Дихати ставало все важче. Невідома темна пляма за обрієм пульсувала, видаючи дивні звуки, схожі на стогін важко хворої людини; втягувала в себе бляклі кольори вечірнього міста. Обличчя жінки в темній хустці повільно вицвітало, набуваючи брудного сірого відтінку. Вона щось гукала, намагаючись перекричати вітер.
Я силкувався розібрати хоч щось із кинутого мені в обличчя, але звуків довкола ставало надто багато. Вони вили, перегукувались, поєднувались і відштовхувались одне від одного, перетворюючись на пекельну какофонію, все глибше затягуючи мене у в’язкий морок.
Раптово щось змінюється. В очі врізається рівне денне світло. Бузкові шпалери, шафа-купе із малюнком кумедного чолов’яги та написом: «Найкращому у світі чоловікові», який тримався на наліпках-смайликах. Я у своїй кімнаті. Намагаюся сісти, плутаючись у мокрих від поту простирадлах. Поряд уві сні всміхається Крістіна. Все добре. Лише відразливі звуки нікуди не зникли. Вони просочувались у причинене вікно, пролазили крізь дрібні шпарини, заповнюючи собою простір. А Михайло — рання пташка. Вже працює з газонокосаркою.
Обережно, аби не розбудити дружину, підводжуся. Махаю сусідові рукою, безшумно зачиняю вікно. Тру долонями очі, стомлено позіхаю. Двічі за тиждень бачу той самий сон. Дивна закономірність…
Подумки лаючи Михайла, прямую до ванної кімнати за пігулками від головного болю. Не знайшовши їх в аптечці, вирішую збадьоритися в інших спосіб. У вологій чашці повільно розчиняється кава. Вода в чайнику, наче зумисне, гріється занадто повільно.
Газонокосарка нарешті стихає. Наближаюся до вікна. Із поштової скриньки визирає газета. За нею ховається великий картонний конверт. Від однієї думки про вихід на сонце робиться геть не по собі. Зіщулююсь. Але з півночі суне хмара кольору достиглої сливи. Якщо під дощем змокнуть матеріали чергового досудового засідання, Крістіна мені цього не пробачить.
Лишаючи на плиті чайник, який уже починає парувати, поспішаю на вулицю. Перестрибую через кілька сходинок. Біля паркану по мобільному розмовляє Катруся — дружина Михайла. Я не бачу її обличчя. Його закриває літній капелюшок із рожевим бантом, з-під якого вибивається кучеряве руде волосся. Без сумніву, вона усміхається. Наймиліше у світі створіння.
За лічені секунди опиняюся біля скриньки, забираю кореспонденцію. Катерина нарешті мене помічає. Вітається, поправляючи капелюшка. Зовсім не грайливо. Ніжна, тепла посмішка. Але сьогодні від тихих м’яких інтонацій її голосу моя голова вибухає феєрверком болючих спазмів. Починає нудити. Відповідаю на чергове запитання сусідки кивком, нервово смикаю ручку вхідних дверей. Аби швидше зникнути.
Повертаючись додому, перебираю подумки продукти, якими міг отруїтися напередодні. Нудота повільно відступає, але в моїй голові й досі гудуть барабани. Кидаю на стіл зіжмакану газету. Конверт з документами повільно з’їжджає на підлогу. Чайник сердито свистить і пирхає, розбризкує окріп. Працюючи ганчіркою, одночасно намагаюся щось пояснити сонній дружині, яка зазирнула до кухні. Долоні нестерпно печуть. Чи гаряча вода тут ні до чого?
По обіді зателефонувала мати. Трохи потеревенили про життя, погоду. Безпечні, нейтральні теми. Хіба ж я скажу їй: «Мені вже кілька ночей поспіль сниться бабуся. Ці сни мене непокоять». Це все одно що махати перед обличчям бика червоною ганчіркою. Не хочеться будити чисту, не розведену сумнівами, лють.
— Я дзвоню у справі, — через деякий час зізнається вона. — Ти ж будеш на вихідних вільний?
— Здається, — моя посада, окрім багатьох плюсів, має один суттєвий мінус — я не володію власним часом.
— Заїдеш у «той» будинок?
«Тим» будинком вона називала бабусин. А її, зазвичай, «тією жінкою».
— Добре. Кажи, що потрібно.
Велика одноповерхова хата біля поліклініки, обкладена білою цеглою. Садок і квітник з мальвами-самосійками. Стоїть без господаря вже третій рік, відтоді як не стало бабусі. Спадок від жінки, яку я практично не знав.
Будинок виставлено на продаж. Я не правлю захмарну ціну, але його ніхто не купує. Нерухомість знецінюється, село старіє, та й місцеві плещуть язиками зайве. Кілька разів я сварився зі своїм брокером, подавав оголошення в газету, підключав усемогутнє сарафанне радіо, але покупці все не з’являються.
Люди в селах, за звичкою, й досі ховають ключі в поштових скриньках, під килимками при вхідних дверях. А бабуся тримала свій у вулику. Звісно, їдучи до міста, я не залишив ключ у покинутій бджолиній хаті. Але, проходячи повз огорожу, за звичкою, туди зазирнув. Порожньо. Лише сивий пил і мереживо з павутин.
Я навідуюсь сюди кілька разів на рік, але після смерті бабусі жодного разу не лишався на ніч. Дивний то був день. Дзвінок дідуся застав мене у кріслі стоматолога. Бабця доживала свої останні години. Дідусь наполягав на моєму приїзді:
— Хоч ти будь. Не по-людськи це.
— А мама?
Він важко зітхнув і ще раз нагадав мені розклад руху електричок.
Відходила бабуся важко. Ні, дах, звісно, не зривали. Але балакали різне. Металася на ліжку, стогнала, плямкала пересохлими губами. Разом із повітрям з її легень виривався гучний свист. Наче ними блукав знавіснілий вітер. Жінка, яка за нею доглядала, час від часу витирала червоною губкою з обличчя старої піт. А вода, в якій вона її змочувала, робилася рожевою. Наче від марганцевого розчину або крові. Говорили, що виною тому неякісна фарба губки. Принаймні таке пояснення заспокоювало.
Потім доглядальниця, потай від сторонніх очей, вихлюпнула ту воду на каміння за сараєм. Не один рік його змивало дощем, сушило сонцем і гарячим степовим вітром, засипало холодною сніговою крупою. Але не вибілило. Воно так і лишилося з темно-рожевими цятками.
Я став випадковим свідком останніх бабусиних хвилин. Час від часу до неї зазирали родичі, співчутливо хитали головами, хрестилися і йшли у своїх справах. Доглядальницю покликали вечеряти. Я лишився. Й досі перебував під дією знеболювального. Мене нещадно хилило до сну. Зігнувшись на незручному стільці біля її ліжка, силкувався рахувати в думках числа, щоб не потрапити в розлогі обійми Морфея.
Бабуся перестала стогнати, її дихання сповільнилось. Права рука звісилась із простирадла. Я поклав її на місце, заледве відчуваючи свої долоні. Так сильно вони заніміли.
Раптом бабуся підняла голову.
— Де Марина? Моя донечка…
Стало шкода старої. Я збрехав.
— Вона в сусідній кімнаті.
Бабця похитала головою.
— Немає. Я знаю… Не пробачить… Не зрозуміє… Він обдурив! Воно надто сильно в мене вчепилося. Воно під шкірою. Безжальне. Керує мною, — вона застогнала, голосно вдихаючи повітря, яке, потрапляючи до її тіла, пробуджувало біль. — Але нехай. Вона жива… Він її не скривдив. Не забив. Як уміла, вберегла.
— Хто? Хто її не скривдив? — здивовано запитав я і наштовхнувся на скляний, застиглий погляд.
Лише з третьої спроби вдалося відкрити старий заіржавілий замок, потрапити до великої кімнати. Та шукати потрібну річ довелося недовго. Обгорнута синіми шпалерами книга лежала на столі, прикрита підшивками старих газет. Поряд, у шухляді з різним господарським дріб’язком — змотаний пасок мого батька. Темно-синій. Він мав саморобну пряжку із блискучого металу у формі орла, через яку я свого часу пролив силу-силенну сліз, вимагаючи, щоб тато зробив мені схожу. Всередині все похололо. Здається, цей пасок був на ньому того дня…
Не дозволяючи собі піддатися ненадійним дитячим спогадам, розгортаю книгу, струшую з неї порох. Обережно гортаю сторінки, ніби очікуючи нападу кажанів, про яких у дитинстві так багато розповідала бабуся. Двадцять четверта сторінка межує з двадцять дев’ятою. Кілька аркушів акуратно вирізано лезом. Вчитуюсь у зміст одного із заголовків. Ти ба! А книга зовсім не кулінарна…
— Привіт, любий!
