Чергова “жахалка” від титулованого автора цього разу має письменницький присмак. Стівен Кінг вдається не лише до випробуваного багатьма написання роману в романі. Це тло. Насправді божевільна шанувальниця письменника фактично захоплює його в полон і змушує написати новий роман, в якому оживає улюблена героїня, бо автор умертвив її в попередньому творі. По ходу, щоправда, доводиться відрубати письменникові пів-ноги і декілька пальців на руках, інакше Стівен Кінг втратив би звання “короля жахів”, – але це ніщо порівняно з тим, що створив його літературний герой. А він задоволений, бо вийшов найкращий у його житті роман.
Звичайно, геніальні твори народжуються і в більш комфортних умовах, але Стівенові Кінгу важливо показати, що лише екстремальність, загроза власному життю здатні творити дива. Літературний процес лише тоді має право на існування, коли він не жевріє, а яскраво горить, запалюючи почуття у серцях читачів.
Письменникові таки вдається вбити свою божевільну шанувальницю. Перед цим він з’ясовує, що її жертвами стало багато людей. Звичайно, він волів би працювати у більш комфортних умовах, але тоді не зміг би написати геніальний роман. Втім, сили його вичерпані – і більше письменник не здатний на літературний подвиг. Божевільна шанувальниця зробила все можливе і неможливе, але це лебедина пісня героя.
У Стівена Кінга є фундаментальна праця про секрети літературної творчості. Він не нав’язує своєї думки, лише розповідає про власний досвід. Комусь може згодитись, а комусь і ні. Так ось, “Мізері”, а, точніше, інший роман усередині нього, – це ніби один із прикладів того, як створювати геніальні твори. Лише божевільні прихильники письменників можуть їм допомогти в цьому. Висновок, звичайно, парадоксальний, але Стівен Кінг залишається піонером саме в такому ставленні до літературного процесу.
За великим рахунком, “жахалки” не є самоціллю для письменника. Цим він лише тримає у тонусі читача. Але вони дозволяють глибше висвітлювати проблеми, які полягають у взаємовідносинах між людьми. Кожним рядком своїх романів Стівен Кінг ніби дає зрозуміти, що людям все-таки слід знаходити спільну мову, аби досягти чогось величного у своєму житті. І не має значення, чи людина божевільна, чи нормальна. Головне, що вона людина. Скільки ще людей у своїх романах фізично та морально повинен знищити Стівен Кінг, щоби читач осягнув цю просту істину?
Звичайно, у “Мізері” письменник міг домовитися зі своєю божевільною прихильницею, пишучи свій роман в одному екземплярі лише для неї, але ще не знати, чи вийшов би геніальним твір. З іншого боку, натхнення приходить до нього у найтрагічніші моменти життя – і ще не знати, хто в творчому запалі насправді божевільний, письменник чи його прихильниця. Моментами вони просто міняються місцями.
Здається, Стівен Кінг весь час пише про одне і те ж, але в кожному творі висвітлюються нові грані. Для письменника головне не “жахалки”, а людські стосунки, які мають по-справжньому стати людяними.
