньким. Не розмотуючи скотчу, отець Григорій прочитав написане великими літерами: “МОСКОВСЬКИЙ ПОП! ЗАБИРАЙСЯ В РОСІЮ!”.
Ну, звісно, він очікував на щось подібне. Лише дивувався мало не щодня, що цього не відбувається. А на що він мав сподіватися від цих людей, якщо Росія відняла у них Крим, а тепер щось там ворохобить на Донбасі? Ці люди й так терплячі. Він розумів, що в їхніх очах виступає у ролі посібника окупантів. Не буде ж він кожному пояснювати, що йому ой як не подобається ця новітня російська політика. Плачевно все закінчиться – і насамперед для російського народу.
Давно він на собі ловив ці погляди насуплених людей, особливо коли знаходився за межами свого храму. Ті, хто ходив на служби Божі до нього, здебільшого були простими людьми, які мало розумілися в політиці, але радше відчували, ніж знали, що відторгнення Криму принесе нові біди Україні. Звичайно, були й ті, які вважали себе росіянами за духом. Будь-який крок великої батьківщини вони сприймали на “ура”. Дії Росії та Путіна навіть не підлягали обговоренню. Цих людей отець остерігався найбільше – і не тому, що він робив щось не так, як би мало бути, і боявся, що вони донесуть на нього куди слід. Він не відхилявся від генеральної лінії церкви, до якої належав, але в людських стосунках поводив себе так, як підказували серце і розум. Отець Григорій не давав їм жодних підстав запідозрити в тому, що він не погоджується з політикою Москви. З релігійної точки зору він мусив усе робити так, як казав Кремль, інакше його би давно вже вигнали звідси, незважаючи на вік, а на його місце поставили більшого, за їхніми мірками, патріота.
В кімнаті з’явився заспаний Павло, який прислуговував отцеві Григорію. В його руках уже були подушка, ще якісь причандалля, ніби він наперед знав, що саме цієї ночі мають розбити вікно. Без зайвих слів Павло, якому ось-ось мала стукнути сороківка, став подушкою затикати дірку у вікні, аби холод остаточно не заполонив помешкання. Отець Григорій спостерігав за його вправною роботою, ніби Павло все життя займався тим, що втикав подушки у розбиті вікна. Не дочекавшись закінчення роботи, пішов до спальні, бо все-таки замерз і мріяв зігрітися під ковдрою.
Незабаром у великій кімнаті Павло загасив світло і пішов до себе. Вони так і не перемовилися між собою жодним словом. А що казати, коли й так усе ясно?
Свіже повітря все-таки зробило свою справу, і отець Григорій швидко заснув. Йому нічого вже не було страшно в цьому житті. Він просто змучився від усього і лише чекав, коли Бог покличе до себе.
У Моніки був лише один критерій оцінки чоловіків: розумний чи ні. Черговий клієнт міг бути занудою, носити окуляри чи мати живіт. Головне, аби був розумним. І, навпаки, красень з біцепсами і метровим членом не приваблював її, якщо йому бракувало клепки в голові.
Останнім часом двадцятишестирічна приваблива шатеночка полювала на журналістів. Серед них вона знайшла достойні екземпляри розумних чоловіків. Звабити їх було легко, а в сексі вони взагалі виявилися першокурсниками.
Глянувши на сьогоднішню статтю “Путін поступово руйнує Євросоюз і НАТО” у “Вашингтон пост”, Моніка зрозуміла, що має справу з черговим клієнтом. З маркером у руках вона взялася студіювати текст, аби потім мала про що говорити на задану тему.
“Неправильно думати, що Крим – це стратегічна мета Москви, – йшлося в газеті. – Путін готовий кинути виклик Євросоюзу і НАТО”. Цікаво! Вона виділила це речення.
Наступна фраза теж зацікавила Моніку: “Поки над сусідами Росії висить реальна загроза військового втручання, Путін може зосередити ресурси для запуску Євразійського союзу наступного року. І це буде не відновлення Радянського Союзу, а набагато амбітніший проект”.
Моніка зробила паузу, аби засвоїти пройдений матеріал. І хоча в неї були не мізки блондинки, все ж міжнародна політика для непідготовленої людини видалася важкою.
