Фантастика чи фентезі? Жіночий роман чи детектив? Антиутопія чи роман для підлітків? Кожний із критиків, який висуває власну версію, по-своєму правий. Насправді це синтез усього цього. Тому й маємо не чергову історію для зголоднілого читача, а якісну розповідь про найбільш життєве.
Спочатку здається, що йдеться про трьох підлітків з їхніми дитячими проблемами: не сприйняття з боку ровесників, перші закоханості, випробування дружбою… Нотки відчаю звучать у розповіді, коли ми дізнаємося, що вони ніколи не матимуть дітей. І звучить жахливий дисонанс, коли автор дає зрозуміти нам, що мова йде про донорів, які віддаватимуть свої органи людям. Такі собі клоновані овечки Доллі – тільки у людському виконанні. Реальність видається фантастичною? Чи це фантастичне насправді стає реальністю? Як би там не було, але дитяча ідилія руйнується на наших очах.
Тема приреченості людського життя червоною ниткою пронизує роман. Клони не є винятком, хіба що вмирають вони набагато раніше, ніж люди.
Виховательки в інтернаті, де живуть діти, намагаються зробити їхнє життя творчим, наповнити змістом саме існування на білому світі. Але не можна втекти від самого себе. Коли одному з героїв здається, що творче начало допоможе віднайти йому душу, з’ясовується, що це не так.
У полоні ілюзій опиняється й кохання. Воно аж ніяк не пов’язане з тим, що закоханим нібито дозволяють відтермінувати операцію з пересадки їхніх органів людям.
Клони з-під пера автора виходять запрограмованими на смерть. Зрештою, як і люди. Проте якщо люди борються за своє життя, в тім числі й за рахунок органів від донорів, то клони лише спостерігають, як у них відбирають їхні органи, прирікаючи на смерть. Це своєрідний песимізм оптиміста, коли знаєш, чим усе закінчиться, а в кінцевому результаті від тебе не залежить, врятуєш своє життя чи просто спостерігатимеш за його згасанням. Люди та клони хоч і знаходяться по різні боки барикад, але складають собою єдине ціле і вже не можуть існувати одне без одного.
Навіть звістка про Нобелівське лауреатство письменника не змусить багатьох дочитати до кінця цей роман та інші твори автора. Особливо якщо люди послуговуються принципом “подобається – не подобається”. Одні не позбулися совковості в сприйнятті літератури, інші – молодші – стали жертвами нинішньої політики абсолютної більшості видавництв, скерованої на популяризацію творів письменників, твори яких приносять прибуток. У випадку з Кадзуо Ісігуро маємо зовсім інше. Треба вміти читати не лише між рядками, а й бачити глибинний зміст написаного. Це як палімпсести, що відкриваються під зовсім іншим текстом. І саме глибинне становить сутність розповіді.
Очевидно, клонування – це черговий тупик у розвитку людства. Штучно вирощені органи не зможуть замінити живий організм. Так само безнадійно порожньою, скажімо, є тривога, що штучно вирощений інтелект призведе людство до загибелі. Проте люди, які вміють мислити, потребують час від часу мозкових атак, щоби не допустити зникнення планети Земля. Роман Кадзуо Ісігуро “Не відпускай мене” – одна зі спроб скерувати нашу думку саме на це.
