Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44524
Рецензій: 87068

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Дід Мазай

© Перші дні листопада, 14-11-2017
   Ми йшли тримаючись за руки. Йшли пустою вулицею, серед ночі, ти про щось розмірено говорила, а я слухав твій голос і мовчав собі під ноги. Вітер похитував бляшаними ліхтарями, поодинокі таксі мчали повз нас, кидаючи пучки світла і ці химерні тіні, що танцювали на стінах будинків. Вони були юні і розхристані.
   Місто спало, сховавши лице, здригаючись від шурхоту автомобільних шин і сонно кліпаючи віконними проймами. Звідкись вперто тягнуло холодом.
  Я підняв комір твоєї шкірянки і сказав, що скоро повернусь. Вже там, на пероні. Ми стояли біля велетенських ялин, вітер кидався у нас глицею, терзав віття, ті голки були скрізь, їх було мільйон, а в твоїх очах застигли сльози і місяць повня блищав з їхнього дна, ніби з криниці.
  Я таки вернувся. Зіскочив з приступки вагону і вдихнув сире привокзальне повітря з присмаком диму. В ньому були ще якісь часточки. Певно то був відгомін моєї радості.
І нехай ти спізнилась і мені довелось слухати бородатого діда з його дворнягами, але коли твої прохолодні долоні сплелись на моїй шиї, я зрозумів, що хочу тут лишитись.
  А потім був ранок у твоєму гуртожитку і прочинивши двері я опинився у довгому, як поїзд коридорі. Там було напрочуд темно - лише дві плями світла у протилежних кінцях. Воно було осяйне, те світло. Коридором снували якісь люди. Вони непривітно дивились на мене і гомоніли про щось своє. Я був для них чужий, для цього міста я був чужий. Це вже місяць потому я голосно сміятимусь разом з ними на загальній кухні. За шибою стоятимуть вибілені інеєм дерева, у тебе з’явиться синя куртка і перші суперечки між нами, як втім ми швидко утрясали. А по весні я знову сяду до потяга.  
    Я нікому про те не розказував, про свої сни. Вони мучать мене. І ця привокзальна площа, посеред якої ми стояли один навпроти одного. Ти дивилась мені в очі, а я поверх твого волосся, де щось удалині мляво мигало жовтим. І знову той бородатий дід, якого всі кликали «Мазаєм». Він привітався до нас, затримавшись на хвильку, чи бува не підкинуть кілька гривень. Я простягнув йому дві гривні і він усміхнувся в свою довгу сиву бороду. Хтів щось сказати, але відчувши момент, не став. Врешті дід примостився в тіні каштану, неквапом припалив цигарку і притулився спиною до стовбура. Дворняги лягли біля його ніг, а ми все стояли, стояли у своєму безслівному прощанні, аж поки далекий гудок не повернув нас у реальність і я похапцем не згріб тебе в обіймах.
   Вісім місяців минуло відтоді. Ти викупила дві кімнати у гуртожитку – ту, що винаймала і сусідню. Тепер у нас був свій куточок. Пам’ятаю, як ти сиділа на підвіконні і палила. Все там же, у тому довжелезному коридорі. Дим сотався у тебе між пальцями, а з вуст злітали слова. Ти говорила щось про ремонт, про свою дурну роботу, про те, що можна піднятись до керуючого, але треба заплатити, про те, що з власною автівкою я міг би влаштуватись у місцевий агрохолдінг. І щодалі ти залазила у тему безгрошів’я, то більше я закипав. Зрештою я не витримав і пішов, траснувши дверима бо той, хто не був, не знає як воно – на чужині.
