Розмовляв якось сам з собою вітер тихо стиха, і нічого ніби тоді не віщувало лиха. Все було спокійно, без зайвих натяків на гамір. І не штурмував тоді ніхто книгарень, так як зараз, втім та спокою побільше. Що ж, це як для кого, а мені тим більше.
Не стрічати вам тепер до захід сонця, так як я колись через віконце, бачив зорі, їх сила-силенна, й сила їх в мені була заселена. Все те чудо топтали ногами, а хотіли як, хапали руками, та дарма. Задурно і за так, не отримати таких енергій. A ви як думали?
Не збудити вам в собі тепер Месію, поспішили ви, напевно, справлять весілля. Ваша справа, та тепер дивіться на сосні високій не вдавіться.
Сонце вже давно за гілку зачепилось і триває свято, як сніг звалилось, не чекали стільки і відразу, їм тепер не треба стільки Світила. І терпіть несила. "День за днем триває день." - земля голосила. І за дахом не сховатись, бо перекосило. Від посмішок обличчя гидкі такі.
Обіцяли - не йняли віри. Казали - не слухали. Але ж знали, якимось дивом, знали і своє робили. Якщо і тішили кого, себе тільки. А хіба для власної потреби потрібно стільки?
Я попався. В цій мутній воді так довго купався, що стала вона дзеркало. І Я бачив себе. І R бачив мене. Ми себе впізнати не хотіли.
Росте Всесвіт, ширшати він ширшає а чи щірішає? Не нам його про те питати, в самих он в оці лінзи, ми ними бачимо лиш те що забажаєм, коли чого не хочемо знати і бачити, ? то порятунок у сні, тоді ми засинаєм.
Досхочу набігавшись по гарячих трупах поливаємо водою, ту що в ступах колотили. Може виросте щось на осінь, а то зима спросить чи хочеться їсти. Та в нас родить, землю рясно задобрюємо... собою, своїми тілами, іноді братами. В нас тому-то і відомі, всьому люду, ґрунти, що країна наша і народ родючий, нас багато. Вистачить іще кому будувати хати-домовини.
Розспівалися дозиметри веселі, що їм, то не їх оселі спорожніють. Що їм, як ніхто не чує, пів-країни світом кочує. Стали в чергу по соцдопомогу, а хто крайній? Вічне запитання.
Ми самі не знаємо що хочем, і тому у нас нікчемні мрії. І мета у нас і та щось невиразна. Ті хто вище, бачить мусять краще, та де там. В них давно вже втрачені з землею будь-які зв'язки, -- занадто відірвалися від натовпу з якого самі.
Розбери тепер де правда і де сила, це теперечки не одне й те ж саме. Це колись, коли іще лісами бабаї ходили, то було так, казали старим людям в дитинстві старі люди. А може і не так, бо видумали самі.
Нових релігій все важче придумувать, ще важче їх вивчати, а-а Бог із ними, молитву нам замінять chatи. Ага, не все так просто, тим більше що складніше - виходить вже за простір. Обмеженість свою ховаю за зливою жестів та потоком слів. Розумний же, той зробить простіше обмежившись одним лиш знаком запитання.
А хто святіше, дайте подмухати на вас, тут щойно налетіло стільки пилу. І знімайте швидше свої зручні кросівки, бо папараці близько, ті знімуть з вас останнє. Я ваші ноги проточною водою /великою кількістю/ промию швидко щоб не застудитись. Та все пусте... немає навіть близько когось святіше мене, отже ясно, значить я святий один тут, взагалі один тут. І хто тепер мені проявить свою шану? Кого буду повчати, кому і що прощати? Адже один я тут такий, немає навіть з ким посумувати над тим що мені немає і посумувати з ким.
Не хочем бачити нещасніших від себе, нам краще бути в самоті ніж простягнути допомоги руку, тому кому вона потрібна більше.
Розсипав з клунка подарунки дурепа-Місяць. Та поспішать не поспішають їх збирати: одні не бачать, а іншим зась. Кому не треба, а в кого діти - та їм і ніколи. Нема малих з чим відправлять до школи.
Все бачать діти, питають діти, вони іще і справді не можуть знати, як багато вони в дитинстві знають. А подорослішавши потроху все те забувають - як той дурепа-Місяць...