Подальше засвоєння матеріалу просувалося вже не так успішно. Якщо слова про те, що російський експорт військової техніки і нафти допоможе Євразійському союзу зібрати геополітичний капітал далеко за межами Європи, Моніка ще сяк-так розуміла, то в неї почав закипати мозок, коли вона намагалася засвоїти фразу про те, що інший російський експорт – ідеологія – прагне зруйнувати Європейський союз. Мова, зокрема, йде про православну мораль з метою побудувати політичні відносини з крайніми правими партіями. Фашистські союзники Путіна в Європі ставлять під сумнів демократичні засади Європейського союзу і навіть саме його існування. “Очікується, що радикальні праві партії у Франції, Греції, Італії, Угорщині та в інших країнах посилять свої позиції на виборах до Європарламенту в травні і сформують деструктивний анти-європейський і проросійський блок”, – писав автор. Це вже було майже за межею її розуміння. На автоматі вона ще прочитала, що усі сподіваються на те, що Путін зупиниться на Криму. Але надія – це не стратегія. Вичікувати і відповідати лише на кожну дію лідера-реваншиста – план, приречений на провал.
Моніка відклала газету і зі злістю відкинула маркер. Серед її коханців ще не було журналістів із “Вашингтон пост”. Але якщо вони всі такі хитромудрі, коли звичайна шатенка не може уторопати, про що вони пишуть, то до них краще не потикатися. Найбільше, чого боялася Моніка в своєму житті, – виглядати дурепою і посміховиськом в очах розумних людей. Так що журналістам із “Вашингтон пост” доведеться обійтись без її сексуальних послуг.
Дональд ненавидів цю жирну жабу – Валерію Новодворську. В списку його особистих ворогів вона займала друге місце – після Володимира Путіна. Новодворська завжди говорила очевидні речі, але подавала їх так, ніби зробила не знати яке відкриття.
Сьогодні, сьомого квітня 2014-го, пішла друга п’ятирічка, коли Дональд вирішив ризикувати своїм життям. До цього його ніхто не спонукав і грошей за це не платив. Він сам добровільно став передавати американцям російські секрети, бо розумів, що ядерна кнопка в руках кремлівського карлика могла спопелити планету.
Нині був своєрідний ювілейчик, і Дональд вирішив побалувати себе улюбленим коньячком. Це був лише правдивий закарпатський, який йому надсилав знайомий із Іршавщини. Разом колись служили в армії, Дональд врятував йому життя. Закарпатець знав, що рятівник нічого від нього не візьме, а ось від правдивого коньячку не відмовиться. Так і надсилав йому це цілюще питво упродовж десятиліть.
Дональд смакував коньяком, закусуючи лимоном, і читав галіматью від Валерії Новодворської. Інколи йому здавалося, що всі матеріали їй дають у Кремлі, аби вона вголос висловила думку, яка мала бути протилежною до того, що говорить і робить Путін. Це робилося для того, щоби побачити реакцію потенційних опонентів і ворогів – щось на кшталт Жириновського, але зі знаком мінус. Володимир Вольфович висловлював прокремлівські ідеї, а потім Путін брав на озброєння ті, які отримували найбільше схвалення з-поміж простого люду. Новодворську ж, на думку Дональда, використовували так само, але Путін брав на озброєння те, що найменше вдаряло по ньому з боку тих, хто погоджувався з думкою цієї єврейки.
І це був другий пунктик у ставленні Дональда до Новодворської – її єврейство. Звісно, ніхто ніколи не зміг би сказати, що Дональд є антисемітом. В його оточенні було багато євреїв, і до всіх він ставився з підкресленою шанобливістю, що приписували його вродженій інтелігентності. Насправді Дональд чудово розумів Гітлера, який знищував євреїв. Він би і сам їх душив день і ніч голими руками. Зараз Дональд не зміг би сказати, звідки у нього взялась оця фізична відраза до євреїв. Можливо, це з дитинства, коли сусідська дівчинка-єврейка Белла впісялась, і він бачив ці жовті трусики, ніби й зараз чув запах сечі – і це в нього перенеслося на весь народ. Коли Дональд зустрічав якогось поважного єврея, то відразу уявляв, що в того обісцяні й засрані труси. Нічого не міг вдіяти з собою, лише з роками навчився майже ідеально приховувати своє справжнє ставлення до євреїв.
Дональд зосередився на сказаному Новодворською. США слухали її з відкритим ротом, і він теж мусив відчувати гарячий струмінь саме сьогоднішнього життя, аби корегувати свої дії й не спалитися перед американцями, особливо перед тими, з якими спілкувався. Іронія долі, але всі вони були євреями. Звісно, він не був з ними в бані і не бачив, обрізані вони чи ні. Але Дональд навчився розпізнавати їх на дух. Смердючий дух єврея пронизував їхні тіла, навіть якщо вони носили білосніжну білизну.
