Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44524
Рецензій: 87068

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Самостріл ч.7

© Михайло Нечитайло, 11-11-2017
Коли сколихнувся Майдан, Гната Івановича та хвиля навіть не потривожила.
– Марнота, – мав свою думку.
Не став ні на який бік. Просто жив, чекаючи, куди припливе човен.
Тарас же Іонович весь віддався подіям. На всі зимові канікули зник із села. Лариса Дмитрівна, коли розпочалася наступна навчальна чверть, йому прямо заявила:
– Коли вас замітатимуть, пане Присяжнюк, я перед віником бігати не буду, аби захистити, бо зметеною разом з вами бути не бажаю.
– Кого, мене змітати? – вирячив той очі. – Та ми це падло самі зметемо.
– Попрошу в школі так про президента не висловлюватися, – злякано прошелестіла директриса.
– А я про президента й не кажу, я кажу про падло, – товк своєї Присяжнюк. – Президент дітей кийками розгонити не буде.
– Дивлячись, які діти, – несміливо так Лариса Дмитрівна. – Чи не так, Гнате Івановичу? – шукала підтримки.
Гнат Іванович особливої радості в тому, що його мають за захист, не відчув, навпаки, зовсім не хотів устрявати в суперечку, але ж мусив щось сказати.
Тож і бовкнув:
– Діти мають бути толерантними.
– До кого? – аж синів поряд Тарас Іонович.
– До світу, – відповів.
– А як світ неправедний? – одно допитувавсь і допитувався Присяжнюк.
– До всякого світу мають бути толерантними, – раптом обурився Гнат Іванович Присяжнюковій настирливості. – Бо праведного світу не буває, то якщо почнемо всякий неправедний змітати бунтами, віками колотитимемось, а в результаті так і не зрозуміємо, за що ж товклися.
Лариса Дмитрівна тим часом пощезла, лишивши серед порожньої школи двох учасників непримиренних дебатів. Гнат Іванович вирішив і собі зійти з очей розвихреного колеги. Натягнув пальто, взяв до рук шапку.
– Ні, ти, Гнате, зачекай, – ледь не вирвав тої шапки з рук Тарас Іонович. – То це, по-твоєму, виходить, що маємо змиритися з неправедністю, бо праведності взагалі немає? Та це навіть не толстовщина, це якась чортівня, де все віддається на відкуп несправедливості в надії, що справедливість народиться сама собою В сатаністи не пробував записатися, Гнате? – поспитав, ув очі глянувши. – Та з твоїх речей тече мед для диявола, серед якого плаває повна йому покора. А де ж Бог?
– Бог у мене свій, – спокійно відповів Приходько. – Він у мене висотується з науки, а не з голої моралі, він у мене реальний і творить світ довкола нас, а ми маємо той світ заставляти своїми диванами, наче квартиру.
– О, – підняв пальця Тарас Іонович, - то виходить, таки маємо заставляти. Диванами чи добром – це, я так розумію, в тебе слова-синоніми. А як же ми заставимо світ добром, коли зло буде нас гнути, а ми не відштовхнемо його від себе?
– Я не кажу, що зло не треба відштовхувати, – заперечив Гнат Іванович, – але ми це маємо робити з розумом, через закони й перевиховання перш за все кожен сам себе. А бігати з прапорами, дерти горло та палити смолоскипи на майдані – де в тому розум?
– Не завжди розум має класти кеглі на доріжку, – рипнув Тарас Іонович стільцем, – іноді для цього треба й руки, й сила, аби штовхнути кегль до фігур.
– Життя – не фігури в боулінгу, – не втяв того порівняння Приходько. – Життя – це потяг до справедливості через усвідомлення її критеріїв серед координат людства та через власну свідомість, – видав тираду.
– То є таки справедливість? – аж підскочив Тарас Іонович.
– А хто казав, що її немає? – і собі перепитав Гнат Іванович.
– То ти ж!... – витріщив очі Присяжнюк.
– Я казав, що світу праведного немає, а не що немає справедливості, – уточнив Приходько.
– А хіба це не один обух? – не второпав глибини сказаного Тарас Іонович.
– Ні, – твердо мовив Гнат Іванович. – Справедливість є, якщо якийсь індивідуум її творить. А світу праведного немає, бо індивідууми не можуть зійтися в поглядах на справедливість і творять часто-густо під її покровом зло.
– Ти затягнув таку дурну пісню, аж вилиці мої тріщать від позіхів, – позіхнув Тарас Іонович. – Краще скажи, що очко жим-жим перед владою, коли вона махає батогом проти твого спротиву. Оце й уся для тебе справедливість – боязнь, що по тобі поцілять батогом. А то розвів філософію біля звичайнісінького страху. Сирун ти, Гнате, хоча й обставився науковими тинами. Справедливість там, де народ за себе до кінця й без оглядин на будь-що.