   Я вийшов у морозяну темінь, оминув сміттєві баки і опинився на тротуарі, де світло ліхтарів відбивалось в замерзлих калюжах. Ішов швидко і вперто. Спустився по Шота Руставелі, вийшов на Сагайдачного, на розі купив пачку цигарок і попрямував до озера. Біля четвертої лавки зупинився. Тут ми частенько сиділи вдвох. Я і тепер присів, а холодні дошки вп’ялись в моє тіло. Неслухняними пальцями я роздер пачку цигарок, витяг звідти одну і чиркнув запальничкою. Дим приємно залоскотав піднебіння. Сто років не палив. У тілі враз розлилось море легкості. Піднявши очі я побачив скам’яніле небо, надкушене яблуко місяця і хмари, хоча, ні, хмар тоді ще не було.
- Давай поїдемо разом, - якось сказала ти. – Що нас тримає?
  Я заперечливо похитав головою.
- Давай спершу ти, потім – я. Усі так роблять.
- Мовчи, - попросив я.
    Нарешті мене проводжало літо. То було напередодні дня міста. На вуличних стовпах висіли квіти у горщиках, тріпотіли на вітру прапорці, тротуарами бігли діти з цукерками і морозивом, по небу неспішно пливли баранці-хмаринки. А цей дід, що став нам як рідний. Здається його борода стала ще довша, а дворняг, що повсюди бігали за ним стало іще більше. Він годував з руки кошеня, а величезні собацюри чемно стояли поряд, цербери спокою мого міста. На той час я вже мав право називати його «своїм».
   Я вже не пам’ятаю у що ти була вдягнена тоді. Пробач, цей момент звітрився з моєї голови. Лиш пам’ятаю, як довго вдивлявся у твоє обличчя, ніби хотів закарбувати його на сітківці. Твоє волосся пахло травами. І зелень довкола. Усе буяло, ніби скажене. А потім я сів до запилюженого, надщербленого іржею вагону і покотився рейками до Києва, де є величезний аеропорт, де Боїнги і Аеробуси носять у своїх черевах різномастий люд і їм, цим залізним птахам зовсім не важить куди летіти – хоч до Америки, хоч у Землі обітовані.
    Зараз мені бракує цього. Отих кремезних ялин, каштанів, пошарпаних будинків, дворів і стежок, обіч яких танцюють химерні тіні. Тут усе інше – пальми, з товстенними стовбурами, безліч світла і завжди неспокійне море. Воно без упину котиться на беріг, іноді піниться так, що по березі виставляють чорні прапори, знак того, що купатись не можна. Кажуть, що це море може тебе забрати. Брешуть, певно, щоб далеко не заходили.
  За два тижні я знайшов роботу, а ще через кілька днів ти сказала, що вагітна. Наступного вечора я дістав із заначки долари, поміняв їх і нажлуктився зі своїм напарником. Ціни тут просто космос, особливо на алкоголь, але тоді мені було все одно.
- Приїдеш, коли народжуватиме, - сказав мій товариш, - зараз який сенс сіпатися.
  Але ти народила без мене. Несподівано, уночі. Ми говорили по телефону і ти час від часу стогнала через перейми. Потім у мене закінчились гроші і не було де поповнитись, а за кілька годин, на будові мене вже плескали по плечу з вимогою «проставлятися». Ти народила мені сина, найкращого сина у світі і коли ми потім говорили по скайпу ти узяла ноутбук і направила камеру так, щоб я бачив і моя нижня губа зрадливо затремтіла, очі стало пекти і щипати і я закрив лице долонями. Ти засміялась, а я глухо сказав, що люблю вас. Це було так класно, говорити оце «вас».