Новодворська виказувала абсолютну впевненість у тому, що проросійські мітинги на Сході України почалися після прямої вказівки Кремля. “Не хотілося б вас засмучувати, – віщала вона, – але скажу правду: проросійські мітинги в Україні закінчаться тільки разом з Росією. Але, озираючись навколо, я розумію: Росія кінчатися не збирається. І мінятися не збирається”.
Ковток коньяку, щоби заспокоїтись і не сказати всього, що він думає про Новодворську.
“Не сумнівайтеся, – каже вона, – за першої можливості, коли в Кремлі зрозуміють, що це буде коштувати дешево, Росія займеться південно-східною Україною всерйоз”.
Дональд думає, що подібне розраховане на дебілів. Всі ж розуміють, що це недешева забавка, – і Крим, і Південь, і Схід України. То навіщо про це говорити і дражнити гусей? Ні, доволі часто їхня логіка – Кремля, Новодворської, інших братів і сестер по крові – свідчить про те, що у них немає жодної логіки.
“Ніяких проросійських мітингів в Україні не було, поки не надійшло вказівки з Кремля. І в тому числі Крим не звертався ні в ООН, ні в ОБСЄ і не просив міжнародні організації його захистити”. Новодворська особливо підкреслює це. “Звідки саме зараз пішли ці настрої? Звідки взявся цей котячий концерт, цей шабаш відьом? Просто над цим попрацювала Росія – джерело усіляких бід, провокацій і занепокоєння. Спеціалізація Кремля – розпалювання громадянської війни на території чужих держав. Зараз у Росії запустили новину, що в Україні розпочалися політичні репресії”. Звертаючись до українського читача і глядача, Новодворська каже, що “ваші південно-східні колорадські жуки з георгіївськими стрічками дуже боягузливі товариші, вони вже зрозуміли, що Путін зі своїми танками поки далеко, а в’язниці – вже поряд. Ось нехай зрозуміють і стихнуть”.
Дональд розуміє, що Новодворська права – якщо не абсолютно, то в більшості випадків. Одночасно він усвідомлює, що навіть якщо би випив ящик коньяку, все одно не погодиться з нею. Ніколи не погодиться з тим, що кажуть євреї.
А Новодворська впевнена, що Росія активно просуває в Україні план регіоналізації. Це план поетапного розчленування України. Політична й економічна влада йде в регіони, з центральною владою в Києві припиняються практично всі відносини. А це означає, що все переходить під контроль Росії. В українських регіонах почнуть видавати російські паспорти і готувати так зване мирне приєднання через “референдум”. На регіоналізацію ні в якому разі не можна погоджуватись і потрібно пояснити це Заходу, який взагалі нічого не розуміє з того, що відбувається з Путіним і з Росією.
Тут Дональд уже щиро регоче, бо відчуває, що Новодворська спалилася за повною програмою. Він рішуче закорковує коньяк, бо розуміє, що з цією Новодворською може спитись. Потрібну інформацію він одержав. Тепер можна і працювати.
На дисплеї мобільного телефону висвітлило незнайомий номер. Ліля подумала, що це дядя Вова. Здається, саме сьогодні вона взагалі не думала про нього, хоча в попередні дні прокидалася й засинала з цим ненависним для неї іменем. А тут враз згадала його погрозу, що він знайде її в Києві і що все одно вона буде його. Страх, якого вона потрохи позбувалася, відколи приїхала із Криму, став знову поволі розтікатися по всьому її тілу. Вже було ближче до півночі, і Ліля прислухалася, що ж там робить генерал інфаркту. Із сусідньої кімнати не долинало жодного звуку. Звісно, вона не хотіла, щоби дід чув телефонний дзвінок. Але водночас їй було важливо, аби генерал інфаркту був поруч, нехай і за стіною, і щоби в будь-який момент міг захистити її.
Коли телефон задзеленчав удруге і на дисплеї висвітлився той самий незнайомий номер з останніми цифрами 019, Ліля прожогом засунула свою NOKIA під подушку. Але абонент був настирливим і телефонував раз за разом. Первісний страх минув, і Ліля зрозуміла, що зараз може розмовляти з ким завгодно, – не те що з дядею Вовою, а навіть із самим Лихим, якщо той насправді існує, а не є плодом нашої хворобливої уяви. Як і Бог. Але сумніви щодо Бога Ліля завжди намагалася відганяти.