– Навіть на п’ятсот гривень? – перепитав єхидно Приходько.
Тарас Іонович різко повернувся.
– А ти що, попрікати мене надумав? – зло прискалив око. – То ти зрозумій, що справедливість має бути хитрою.
– Хитрість не завжди має рядитися в тоги загребущості та продажності, – заперечив Гнат Іванович. – Це я й мав на увазі, говорячи, що справедливість і праведний світ залежать виключно від індивідуума.
– Задовбав ти своїм індивідуумом, – гаряче пирхав своїм подихом у самі очі Тарас Іонович. – Ти затям, що гроші я взяв задля користі держави, але ж однак, ти ж бачив, боровся проти тотальної фальсифікації.
– Боротися проти того, що ти сам дав створити, – це вже навіть не куплена пенсія, це проста продажність і хапужництво, – стояв на своєму Приходько. – І не торочи про користь держави, бо відібрані в мене гроші ти поніс додому, а не в державу.
– Що ти до тієї моєї пенсії придовбався, як дурний до нетопленої лазні, аби помитися?! – сплюнув Присяжнюк. –  Ніж мався заздрити, то візьми зроби й собі пенсію. А держава, між іншим, це і є наші сім’ї. Так, я тоді взяв гроші, бо знав, що регіони однак своє втягнуть через таких холуїв, як ти, котрих понатикували в комісії. Взяв, щоби відремонтувати капітально свій автомобіль, а тепер ним, відремонтованим, тягаю провізію на Майдан, аби люди мали що їсти та стояли за нашу правду. А ти як холуйствував, то й далі холуйствуєш, тобі скажуть присісти, ти присядеш, скажуть свистіти на мітингарів, свистітимеш. Та якби такі, як ти, безхребетники правили селом у тридцять третьому, вимерла б не половина села, а все до останньої дитиночки.
– Ти б вижив, – заперечив Гнат Іванович.
– Це ж чого? – здивовано перепитав Присяжнюк.
– Допоміг би знайти в останнього бідаки останню зернину, аби тобі лише за це вділили її половину, – пояснив Приходько. – Бідака зрушився б, а ти вижив. Тільки лаяв би потім дуже комнезамівців, лишили, мовляв, бідаку хліба, а себе мав би за цяцю, котра вижила, аби потім прийти на Майдан і відстояти права того бідаки на пошанівок у вигляді непримітного хрестика над його могилкою.
– Дурне верзеш, – стомився від дискусії Тарас Іонович.
– Що заслужив, – відповів йому Гнат Іванович.
Почали розходитися.
– То хоч сотню даси на бензин, аби я міг харчі в Київ доставити? – раптом перепитав Присяжнюк.
– А ти сам ту сотню дав? – допитувався Приходько.
– Хіба одну, – гордо випрямив груди Тарас Іонович.
– Докажи, – дивився в очі Гнат Іванович.
– А якого це я біса перед тобою звітувати маю? – набурмосився Присяжнюк.
– А якого це я біса маю віддавати тобі свої гроші? – випалив Приходько й наразі добавив. – Візьми з тих, що я тобі на виборах уділив. Там на двадцять п’ять рейсів вистачить.
– Синові хоч передай, – кинув Присяжнюк.
– Якому синові? – зашпортнувся Гнат Іванович.
– Своєму, – роз’яснив Тарас Іонович. – Він на Майдані. А ти що, не знав?
– Ні, – щиро стенув плечима Приходько.
– Він за Україну стоїть, за своє та наше майбутнє, – майоріло, наче прапор. – А ти за кого, батьку? За того, хто націлився на твого сина кийком і рушницею? Та чи ти тоді батько? Чи просто згусток страху, що сильніший навіть за людську душу?
Пішов, погупотів шкільним коридором до своєї України.
А Гнат Іванович стояв і шукав свою.
Натомість здибав Ларису Дмитрівну.
– Що, дістав Присяжнюк? – запримітивши стурбованість Приходька, перепитала директриса.
– Якби ж то тільки дістав! – скрикнув Гнат Іванович. – Сина затяг на Майдан.
– Витягуйте, Гнате Івановичу, витягуйте, – порадила Лариса Дмитрівна. – Бо як візьме верх влада, а в цьому сумнівів немає, то й син ваш сяде, й ви на вільні хліба рушите.
Вийшов Гнат Іванович надвір, рипнув черевиком по снігу, вилаявся:
– Клята політика, в кожну шпарину лізе. А розуму жити де?

                                                                     (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 15-11-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 12-11-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 11-11-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1200380325317 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …