Поки професор Сторонський приходив до тями, Льончик звідкись видобув настільну лампу. Увімкнувши її, він скерував потік світла на Василя Івановича. Той не сподівався подібної атаки. Навіть після того як Михельсон відхилив лампу, професор нічого не бачив. Йому здалося, що він осліп. Льончик не поспішав і шарудів якимись паперами. Зір потрохи повертався до Сторонського. Звідки на столі взялися документи, він не знав.
Нарешті Михельсон заговорив. Його голос був безбарвним, спокійним, без емоцій. Складалося враження, що вищі ешелони влади вже давно вирішили все стосовно колишнього професора Дрогославського державного педагогічного університету Василя Івановича Сторонського, а він, слідчий Комітету національної безпеки Леонід Маркович Михельсон лише доводить це рішення до відома ув’язненого.
– Ви знаєте, що випадково люди сюди не потрапляють, – говорив Льончик, і Василя Івановича вразила байдужість, з якою той промовляв слова. – Комітет національної безпеки працює без помилок – і ви це знаєте, як знає весь український народ. Ми нікому не дозволимо поставити під сумнів нашу незалежність. Проте наші зовнішні вороги ніяк не можуть змиритися зі своєю поразкою і хочуть руками наших внутрішніх ворогів розхитати ситуацію всередині країни. Для цього вони фінансують створення різних підпільних організацій, які, за їхнім задумом, мали би зсередини зруйнувати нашу державність. Проте Комітет національної безпеки для того й був створений, аби не дозволити об’єднатися зовнішнім і внутрішнім ворогам у справі знищення української державності. Тому й не дивно, що наші зовнішні вороги використовують наших внутрішніх ворогів і основні провокації здійснюють саме проти Комітету національної безпеки.
Професор Сторонський ніяк не міг второпати, про що це йому торочить Льончик, а той так наблатикався за майже два роки роботи у Комітеті національної безпеки, що міг годинами патякати на подібні теми й навіть спеціально не підбирати слів. Проте Михельсон вирішив, що подібного вступу буде достатньо, а тому перейшов безпосередньо до справи.
– Василю Івановичу, вас підозрюють у скоєнні тяжкого державного злочину проти України, за який передбачена смертна кара. Повірте, я би не хотів, щоби ви пропали на цьому світі ні за цапову душу. Ви ще можете послужити державі. Щоправда, таких комфортних умов, як у Дрогославі, я вам не обіцяю, але людина призвичаюється до всього. Зрештою, ви самі винні, що стали жертвою злочинних намагань нашого зовнішнього ворога і перейшли до розряду нашого внутрішнього ворога. Ви не маленький хлопчик і розуміли, на що погоджувались. Але ви маєте лише єдиний шанс зберегти власне життя і не завдавати болю рідним і близьким. Ваша доля знаходиться у ваших руках. Звісно, покарання має бути суворим і невідворотнім, проте український суд повинен переконатися у тому, що ви усвідомили всю злочинність власних антидержавних намірів, скерованих проти Комітету національної безпеки. Тому якщо ви з чистою совістю зізнаєтесь у своїх злочинних намірах, скоїти які ми вам завадили, і вкажете слідству на всіх негідників, причетних до цієї справи, хоча ми вже їх арештували і без вашої допомоги, я можу сподіватися, що вас не очікуватиме смертна кара. Розумієте, лише сподіватися, бо ступінь вашої щирості оцінюватиме український суд.
Все було схожим на театр абсурду, яким у юнацькі роки захоплювався Василь Іванович. Це було ще задовго до незалежності України, і радянська влада не вітала подібних захоплень. А тоді він дістав потрібну літературу й тексти п’єс, можна сказати, підпільно. Згодом він охолонув до театру абсурду, бо життя в радянських умовах було не менш абсурдним. Добре, що покійний професор Гусак відкрив йому незнаного у радянському франкознавстві Івана Франка, і це стало головною справою його життя, яку він реалізовував у незалежній Україні. Монографія про Івана Франка, яку він завершував, мала стати своєрідним підсумком його життя. І ось тепер його хапають посеред вулиці, привозять до підвалів Комітету національної безпеки, натякають на державну зраду. Та ні, не натякають, а прямо у ній звинувачують і погрожують смертною карою. І хто? Якийсь Льончик, у якого він лекцій не читав, екзаменів не приймав і запам’ятав лише тому, що той був сином покійного професора Марка Яковича Михельсона, з яким у нього склалися, м’яко кажучи, не дуже добрі стосунки. Але про це зараз йому не хотілося навіть згадувати, бо ж треба якось виходити із цього театру абсурду. Складалося враження, що ти сам став героєм однієї з подібних п’єс, і вже від драматурга залежить, як ти діятимеш, залишишся живим чи загинеш. І якщо в п’єсі можливі варіанти, бо все залежить від польоту думки того, хто її створював, чи від здібностей режисера, який цю п’єсу ставить у театрі, то життя пишеш начисто, без чернеток, без права щось виправити. І якщо вчора ще навіть не думав про те, що можеш потрапити в підвали фізичного факультету Дрогославського державного педагогічного університету, то сьогодні усвідомлюєш, що звідси уже ніколи не зможеш вийти на волю і в кращому випадку на тебе чекає тривале ув’язнення невідомо де, а в гіршому – куля в потилицю. Ще не знати, що краще, бо навряд чи ти, кабінетний працівник, довго протягнеш в ув’язненні. За якусь годину в ньому змістилися всі життєві пріоритети й цінності, ніби він вискочив у паралельний світ, а повернутися до реального життя вже не може. Чим не театр абсурду?
Льончик зробив довгу паузу, ніби запрошуючи професора вступити у гру, яку він затіяв.
– Але я нічого не розумію, – щиро зізнався Василь Іванович, – поясність мені…
Він затнувся, бо ж не назве цього чоловічка Льончиком, і Михельсон поспішив йому на допомогу:
– Мене звати Леонід Маркович.
Звісно, Сторонський розумів, що вже не личить його звати Льончиком, як колись, у минулому житті, але ще не склалося в голові, як звертатися до нього, хоча знав і його ім’я, й ім’я його покійного батька.
– Так, Леоніде Марковичу, – погодився він, – поясніть мені, в чому мене звинувачують.
Давня єзуїтська посмішка знову висвітлилася на обличчі Михельсона. Він встав з-за столу, заклав руки за спину і почав ходити по кабінету з кутка в куток. Спочатку Сторонський спостерігав за ним, крутячи головою направо-наліво, а потім йому перед очима попливли чорні кола. Мабуть, піднімався тиск, і Василь Іванович став дивитися на документи, що лежали на столі, але без окулярів не міг побачити жодної літери на них. Цим скористався Льончик і різко вибив табуретку з-під Сторонського. Той боляче вдарився потилицею об цементну долівку і відчув, як починає німіти ліва рука.
Михельсон нахилився над ним і прошипів:
– Ти все мені розкажеш, старий козел, і ще проситимеш, аби я власноручно тебе розстріляв.
Василь Іванович згадав дружину. Зазвичай він думав про неї завжди, двадцять чотири години на добу, навіть коли спав, але через ці події чи то забув про неї, чи йому було не до цього. І аж тепер думка про неї прийшла йому до голови. Як вона переживе це все, коли дізнається, куди він потрапив?
Галина Петрівна Сторонська, дружина професора, вже годину безуспішно розшукувала чоловіка, аби повідомити його радісну новину: завтра із Києва додому приїжджає син. Той сам зателефонував і сказав, що вже зранку буде в Дрогославі. Йому несподівано дали відпустку на п’ять днів і він вирішив побути вдома.
Спочатку в телефоні Василя Івановича лунали гудки, а потім з’ясувалося, що він уже знаходиться поза зоною досяжності. Галина Петрівна зателефонувала в університет, але декан філологічного факультету сказав, що професора Сторонського нема і ніхто не може його знайти, хоча він мав читати лекцію на третьому курсі, а через півгодини повинно початися засідання кафедри франкознавства, на якій хотіли обговорити монографію Василя Івановича, але, очевидно, тепер цей захід доведеться відмінити.
Галина Петрівна відчула, що декан щось не договорює, але не посміла запитати, в чому справа. Їй стало зле, і думки, одна чорніша за іншу, полізли до голови. Десь у потилиці вибивало молоточком, що чоловік потрапив до підвалів фізичного факультету і його зараз допитують слідчі Комітету національної безпеки. Вона неодноразово чула моторошні розмови про це, але все видавалося вигадкою, а якщо й було правдою, то стосувалося чужих людей, яких вона не знала. Вона радше була готова погодитися з тим, що чоловік, не дай Боже, потрапив у аварію й зараз знаходиться в лікарні, а його здоров’ю і життю нічого не загрожує, але він не має можливості зараз зателефонувати. Потім їй спало на думку, що в чоловіка могла з’явитися коханка, якась молоденька студенточка, і вона вже готова була пристати на цю версію, хоча розуміла, що її чоловік не такий, тим більше, що чоловіча сила вже майже відсутня у нього, так що жодній коханці він і безоплатно не потрібний, хоча по університетському містечку ходило чимало розповідей про любовні історії між старими професорами і їхніми молоденькими вихованками. Дружина професора готова була пробачити чоловікові будь-який вчинок, лиш би він не опинився у катівні Комітету національної безпеки.
Галина Петрівна хотіла зателефонувати синові й розповісти про загадкове зникнення Василя Івановича, але вчасно схаменулася. Навіщо його турбувати, якщо чоловік може ось-ось з’явитись, а бідна дитина переживатиме і не знаходитиме собі місця. Бідній дитині через два дні виповнювалося сорок років, і мати раділа, що свій ювілей він проведе у вузькому колі сім’ї. Вона заспокоювала себе, що з Василем Івановичем нічого поганого не сталося, що вона все перебільшує, а потім з’ясується, що причиною зникнення була якась дрібниця, і вони довго сміятимуться з цього і за будь-якої оказії згадуватимуть про це. Але час минав, професор Сторонський не з’являвся. Коли почало гучно гупати серце в грудях, Галина Петрівна поклала собі під язик таблетку валідолу. І тут прийшла есемеска: “Галинко, не переживай, усе добре, я тобі потім усе поясню”. Щоправда, номер, з якого було послане повідомлення, невідомий, але дружина професора вже давно звикла до багатьох несподіванок у своєму житті.
Найбільшою несподіванкою, звісно, було те, коли сорок два роки тому викладач Дрогобицького державного педагогічного тоді ще інституту Василь Іванович Сторонський, якого вона обожнювала, запропонував їй, студентці випускного четвертого курсу, вийти за нього заміж. Здається, вона не усвідомила тоді, що робить, бо відразу категорично йому відмовила. Молодий викладач знітився, густо почервонів, попросив вибачення і пішов. Вона у ту ж хвилину картала себе, не розуміла чому так поступила. Галя не спала майже всю ніч, а зранку боялася йти в інститут, аби не зустрітися зі Сторонським. Їй поталанило, і вона не бачила його десь два чи три дні. Але несправедливість стосовно нього муляла її, адже аж тепер після своєї відмови вона зрозуміла, що все життя мріяла вийти заміж за такого чоловіка, як Василь Іванович. Вона здалеку бачила його, а він її, але вони вдавали, що між ними нічого не було і вже бути не може.
Так минув десь місяць. Здавалося, пристрасті вляглись, закохана пара змирилася з тим, що трапилося. Але це було лише назовні, бо коли Василь Іванович і Галинка випадково зустрілися на вулиці, вулкан кохання завирував знову. Звісно, нічого випадкового у цьому житті не буває, і ця зустріч була дарована їм долею. Мабуть, вони нікого не помічали навколо, бо щастя переповнювало їх. Бути поруч з коханою людиною – заради цього вартувало жити. І тоді Галинка торкнулася його руки і сказала: “Я згодна”. Василь Іванович навіть не перепитував, що це мало означати, бо знав, що Галинка, яку він кохав, згодна вийти за нього заміж. Ніби й не було цієї довгої паузи, коли він запропонував, а вона відмовила йому. Вони вже нікого не соромились і, взявшись за руки, йшли вперед до свого щастя.
Звичайно, їх побачили разом і позаздрили щастю закоханих. А ще працювала радянська система моралі. Вона була пильною і не дозволяла позашлюбних стосунків – тим більше між викладачем і студенткою. Хоча Василь Іванович Сторонський не був членом Комуністичної партії, але його запросили до парткому і суворим тоном сказали, що якщо він не припинить любовних стосунків зі студенткою Галиною Задорожною, її відрахують з четвертого курсу інституту, а сам він не знайде нової роботи, не зможе викладати навіть у школі. Його наївне: “Але ж я кохаю її!” – не пробило сталевого серця чекіста, який керував парткомом Дрогославського державного педагогічного інституту і відповідав за соціалістичну мораль викладачів і студентів, незалежно від того, були вони членами Комуністичної партії чи ні.
Тодішній декан філологічного факультету добрий Василь Андрійович Чернюк, який прихильно ставився до перспективного викладача Сторонського і знав, що того викликали у партком, порадив йому і студентці піти у глибоке підпілля, ніяк не виявляти на людях своє кохання одне до одного, а особливо не ходити разом по вулицях, тримаючись за руки. А коли через три місяці Галина Задорожна закінчить інститут, влаштується на роботу в якійсь із дрогославських шкіл, вони сміливо можуть вирішувати, одружуватись їм чи ні. Василь Андрійович запевнив, що допоможе працевлаштувати його майбутню дружину. Він говорив саме про майбутню дружину свого викладача, і Сторонський був безмежно вдячний йому за це.
