Так буває коли пам'ять не дає тобі спокою. Щоб ти не робив, раптом невиразним болем зрине спогад, й уміло затягне в тенета своїх отруйних чарів.
В юності мені хотілось стати моряком. Та через низку обставин, доля завела мене в обійми хтивої мадам Хорошеженової, що приймала екзамени по хімії, і довелося стати рибаком. Тобто замість просто морехідного училища, я потрапив до морехідного училища рибної промисловості.
Після сексу з мадам Хорошеженовою, котра була в мене першою, я довго уникав знайомства з дівчатами. Образи душили мене. Деталізація їх здавалась кошмаром, фальшивим символом справжнього захоплення. Вона снила мені обличчям, дебелими грудьми і піхвою, що нівроку хапала мене, і наче переспіла слива спливала липким соком.
Тільки на півдні Атлантики, десь біля самої Анголи, я відчув як брижі минулого спадають, аж поки спомин про неї не обернувся в свідомості на непомітний рубець. Там я полюбив кубинські сигари, вони до цього часу нагадують мені солонуватий присмак клітора пані Хорошеженової.
На південному-сході Атлантики майже не буває штормів. Монотонність життя концентрується на вимірах, що лежать в іншій площині, ніж у звичайному житті. І мають в своїй істині домінанту, котрій підпорядковуються всі потреби, а деякі з них зовсім зникають. Розмови точаться навколо одежі, килимів, заходів, апаратури, кремплену, криноліну... начеб-то виправдовуючи в собі те замкнене, далеке від берега добровільне рабство, характерною рисою котрого є гнітюча праця. Відраза до праці спізнана мною біля берегів Анголи, живе в мені постійно, і в той самий час наче відтворює почуття поваги, яку я відчуваю до трудової людини. Душа роботяги проста мов мимобіжний чар, але й груба до дикості, тверда і жорстока байдужістю. Я зневажаю не її. Я зневажаю «Arbeit macht frei», і Максима Горького, за “Праця звеличує людину”. Його портрет висить у мене в туалеті. Інколи від утоми я забуваю злити воду в унітазі. Він мучиться в запаху сечі до ранку.
На риболовецькому судні, де серед пекельної спеки я пропадав, працювало два Колі. Обоє були приятелі, зате починаючи з ранкового пробудження і до скупих переконань різнилися в своїх звичках.
Перший Коля був дикун. Його обличчя, і всі оті риси про які часто говорять, були майже не скаламучені думкою. Йому було тоді близько сорока. Кремезний, він відзначався незвичайною фізичною силою і глупотою, ніяк не міг збагнути, що означає дві третини. Після вахти любив потерти мозолисті п'яти в тазику з теплою водою, запалити “Біломор” і поважно висловитись:
- Сгущьонка, жуваніна, нормал!
Другий Коля, був літ двадцяти п'яти. В ньому дивним чином уживались дві паралелі, що здавались виписаними на скрижалях його долі: він любив море, і в той самий час хотів стати шофером начальника. Дві мрії, як і властиво паралелі ніколи не перетиналися, не вступали в протиріччя і вели себе скромно, залежно від обставин. В бесіді він часто згадував шоферську справу, та рішучих кроків для переміни професії не робив.
Та раптом все, що до сих пір так мирно протікали, зазнало вирішальних змін.
Сталось це між вахтами. Тобто в проміжку не більше двадцять хвилин хтось наклав купу в жіночій душовій.
Жінок на судні чимало. Зазвичай це повара, матроси з обробки риби, хімік, лікар... Особливо обробниці риби живуть там нормальним статевим життям, і починаючи від старшого майстра та закінчуючи капітаном, ці “жінки на рейс” мають від них свій зиск і винагороду, і головне секс. Секс, недоступність котрого у простого матроса викликає заздрість і внутрішню огиду. Матрос читає мало, кіно дивиться так, без сумислу, в морі душа його стає цинічною, і ніколи не тішиться він так, як від вдалого кидка з низин трюму замороженою рибою дівчині в сідницю. На перетині екватора, коли святкують день Нептуна, дівчат виловлюють і на оголений зад ставлять штамп “Перетнула екватор!”. Та тільки ці звичні в морському побуті викрутаси, являються невинною забавою для членів екіпажу. Коли ж знайшли лайно, питання стало руба.
Помічник по політичній частині, цю оказію переживав набагато трагічніше від інших. Розслідування довго нічого не давало. Та якось всі помітили, що Коля старший підупав з лиця, став тихим-тихим, мовчазним, з якоюсь чіткою непорушністю в обличчі. Перебуваючи на палубі він подовгу вдивлявся в горизонт, спрямовував погляд в небо, завмирав. Буцім-то хотів побачити птахів, або ж вигадував фігури звірів з ширяючих по небу хмарин. Далі помітили дивацтва і навіть переживання.
Зовсім непитущий, він безнадійно запив. І пив брудно. В хмелю замислювався, шукав ґанджі, все йому були непереливки, якась мисль гнітила його, він зітхав, чухав свою давно не миту голову і знову тяжко зітхав.
Пригадуючи момент його покаяння, все мені тепер здається картинним і від того не менш театралізованим, як сцена туманної трагедії зіграної за серпанком.
Людський гул раптом піднявся на вертолітному майданчику. Всі хто був вільними від вахти побачили Колю і помполіта. Помполіт вів його за руку як школяра. Нараз перед юрмою матросів Коля вирвався, підбіг до них і рухнув на коліна.
- Я винуватий!
Запала мовчанка.
- Я завинив! - повторив він знову. А далі помполіт почав галасувати:
- Ти, ти...Тобі люди довірили, тебе партія послала, ти...ти!!! - горлопанив він, поки не отямився, з силою рвонув Колю, і вони якимось смішним вихилясом почимчикували до санітарної частини.
В санітарній частині є така заґратована каюта, для схиблених. Там Коля провів свій час до списання з судна.
Під час переходу в Дакар, де нас очікував виліт до Москви, мене приставили до боцманської команди і наказали чистити іржу біля борту неподалік каюти де томився Коля. Спочатку я крім частих тупих ударів, нічого не чув. Та коли вахта добігала кінця, сиплий голос покликав:
- Кадет! Кадет!... не бзди...
Я підійшов. Леле, ще ніколи не доводилось мені чути стільки безглуздих слів, що вкрили мене мов мокрим рядном. Я подумав про ті жахливі години проведені ним в цілковитій спустошеності. Тільки зараз, після багатьох років, я можу визначити це як тотальний ідеалізм, для котрого характерно, що життя і всі події в ньому набувають не просторової послідовності, а ментальної. Синтаксису не було, іменники чіплялися як прийдеться, так як вони раптово спливали йому на глузд. Він ледь встигав вимовити слова, як зміст їх налазив один на одного, інколи шаленіючи як дідько. Прикметники були відсутні, практично не вживалось прислів'я. У кожного іменника був двійник, з яким він пов'язувався по одній лишень йому зрозумілій аналогії: жінка-стерва, юрба-прибій, лайно-пісня, свято-бакланів і т.п..., а образи спліталися безсистемно і врізнобіч.
Кожен день, я приходив до загартованого ілюмінатора і тихо звав:
- Коля...Колюня...
І слухав дивні речі в потоках ідіотизму. Так певно віщує піфія.
Розповім все, як сам зрозумів.
Мерці страшно вразили його в дитинстві, та викликали в душі зворотне відчуття, насолоду від душогубства. Особливо, коли розлетівся слух про наглу смерть молодої сусідки Серафими, котру чоловік із ревнощів заколов вилами, і довго ховався в кукурудзі, поки місцеві селяни разом із працівником міліції не знайшли його безумного біля Лебединського лісу.
