Я вірю в те, що вірш живе своїм окремим життям. Якщо говорити про методологію, то це твердження звучатиме так: я схильна аналізувати поезію з позиції методологічного холізму, тобто притримуватися думки, що у процесі творення вірш з перших рядків набуваю внутрішню тенденцію, яку автор не зможе змінити, якщо дотримуватиметься попереднього задуму, тобто автор опиняється під впливом створюваного. Звичайно, така концепція застосовна тільки до тих творів, які пройшли через процес «виношування», і ні в якому раз і не стосується бульварної поезії, яку між іншим слід виділяти не за якістю творів, а скоріше за швидкістю написання та рівнем віддачі автора. Окремо від бульварної поезії, але все ще за межами нашого аналізу слід існують спонтанні твори, які служать для негайного звільнення від надлишку емоцій, зазвичай мають спрощену будову (до спрощених я зараховую також верлібри та білі вірші. Річ у тім, що часи, коли на приклад форма верлібру була доступна не багатьом через рідкісність авторського вміння зберігати ритмомелодику, чи принаймні сам ритм, не послуговуючись римою та метром, давно минули. На жаль, часто-густо верлібром стали називати емоційно забарвлену прозу, записану із частим натисканням клавіші enter), адже злегка сонетом писати не будеш, та не мають авторського задуму. Тепер, коротко означивши передумови, я буду намагатися аналізувати написання у двох напрямках: що планувала я, тобто аналіз задуму, та зміни/доповнення, внесені власне віршем, або, щоб уникнути закидів про поетичний фетишизм, внесені процесом творення.
Початково виникла ідея написати триптих про три типи інтимної близькості із яскравою образністю, подекуди навіть загустою. При чому жіночність мала з’явитися у трьох іпостасях, тоді як чоловічу роль слід було втілити в одному образі. Це мало б підкреслити, що зображено не три типи стосунків через призму інтимної сфери, а і навіть не стосунки між конкретною абстрактною чи автобіографічною парою, що власне не змінює справи, а різноманітність почуттів жінки, що передують близькості із одним і тим самим чоловіком, якщо той, звичайно, виявиться в достатній мірі чоловіком. Важливим елементом задуму було те, що у підзаголовки мав бути винесений привід для кожної близькості. Зокрема планувалося створити такі пари: пристрасть-секс, кохання – мінєт, розвага – кунілінгвус. Щоб попередити суперечки, зазначаю, тут йдеться не про правило й не про виняток з правила, а про певну особисто спостережену тенденцію. Іншими словами такі пари можна пояснити тільки банальним «так задумано».
Оскільки у вірші мав бути реалізований значний потенціал поетичного ексгібіціонізму, першою була створена частина, пишучи яку можна було бути відвертішою і одночасно не остерігатися ярлика «фізіологічності». Таким чином я почала писати «З пристрасті або…» Вже друга частина назви є результатом внутрішньої тенденції твору, і я стосуюся її творення власне стільки ж скільки художник, який змальовує натюрморт, стосується зрілості фруктів. Перші, доволі фізіологічні рядки відділяє від серцевини вірша майже місяць. Щодо серцевини, то тут твір продиктував найпершим рядок «болюче ввійде у мої паруси», інше – авторська робота, яка полягала в розробці поетичної сцени («…у качку, я тряску…»), обґрунтуванні логіки такого паралелізму як я-корабель, підкресленні морської тематики («…груди напнуті як щогли…») та доведення дії до логічного кінця. Форма першого вірша стала еталоном для інших частин, адже я щодо неї [форми] дотримуюся доволі пуристичних настроїв. Останній рядок, який поетичним швом підкреслює загальну настроєність, також став обов’язковим атрибутом.
Отже, після закінчення роботи над першою частиною вималювався певний закон для подальшої роботи. Стаття перша складена мною полягала в необхідності писати 3-строфні вірші, останнім рядком узагальнювати настроєвість (ще раз підкреслю, такі вимоги пов’язані із бажанням зберегти чистоту форми). Друга стаття цілком належала віршеві. Він вимагав доводити дію до логічного кінця, обґрунтовувати використаний жіночий образ та, як це не дивно, вибрати достойний епіграф. Хоча я припускаю, що останню вимогу придумала сама і вклала її в уста твору, щоб вона переконливіше звучала і не була порушена. На той момент «Хазарський словник» М.Павича ще не тиснувся між Камю та Покальчуком та не страждав під вагою «Політичної історії України».
Далі я хотіла написати про кохання, при чому жіночий образ мав бути квіткою-маківкою. З’явився навіть перши рядок: «Легені, які квіти, розкривають свої пелюстки». Але вірш чинив спротив, і я мала почати писати «Знічев’я або…» Тут мені вдалося самостійно придумати образ і не чекати ласки від вірша. Свічка з’явилася тому що вона струнка і має вогник. Тут я навіть сумніваюся: це алюзія чи перифраз на клітор? І вітер цей вогник може розпалити та загасити однаково успішно. Сарафан був спонтанним елементом, тобто, як зазначено вище, я нічого не вклала у нього, але так само не вклав і вірш, виходить, цей образ просто гість у другій частині триптиха. Гість, який прийшов тільки через те, що для мене особисто справжня весна розпочинається тоді, коли я вбираюся в коротенький сарафан. Крім того, саме ця одіж обґрунтовує паралель я-свічка. Довжина за задумом мала означати, що збудження з’являється як результат власної гри героїні, її бажання дражнити, крім того, дозволило створити порівняння, яке стало першим натяком на відсутність щемливого почуття закоханості в даний момент часу. (Підкреслю, що оскільки у вірші йдеться про єдиного партнера, а частина «З любові або…» вже розпланована, як четверта п’ятирічка, лежить на поличці уяви, то йдеться не про відсутність почуття, а про його не-пріоритетність його значення наразі!) Цю ж лінію продовжують деталі: «…опинилась ненароком…», «Ба! Ти вже встиг нас обох роздягти…». Можливо, занадто жорстко прозвучало «…потім можеш іти», але як на мене достатньо було підкреслено грайливість, нещирість, та нещирість, якою діти грішать, коли хочуть справити враження на дорослих. Трохи фізіологічності у вигляді талого воску на мінливих губах (тільки такими я можу уявити губи вітру), але, як на мене, вона не робить смак еротики пересолодженим, аж до липкості порнографії. Потім невеличка візуалізація, і рядок-висновок.
Щодо кохання, то вірш зробив мені подарунок у вигляді перифразу на член. Струмінь! Насправді тут мало від схожості, більш від гри слів. Невідомо чому словосполучення «струмінь вітру» не ріже по вуху, означає неначе й подув, але матеріально такої субстанції не існує. Вітер переміщається повітряними масами. Попри неправдоподібність, саме цей перифраз став поштовхом і для образу птаха, і для ритмічного ковзання крилами; між іншим, їх інколи поплутано з губами. Не можу сказати, що цілком ненароком. Слід звернути увагу, що третій частині найменше уваги приділено оргазму. Зовсім не з тієї причини, що його переживає тільки один з партнерів (що між іншим авжеж не може сприйматися як правило!), а через те що, справжня насолода, тим більше поряд із коханою людиною, не настільки пов’язана із граничним відчуттям задоволеності як це прийнято вважати, особливо у жінок, почуттям яких присвячено вірш. Можете вважати, що мала увага до чуттєвого піку в цій частині слігіє замість повторювання слова «люблю» в кожному рядочку, хоч це, можливо, і підкреслює хибний стереотип про фригідність, чи щонайменше холодність більшості жінок. Не будемо заглиблюватися, адже попри всі нюанси задоволення в цій частині отримує вітер, себто чоловік. Щодо другої частини передостаннього рядка, виникла спокуса знову візуалізувати власне розмір вальсу таким чином: «…- шись, у вАльсі на зЕмлю спадЕмо повІльно». Власне якщо замість цих слів прочитати: «Два, три, РАЗ, два три, РАЗ, два, три, РАЗ, два, три, РАЗ, два…» ритм не постраждає . Але, на щастя, вдалося встояти. Останній рядок – освідчення в коханні.
Коли вірш було закінчено, бажаного відчуття полегшення не настало, як це завжди буває після важкої праці. А вона була важка, хоч твір щосили старався допомогти. Внутрішня тенденція, хоч яка це потужна річ, не здатна дати відповідь на всі питання на приклад, досі не визначено, в якій послідовності частини слід розміщуватися. Серед варіантів: відповідно до хронології написання, відповідно до хронології переживання абощо.
Тепер кілька слів на захист власне коментарів, адже проза не має такої внутрішньої сили як поезія і не здатна сама захищатися. Я вважаю, що вірш можу бути повноцінно оцінений, тільки якщо знати концепцію автора (хіба можна вважати творчим успіхом найпрекрасніше описання смерті, якщо автор хотів описати народження??? На цю шпильку я засушила мушку декадансу.) Другим важливим критерієм оцінювання плодючість самого вірша. Така оцінка власне теж стосується сили авторського задуму. Але опосередковано, через інстанцію самого твору. Чом сильніше задум, тим швидше і продуктивніше вірш включиться в роботу. Тому слід особливо цінувати лаконічні твори – вони маргінальні: нікудишні або талановиті, адже злітна смуга вірша дуже коротка. З іншого боку, можна створити непоганий вірш, маючи слабку концепцію, без допомоги твору, самою лиш авторською працею. Тоді можна буде вповні оцінити працьовитість автора, але не його талант. Отже, сміливому і впевненому в собі автору завжди вистачить снаги написати коментар, поєднати поезію з прозою, пов’язавши їх при цьому не тематично, а методологічно, зробивши перше об’єктом другого. Тільки так він може чекати на справедливу критику і свідоме рецензування. Але слід пам’ятати, що і це не змусить нікого прочитати вірш так, як ви його написали. Наснаги.
вітер
(триптих)
Відомо, що вітри, які пригнали їх [хазарів], були
вітрами-самцями...
М.Павич «Хазарський словник»
Знічев’я або свічка
Сарафан льняний, коротший ніж зір закоханця,
ліпить із мене свічку, туго налиту воском.
Струнка і гладенька, мов тканка, заправлена в п’яльця,
опинилась в обіймах вітру цілком ненароком.
Тепер дай наспіватися тілом, розпочатись вогнем,
я ж бо свічка. Ба! Ти вже встиг нас обох роздягти.
Поцілунків не треба, поринь та приборкай цей щем,
язиком загаси мій вогонь. Потім можеш іти.
Ти поймаєш розкішно, вбираєш саму мою суть.
Талим воском стікаю на губи твої мінливі.
Мент, у якому ні серця-ні-ті-ла-од-на-ка-ла-муть.
…Вітре, ти зазнав найвеличніше серед мислимих принижень!
З любові або птах
Почуваю себе затишно, немов у гнізді,
тільки сповита коханням до тебе, вітре.
Темнокосим птахом розчиняюсь в твоїй бистрині,
топлячи промені сонць в ніжності скриках тендітних;
в спільнім серцебитті, де наступного вдару немає,
де вроняєш мене об небо, аж кров на губах,
де я лиш твій струмінь, твій подув, несміло крильми огортаю
та цілую губами-пір’їнами, роблячи змах.
Ще і ще, набираючи швидкість у леті невпиннім,
знов і знов я волого губами по ньому ковзну.
Рівночасно стріпнувшись, у вальсі на землю спадемо повільно.
…Тілом по тілу: «Вітре, тебе божевільно люблю!»
З пристрасті або корабель
Піднятий якір – як контур розп’ятої чайки.
Середина циклу. Поміж ноги надходить весна.
Вона – не медяник й батіг, а нещадна нагайка,
яка мене мусить чи то стати човном, чи то йти до човна,
ним – у море відкрите, у спраглість, у качку, у тряску,
де вітер солоний жіночність розчахне. Хоч впирайся, проси,
на стегно поцілунками-бризками хлюпнувши рясно,
по сухому, болюче ввійде у мої паруси.
Зігнуті ноги в колінах, груди напнуті, як щогли.
І твій зрух насолоди знайде в моїм тілі стократну луну.
До бортів мене, вітре, духом солоним наповни!
…Чужий і бажаний, а можна я так під тобою й умру?