Звичайно, Василь Іванович розумів, що у парткомі йому дали шанс зберегти майбутню сім’ю, не поламати долю Галинці й самому залишитися викладачем інституту. На той час він ще не зіштовхувався віч-на-віч з радянською системою, але радше відчував, ніж розумів, що вона ламає хребти непокірним. Звісно, він жодним чином не відреагував тоді на пропозицію секретаря парткому відмовитися від студентки і знайти собі дружину серед викладачок інституту, тим більше, он їх скільки незаміжніх ходить, і не став пояснювати цьому сивому і змученому життям чоловікові, що важко і практично неможливо відмовитися від свого кохання. Але найважче в цій ситуації було все пояснити Галинці. Перша її реакція була – закопилені губки і слова: “Ви мене не кохаєте”. Він наполегливо ще раз і ще раз пояснював їй, що вогни мають робити, аби через три місяці справді стати щасливими. Здається, Галинка нарешті зрозуміла, що від неї вимагають, але уявила, як важко їй буде пережити оті три місяці.
Важко було в перші дні. Доводилося приховувати свої почуття, погляди, опускати очі, аби не видати себе. Потім вони зізнавалися, що відчували спостереження за собою. Мабуть, так було й насправді, бо нікому не можна було вірити, сексот на сексоті сидів і сексотом поганяв. Вони, можливо, тоді й слова такого не знали, але сексотство витало в повітрі, від нього пахло гниллю і небезпекою.
А потім, уже ближче до закінчення інституту, стало легше. Можливо, наглядачі переконалися, що закохані ведуть себе достойно, не зловживають нормами соціалістичної моралі. Зрештою, в них могли бути інші об’єкти для спостереження, більш важливі з точки зору парткому.
За цей час молодята перетворилися на справжніх шпигунів чи розвідників. У них виробилися свої особливі знаки оповіщення. Щодня вони обов’язково зустрічалися – або в міському парку, або в інститутській бібліотеці чи їдальні, або просто в людному місці, милуючись одне одним. Вони намагалися триматись на безпечній відстані, аби сексоти не побігли доповідати в партком про їхню неприпустиму поведінку. Галинка щодня писала йому листи й непомітно передавала, а він вечорами по декілька разів перечитував їх. Василь Іванович не був великим мастаком писати листи, а тому переписував Галинці листи класиків української літератури, а вона милувалася його почерком, і кожний рядочок нашіптував, що це присвячено їй і тільки їй. Вони зберегли ці листи і час від часу їх перечитували.
Галина Петрівна усміхнулася сама до себе від приємних спогадів, але клята думка про те, що зник чоловік, наздогнала її. Телефонні дзвінки до знайомих теж нічого не дали. Ніхто не бачив Василя Івановича. Але вона вже була впевнена, що вони щось знають про її чоловіка, але не хочуть їй казати.
Вона висварила себе за те, коли ще раз перечитала есемеску з невідомого їй номеру. Як вона відразу не здогадалася зателефонувати саме туди! Але краще би вона цього не робила. Приємний жіночий голос повідомив їй:
– Ви зателефонували на диспетчерську службу Комітету національної безпеки. Після отримання звукового сигналу залиште, будь ласка, своє повідомлення.
Чи не вперше у своєму житті Галина Петрівна у буквальному розумінні цього слова опустила руки, не знаючи що робити.
– Вставай. Розлігся…
Льончик недобре дивився на Василя Івановича. Здавалося, він витягне зараз із шухляди столу пістолет і застрелить його.
Професор поволі підвівся із цементної долівки, спираючись на праву руку, і сів на табуретку. Ліва рука німіла, нили плечі, гуділа голова.
Михельсон уже вчитувався в папери, які лежали перед ним. Складалося враження, що він зовсім забув про Сторонського. Звісно, нагадувати йому про себе – собі дорожче. Василь Іванович насолоджувався хвилинами відпочинку, якщо це так можна було назвати. Він зауважив, що ні про що вже не думає. Хіба можна було думати в таких умовах? За щастя – коли тебе не рухають, і ти можеш ось так просто сидіти на табуретці.
– Ви знаєте Юрія Садового? – тихо запитав Льончик.