Похорони Серафими були яскравими. В повноті стояв липень. Увінчана чисельними квітами, вона потонула в духмяному випарі тихого вечора, і маленькому Колі здавалося, що зелена кофта покійної, її чорна спідниця димить солодким пилом лугових трав. А далі баби завили, та так наче вмерло немовля, і він мов вознісся, зачарований сумним лементом.
Десять днів Коля чекав тої особливої хвилини, підказаної внутрішнім чуттям, щоб таємно, стулив зуби від власного зухвальства, з безглуздою метою, пробратися до могили та завмерти. Коли в дикім страху він прудко летів геть, то впав, і йому здалося, що ногу підставила сама Серафима. В ліжку в дома, Коля дрижав, таке сильне було враження, і не пам'ятаючи себе робив під себе, насолоджуючись миттю теплого сечовипускання. А далі поринув у сон, дикий та яскравий, і порснувся пригніченим від нічного недержання.
Наступного дня викрав двох курчат, в проваллі повісив їх на шнурку, наче здурів, відчув все ту ж насолоду від душогубства. Вечором того ж таки дня, в ліжку він довго і тихо ридав. Життя здалось йому страшніше страшного. Всю ніч він молився і чекав повернення курчат, прислухаючись до батькового храпу, і щосекунди повторював ціпа, ціпа, ціп... А під ранок вже схибленим заснув, і коли його збудили прокинувся хворим. Наступні події мало пам'ятав.
Хворів Коля довго. І та хвороба ввійшла в нього смиренним раюванням, м'яким томлінням і запахом, що сповіщав про ранню смерть. Смерті він не боявся, навпаки, вона пов'язала його з дивним відчуття свого тіла, винесла до вершин дитячого пафосу, занурила у мрії про подвиг. І в самоті, придавлений мріями про подвиг, хвороба стала солодкою, наче смачною, бажання якої з'явилося в нього з роками, коли він уперше почав стомлюватись від себе і свого життя.
А далі помер тато. Єдиний чоловік, що піклувався ним. Бухарка мати ним не цікавилась, старша сестра зкурвилась, і подалась до Красноярську.
Після закінчення школи він покохав розумну та скромну дівчину, перед якою ніяковів мов перед богинею. Дівчина померла через пів року, від якоїсь не зрозумілої стафілококової інфекції, що спричинила запалення легенів. Коля побачив її ще тільки два рази.
Перший, в морзі, де вона лежала зовсім голою, і миттєвим поглядом охопив її всю, на мить йому здалося, що лобок її чоловічий, бо змочене росою смерті волосся трохи випросталося.
В друге, на цвинтарі, де завалена квітами вона недвижно заглибилася в себе. Зовнішній світ її більше не інтересував.
І ось після близько двадцяти трьох років розлуки з нею. Вже маючи жінку й діти, він зустрів її в образі корабельного лікаря Аліни Садовської. Сум'яття закралось в його розум. Наче пійманий на гарячому, Коля боявся зазирнути їй в очі, відчути її запах. І голос, що торкався якоїсь точки в його горлі, перепиняв йому подих. Здавалось багатоголосий відгомін вражень молодості наче вулик розтривожив його розум. Наче карусель закрутила схарапуджені власною тінню образи.
Не знаю, чи був він генієм якогось надзвичайного почуття, спустошуючи себе розпаленою уявою жахливих невідповідностей, мов кров на білому полотні, що струшує далекі закути в глибині мозку? Чи може в його вразливій натурі помер поет одного враження, яке сколихнуло і мене до найглибших глибин, чи живописець банального безладу душі? Все це вже не має значення. Одне знаю, сказився він від якоїсь спраги дитячої ніжності, постійно бачити свій ідеал і покірно слухати його мову.
Вже згодом стало відомо, що Коля старший не мав відношення до подій в жіночій душовій. Напаскудив там мстивий і зухвалий Клавдій Гречко, матрос нижнього твіндеку, де зберігалась рибна мука.
Після рейсу, Коля молодший повернувся до шоферської справи. Я ж зостався ще на два поспіль...