Тільки-но вона рішуче висмикнула телефон з-під подушки, аби сказати цьому знахабнілому вилупку все, що вона про нього думає, як дзвінки припинились. Може, це й на краще. Відчепляться від неї – принаймні сьогодні. Час повільно повз – і якраз наступила північ, коли телефон знову дав про себе знати. Ліля зімітувала сонний голос: “Алло!” – хоча внутрішня напруга була дуже високою. Нехай дядя Вова знає, що вона його не боїться, а раніше не відповідала, бо спала.
Це був не дядя Вова. Телефонував головний редактор газети, в якій вона працювала. Здавалося, Ліля не думала про нього всі ці дні, поки знаходилась у Києві, хоча й усвідомлювала, що тупий біль від цієї людини надовго, якщо не назавжди, поселився у її підсвідомості. Вона намагалася забути його, але не могла, бо через нього потрапила до тієї кримської халепи, коли дядя Вова міг не лише її зґвалтувати, а й убити. Головний редактор повинен був знати, що насправді відбувається в Криму, а не посилати дівчисько в самісіньке пекло.
Він сказав, що її позапланова відпустка закінчилась. Лілю чекають завтра, тобто вже сьогодні, на роботі, бо для неї є дуже цікаве завдання, коли можна покопирсатися в кримінальному минулому одного дуже відомого політика, і ніхто краще за неї цього не зробить. Вона пропустила повз вуха його лестощі і запитала, що це за номер телефону. Головний редактор відповів, що має його давно, але використовує лише у вкрай важливих випадках, з чого вона мала зробити висновок, що зараз мова йде саме про таку ситуацію. Вдала, що її це мало хвилює. Він побажав їй кольорових снів і зник у просторах Всесвіту.
Як же вона ненавиділа себе в цю мить! Мало того, що він поводив себе так, ніби нічого не сталося, ніби Ліля реально не ризикувала власним життям у Криму, то й вона сама ще дозволила втягнути себе в цю дурнувату розмову, і про номер телефону запитала, ніби їй це сто років було потрібно. Думала, що знає про нього все, а він приховав від неї цей номер телефону. Що він тепер думає про неї? Ото, каже сам собі, дурне дівчисько! А може, взагалі нічого не думає. Це було би краще. Для неї. Дурне дівчисько готове виконувати будь-яку його забаганку, проводити журналістські розслідування, знову ризикуючи власним життям? Ну, вона завтра висловить йому все, що думає з цього приводу, і наостанок так гримне дверима, що ненависна редакція завалиться. Їй стає весело. Вона вже не думає про дядю Вову і швидко засинає. Їй справді сниться щось кольорове і космічне.
Ореста Гусак належала до породи гарячих жінок. Їй самій було дивно, як вона втрималась від сексу аж до вісімнадцяти років, поки не вийшла заміж. Її подруги втратили цноту ще в дев’ятому-десятому класі й поки знайшли своїх чоловіків, вже мали по декілька хлопців.
Їхню пару всі вважали романтичною. Орест і Ореста. Ніби спаровані самим Богом. Він був старшим від неї на сім років. Це не стримувало Оресту, хоча її батьки спочатку були проти. Але зустріч з майбутнім зятем переконала їх, що більшого щастя для єдиної донечки і не треба.
Весілля як такого не робили. Напередодні урочистостей несподівано померла бабця Орести. Зібралися вдома – родичі, друзі, близькі знайомі.
Ореста зрадила чоловікові через два тижні. Орест прийшов додому п’яний і ліг спати. Пішла до сусідки щось позичити. Не знала, що та ще зранку поїхала з дітьми до своєї мами. Сусід обійняв Оресту. Від його дотику всередині неї щось обірвалося. Незчулась, як опинилась на його ліжку.
А потім пішло-поїхало. Чоловік пив, а Оресті траплялись чоловіки, які легко її спокушали. Не зупинилась і після народження сина. В хвилини просвітління щиро молилася Богу, просила дати їй розум, щоб не зраджувати чоловіку. Але гаряча природа брала своє. Через її зради, які вже й не приховувала, розлучились.
Ореста зупинилася лише тоді, коли чоловік загинув на Інститутській. Вважала, що це кара Божа. Орест і поїхав до Києва, коли дізнався про чергову зраду вже колишньої дружини.
Приїхала з сином на похорон Ореста. Їй здавалося, що всі з осудом дивляться на неї й ніби говорять: це через тебе він загинув.
Тепер у неї залишився дев’ятирічний Михайлик – викапаний батько. Жила в своїх батьків. На чоловіків, здається, вже й дивитися не могла.