Мати надто широко розкриває обійми. Промовиста ознака того, що мені тут сьогодні не надто раді. Зазираючи через її плече, помічаю у вітальні гарно сервірований стіл, до якого мене не поспішають запрошувати.
— Ваше замовлення, мадам, — простягаю їй книгу, але останньої миті забираю руку. Ще не вирішив, яка з двох знахідок непокоїть мене більше. — Не хочеш мені нічого розповісти?
— Вона… не про їжу, — мило усміхаючись, відповідає мати.
— Здогадався.
— Не дивись так на мене, — відмахується вона. — Є колекціонер, який скуповує літературу подібного жанру. Може, зацікавиться. Та й немає в ній нічого страшного або небезпечного. Замітки про різні обереги. Не була вона відьмою. Ти ж знаєш…
Стомлено киваю. Пам’ятаю, як тоді, звільняючи шлях жінкам у чорному, вийшов з бабусиної кімнати. Кілька хвилин тому моє тіло прохромило болючим спазмом. Ніби мені в живіт встромили одразу десяток ножів. За якусь мить біль відступив, але нутрощі продовжували горіти дошкульним жаром. Він переходив у шкіру, викручував кінцівки. Довелося розстібнути ґудзики на комірці сорочки, рухатись, тримаючись за стіни. Почувався виснаженим, розбитим. Якось дістався виходу, сів на сходах, поряд з дідусем.
— Все? — спокійно запитав він.
— Все.
— Вона щось говорила? Робила?
— Нічого.
Старий зітхнув і перехрестився. Здається, з полегшенням. Зіжмакавши в руках самокрутку, кинув її собі під ноги.
— Життя… Яке не було, а наше. Дивною вона була жінкою, нетерпимою. Мені що? Не дає Бог дітей, то й не треба. А Мар’яна страх як побивалася. Їздила по лікарях і ворожках, молилася. А коли зародилося дитя, тряслася над ним, що аж-аж. Нікому, навіть мені, не дозволяла торкатися свого живота. А після пологів стало ще гірше. Не відходила від доньки й на мить. Інших до колиски не підпускала. Наче ми чужі.
Зітхнув, схрестив на колінах жилаві руки.
— У п’ять місяців малеча було випала з ліжечка. То Мар’яна геть сказилася. Наставила в кімнаті Маринки різних амулетів, обкурила хату ладаном, обсипала дрібним маком. Якось навіть їздила до відомого ворожбита. Витратила на того шахрая зібрані на поїздку до моря гроші.
Дід на хвилину змовк, прокашлявся.
— Мені нічого не розповідала. Зізналася лише моїй сестрі, Гальці. Казала, що просила в нього надійний оберіг для дитини. А той відповів, що зробить так, аби вона сама стала для своєї доньки найліпшим оберегом. Аби мала хист відчувати небезпеку, яка загрожує її дитині. Повернулася Мар’яна від нього знервована, сумна. Погано спала, бурмотіла уві сні щось дивне, сахалася тіней. Дурне те все, — махнув рукою старий. — Затуманив той знахар їй мізки. Відлякала вона Маринку своєю надокучливою турботою.
Одразу пригадався випадок з маминого дитинства, про який на селі говорили лише пошепки. Якось бабця не пустила шістнадцятирічну доньку на ставок. Із великим скандалом. Марина опинилася під домашнім арештом, а на річці того дня трапилась трагедія. Перекинувся човен, на якому відпочивали підлітки. Втонула одна з дівчат.
Я ніколи не вважав це більш, аніж збігом. Що взяти зі звичайної істеричної матері? З появою довгоочікуваної дитини вона перестала звертати увагу на навколишній світ, на діда, який не проминав нагоди вскочити в гречку. Розчинилася в доньці. Повірила у свій хист…
Коли після зникнення тата їхні з матір’ю стосунки остаточно розладналися, бабця іноді мені телефонувала, застерігала не пускати матір в те чи інше місце. Інколи я робив так, як вона просила, інколи — ні. Старі люди… З ними краще не сперечатися. Але нічого поганого не траплялося.