   За два роки я об’їздив тут все вздовж і впоперек. Я чув дивну мову, яку потім став потроху розуміти. Бачив як за місяць може не впасти жодної краплини дощу. Бачив вуличні танці увечері, шелест пальм, вищих за наші тополі, смаглявих діток з очима ґудзиками, які смішно казали «кен» чи «льо». Бачив, як сонце цілісінький день висить в зеніті, а потім за кілька хвилин безслідно ховається за горизонт, бачив будинки з дивними вікнами, куштував екзотичну їжу, сидів на березі моря, милувався вогнями нічного мегаполісу. Різних людей я зустрічав на своєму шляху і вони по різному ставилися до мене. Буди нормальні, а були й злі, навіть дуже. Проте за два роки я призвичаївся і якби не сни, то можна було б тягнути далі. Сни висотували з мене останнє. Вони з’явились наприкінці другого року. Ніби ти кудись йдеш з коляско, цокаючи підборами. Довкола повно людей, усі кудись заклопотано поспішають, машини летять суцільним потоком. Я дивлюсь на тебе крізь шибу, мої очі відбиваються в ній і там – німий жах. Зараз ти звернеш на Помічну, на цей крутий спуск. Ти завжди туди звертаєш. І мені б закричати, розбити шибу, проте в горлі вата і на руки й ноги ніби хто накинув кайданки. Посеред одного з таких кошмарів, якраз перед тим, як ти відпускаєш ручку коляски я раптом чую, що хтось дзвонить у двері, зле втискує кнопку, лиш зрідка відпускаючи її.  Я розплющую очі і розумію – по нас прийшли.
    І зараз, коли до нашої зустрічі лишається кілька днів я лежу на тюремних нарах і палю цигарку. Зі мною тут китайці, грузини, африканці, араби. Наші теж є. За декілька днів буде суд, але це всього лиш формальність. Молодий проте вже лисіючий суддя спитає чи хочу я додому. І що я маю йому на те відповісти? 26 місяців у цих пісках, в жаркому склі, бетоні, в добровільному рабстві, крихітною цяткою рухаючись, тамуючи біль і втому. То хіба ж ми не найтерплячіша зі всіх знедолених націй?  Не говори, замовч, шановний пане, не питай мене більше нічого. Давай я підпишу тут і тут. Гарні ж у вас кулькові ручки. А не могли б подарувати мені одну? Хочу написати невеличку історію. Про життя. А може то буде довга розповідь, на кількасот сторінок. Не знаю, ще не вирішив. У камері все одно робити нічого. Уже виспався на рік вперед.
   У вихорі думок, спалюючи час, набиваючи синці об гострі кути. Іншого не дано, по іншому – ніяк. Колеса моєї сумки шурхотіли тротуаром не сказати щоб я біг, ішов, роздивляючись. Багато що змінилось. Магазинів набудували, салонів краси, аптек. Гарні, ковані стовпи з назвами вулиць. Стара забігайлівка. Пиво тут смачне. І вивіску нову почепили. «Здоров, та, як бачиш, вернувся. Як там? Нормально. Ні, за приїзд, потім, все потім». Вивіска нова, а контингент той самий.
   Зійшовши з літака я навмисне не вставив сімку в телефон і ось, тепер, коли мої пальці торкнули дверної ручки серце почало гупати у скроні, а в грудях забракло повітря. По той бік дверей було тихо, проте за мить вони відчинились і ти завмерла на порозі з рушником через плече, узрівши чорного від засмаги привида, котрий простягнув до тебе руки і ти пішла до нього, крізь заметіль, крізь туман, крізь темні й довжелезні коридори і тіні, що колись танцювали на стінах будинків. Їх більше не було.
   Діда Мазая ховали на Покрови. Коли опускали труну в землю не вість звідки взялися двійко його псів. Стояли на відстані, дивились, але ближче не підходили. А як виводили верх то їх вже не було. Зате вночі на могилці зібралися усі. Рили лапами свіжу землю, не сильно, радше з відчаю, потім собаки вили разом, а коти заводили, ніби малі діти. Люди, що жили біля цвинтаря хрестились і казали, що такого ше не чули. Другої ночі вже було тихо.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 15-11-2017

[ Без назви ]

© Яна Устимко, 15-11-2017

[ Без назви ]

© Михайло Нечитайло, 14-11-2017

[ Без назви ]

© Avtor, 14-11-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78214812278748 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …