Хотіла сказати
Її я побачила ще здалеку: ішла в гурті родичів. У горлі відразу ж здавило і, підходячи й беручи її за руку, ледь стримувала сльози. На язиці крутилися якнайтепліші й якнайщиріші слова. Проте не встигла. Вона мене упередила: «Ой, не молодіємо ми, не молодіємо!» Її очі чіпко вп’ялися в моє обличчя, пробігли по ньому, очевидно, зауважуючи кожну зморшку, що з’явилася з роками, і я не могла зрозуміти, була вона задоволена, чи розчарована. Я ж була збентежена і слова застрягли мені в горлі. І причина була не тільки в тому, що вказала на мій вік. Вона була в іншому.
– А пам’ятаєш, як ми отут в дитинстві бігали? Скільки тоді дітей тут було багато, продовжувала вона, поринаючи в спогади. – А тепер зовсім не те, – зауважила. Я ж мовчала. – Тепер комп’ютери, телевізори… Це, пригадую, як ти ото писала: безлюдна вулиця, а за вікнами силуети людей, що сидять перед телеекранами. Мені мама давала почитати. А тепер в Інтернеті всі. Тут в селі, мабуть, же теж? – повернула до мене зацікавлене обличчя.
– То не я писала, то Рей Бредбері. Я тільки процитувала його, – сказала, не відповівши на її запитання і вивільнила свою руку.
Підійшла до знайомих, вона ж залишилася йти за труною матері.
