Коли син заявився додому, Гнат Іванович запитав напрямки:
– Воно тобі треба, той Майдан, Саво? І мене турнуть зі школи, й сам долю перевернеш.
– Тату, – пакуючи в рюкзак речі, обізвався син, – я хочу Європи, хочу волі, хочу права мовити власне слово. За це не гріх і померти.
– Зачаклував Присяжнюк своїми проповідями, – скрушно зітхнув батько.
– При чому тут Присяжнюк, тату? – здивувався Сава. – Я його тільки раз на Майдані бачив, і то випадково здибалися. Душа моя мене туди повела.
– До чого тут ця патетика? – не погодився батько. – Душа може вести тільки до церкви, та й то, коли людина сліпо за нею йде. А взагалі-то людину веде розум. А де розум серед бунту, де?
– А нащо вам ваші журнали, тату? – несподівано запитав син.
– Читаю, – відповів батько.
– А покинути могли б?
– Навіщо?
– А який з них толк, коли вони вам нічого не дають?
– Вони дають знання, – не погодився батько.
– А нащо вам ті знання, як вони далі вашої голови не йдуть, а там з часом помирають, – гаряче гнув слово син. – Хіба не можна бути вчителем без них?
– А до чого ця мова? – насторожився батько.
– А до того, – сів на стілець Сава, – що вони гріють вашу душу. І ви за них віддасте все, навіть мою душу, аби лишень їх у вас не забрали. А мою душу гріє наша Україна, яку я хочу бачити такою, як хочу. І тому не переконуйте мене, бо я вже переконаний.
– Ну, відносно того, що я за журнали віддам твою душу, це ти загнув зайвого, – тільки й спромігся Гнат Іванович на слово. – А відносно України, якою ти хочеш її бачити, то в тебе все одно її вкрадуть. Чи ж варто класти душу задля майбутньої крадіжки?
– Не вкрадуть, – твердо мовив син. – Не дам.
– А як же ти її врятуєш, коли крастимуть? – не вгавав Гнат Іванович. – Хіба себе застрелиш, аби не бачити того паскудства, або ж ніколи про нього не дізнатися.
– Швидше я застрелю злодія, – вимовив син.
– А як їх буде багато, тих злодіїв, а ти один? – зітхнув батько. – Мало куль на світі, сину, аби кожну неправду вбити. Тому неправда живе, а ми зникаємо. Логіка життя, сину.
– Ай, тату, знаю я цю вашу логіку, – махнув Сава рукою. – Слів багато, теорій тьма, а за всім тим шкурний інтерес – аби все тихою сапою неслося над світом, бо ще, гляди, зірветься буря та забере журнали. А в мене на полицях уся Україна. Так що не пніться зі своїми супроти моїх, бо мої стократ важчі й важливіші.
– Не можна класти душі на вагу, – образився батько за шкурні інтереси, – бо яка б вона не була в своїй значимості та вазі, вона однак не сама в світі, її однак обшмульгують зусібіч, аж доки розтріпаним безкрилим птахом не падає вона врешті-решт долі, де коли щось і залишається, то тільки пристрелити її, аби не мучилася в зневірі й розчаруваннях. Кожну душу вбиває її володар. Усі ми самостріли, сину, для своїх душ.
– Ви свою не застрелите, ні, – засміявся якось зверхньо син. – Бо як же тоді журнали, фізика, цифри? Ви її засушите, як гербарій, аж доки не розсиплеться на потерть, бо вітри, вони як віють, то вже віють скрізь. І в дикім полі, й у музеї з вибитими тими вітрами шибками.
– Значить, твердо вирішив гнутися на Майдані в надії зігнути Україну в свою площину? – важко зітхнув батько.
– Не гнутися, а розгинатися, – поправив син.
– Вирішив, отже, пристрелити душу? – своєї вів Гнат Іванович.
– Ви мене не зрозумієте, – закинув син на плече рюкзак. – Ніколи. Бо що для вас значить пристрелити душу, для мене – народити. Там, де для вас самостріл, для мене спалах, де для вас сейф для душі, для мене – смерть. Ми живемо в паралельних світах, тату. А паралельні лінії, та що ж це я математикові геометрію зібрався пояснювати, паралельні лінії не перетинаються.
Та й пішов.
– Ти не вчитався в теорію відносності, сину, ти до неї не приклав своїх мізків, – гірко дивився вслід батько. – Інакше б додумався до того, що у викривленому світі, котрий весь час розширюється, десь там попереду паралельні лінії можуть розійтися на незборимі відстані, хоча в минулому вийшли з однієї точки. Немає, сину, ні паралельних ліній, ні світів, ні доль. Усе дотичне й усе позбавлене дотику й перехрестя надалі. Через те й кажу, - самостріл, це ж не означає запхати кулю собі в підборіддя, це означає вистрелити в минулому, аби колись, стоячи на рівному та спокійному полі, раптом зловити власну кулю, що прилетить по твою душу з викривлених світів, і розійтися з тою душею по паралельних лініях, які насправді не нестимуть вас поряд, а розчинять у безмежних відстанях одна від одної. Е-хе-хе.