Година-пік у спекотній маршрутці подіяла на мене не найкращим чином. Змагаючись із запамороченням, я ледь приплентався на роботу. Чашка міцної кави не врятувала ситуацію. Довелося відпрошуватись. На щастя, наш шеф був із тих, для кого слова: «Щось мені не дуже…» — нормальне пояснення.
Опинившись у своїй кімнаті, поспішив затягнути штори. Чи то очі занадто сліпило яскраве денне світло, чи усмішка Катерини, яка поралась на своїй клумбі, видавалася надто сонячною, але від одного лише погляду на жінку якось одразу зводило щелепу. Ніби я на одному подиху випив склянку холодної води.
Що ж, перевтома має багато різних облич… Не роздягаючись, опускаю голову на подушку. «Всього кілька хвилин. Всього кілька…»
Крістіна пожаліла мене будити. Дивно. Ми стільки років у шлюбі, а вона й досі беззаперечно мені вірить. Якщо я посеред робочого дня лежу в новому костюмі на ліжку — отже, так і має бути.
Прокинувшись, почувався руїною. Якщо тіло й встигло трішки перепочити, то мозок невпинно працював. Я снив, і в снах блукав дахами високих будинків, зазираючи в чужі вікна.
Відпрацювавши наступний робочий день «на автоматі», дратуючись і гиркаючи з будь-якого приводу, додому повертався майже в сутінках, під гучне скрекотання знахабнілих цвіркунів. Крістіна стояла біля суміжного паркану, розмовляючи з Катериною. Жінки майже одночасно обернулися, синхронно помахали мені рукою.
— Привіт!
— Привіт!
— Колесники запрошують нас на чай.
— З коньяком, — посміхнувшись, уточнила Катерина. — Я кличу Мишка?
— Не треба, — несподівано мій голос перевищив дозволені нормами ввічливості децибели. — Не наближайся.
Вона зробила крок в сторону Крістіни і завмерла, здивовано на мене дивлячись. Я онімів. Невже щойно справді сказав цій милій дівчині: «Не наближайся?» Крістіна мовчала, але її гнівний погляд вже пропалював діру в моїй потилиці.
— Вибач, — винувато опускаю голову. — Це перевтома. Мелю щось не те. Мав на увазі: «Не переймайся». Давай відкладемо на інший раз? Сьогодні не зовсім той день.
— Звичайно-звичайно, — вона все ще боязко поглядала в мій бік. — Коли забажаєш.
— Катрусь, ми зберемося на вихідних. Добре? — рятувала ситуацію моя дружина.
Вона підійшла і обняла сусідку за плечі. Від цих обіймів у мене чомусь занило серце. Я відчув на губах смак пекучого перцю.
— З нас шашлики. Ти ж знаєш, Андрій в них гуру.
Попрощавшись з Катериною, ми пішли додому. Я намагався триматися попереду, але Крістіна швидко мене наздогнала. Її тверді рішучі кроки не віщували нічого доброго.
— Поясниш?
— Що? — не озираючись, я перебирав розкиданий на ліжку одяг. Щоб чимось зайняти руки.
— Раніше тобі подобалась Катруся.
— Я ж сказав, що помилився. Перевтома…
Крістіна вийшла наперед, склала руки на грудях.
— Я за тобою спостерігаю. Ти дивно поводишся із Катериною. Що трапилось?
Я справді не знав. Катерина і Михайло здавалися ідеальним подружжям, ідеальними сусідами, друзями. Милі, веселі, доброзичливі, іноді аж занадто легковажні. Ми ніколи не сварилися, між нами не виникало жодних суперечок і конфліктів. То в чому ж річ? Чому трапляється так, що тобі раптом перестає подобатись людина, яку ти вважав мало не членом родини?
— Не думаю, що вам варто товаришувати.
— Чому? — не відставала вона. — Ти щось знаєш?
Бо коли Катерина наближається, у мене холонуть долоні. Найбезглуздіше з пояснень…
— Ні, — вже шкодую, що це сказав. — Просто вона здається мені нещирою.