Професор здригнувся й автоматично запитав: “Що?” – хоча добре почув запитання. Михельсон витримав паузу. За час роботи в Комітеті національної безпеки він навчився керувати собою. Льончик спокійно й уважно подивився в очі Сторонському.
– Так, знаю, – відповів той і відвів очі, не витримавши погляду свого ката. – Це мій студент.
– Коли ви востаннє його бачили? – Льончик був на диво спокійним, ніби розмовляв з давнім знайомим, з яким випадково зустрівся.
– Не пам’ятаю. – Василь Іванович уже готовий був допомогти Михельсону, аби лише той не рухав його. – Здається, на двох останніх лекціях його не було.
– Він у нас, – буденно сказав Льончик.
Тиша була такою гучною, аж кров стукала у професорових вухах.
– Хочете почути, що він написав про вас? – Михельсон з цікавістю глянув на Сторонського, ніби ніколи раніше до того його не бачив, але чув про нього і тепер хотів співставити враження, яким цей чоловік був у його уяві і яким виявився насправді.
Професор стенув плечима: мовляв, що може написати про мене студент?
Льончикові вже не було цікаво, хоче Сторонський слухати чи ні. Він почав читати з папірця, але текст лився так плавно, ніби він знав його напам’ять.
– “Професор Сторонський неодноразово висловлював на лекціях ворожі Українській державі думки”. Ну, це не цікаво, бо й так зрозуміло. – Він перегорнув сторінку. – Ось далі: “Він нав’язував студентам власну думку про Івана Франка, яка діаметрально протилежна думці авторитетних учених у царині франкознавства”. А тут найцікавіше: “Професор Сторонський запропонував мені вступити до підпільної організації “Спалах”, метою якої було фізичне знищення чільних діячів Комітету національної безпеки у Дрогославі. Коли ж я відмовився, він сказав, що поставить мені на екзамені зі свого предмету трійку, і я не отримуватиму стипендію в другому семестрі”.
Михельсон переможно глянув на Сторонського, всім своїм видом показуючи, що все знає про нього, і навіть більше, ніж той може здогадуватися і підозрювати.
– Але ж це брехня! – вигукнув Василь Іванович. Зустрівшись з твердим поглядом Льончика, додав уже спокійніше: – І нісенітниця.
Льончик уважно подивився на нього:
– Якщо це брехня і нісенітниця, як ви кажете, ми розстріляємо Юрія Садового. Якщо ж це виявиться правдою, ми розстріляємо вас.
Він говорив спокійно і впевнено, так що у колишнього професора не повинно бути жодних сумнівів щодо правдивості його слів. Тому він тут і сидить, аби встановити істину й покарати винного. Ніхто не повинен сумніватися, ніби Комітет національної безпеки може помилитися. Він, Леонід Михельсон, здатний розплутати цю важливу справу і довести її до логічного завершення, коли будуть розставлені всі крапки над “і”.
– Сьогодні ви матимете змогу зустрітися з Юрієм Садовим і вивести на чисту воду цього негідника, – спокійно говорив Льончик, не дивлячись на Сторонського, а ніби вишукуючи щось важливе в якомусь документі. – Ви ж цього хочете, Василю Івановичу?
– Так, – професор аж нахилився вперед, а коли їхні погляди зустрілися, вичавив із себе: – Леоніде Марковичу.
– Нема проблем, – єзуїтськи посміхався Михельсон, і це насторожувало Сторонського. – Але спочатку я повинен з’ясувати для себе декілька важливих речей. Ви готові відповідати на мої запитання, щоби довести відданість Українській державі?
– Так, – уже з меншою готовністю відповідав Василь Іванович. Він готовий відповідати на питання Михельсона, але при чім тут відданість Українській державі? Невже хтось може сумніватися в тому, що він любить Україну? Сторонський відчув, що вже не може додати оте нікчемне “Леоніде Марковичу”, бо єзуїтська посмішка ката звела нанівець усі його зусилля.
Але всі ці нюанси вже мало хвилювали Михельсона. Він запитав:
– Скажіть, будь ласка, професоре, коли вам прийшла у голову іде організувати підпільну організацію “Спалах”?
Він знову не дивився на Сторонського, ніби далі продовжував розшукувати щось важливе у своїх документах, але по ньому було видно, що знав і передбачав реакцію Василя Івановича.
– Та не створював я жодної підпільної організації! – Професор закипів. – Що за дурниці ви мелете?!
Смертельний погляд Михельсона припечатав його на табуретці.
– Підбирайте слова, пане Сторонський, – суворо сказав Льончик. – Комітет національної безпеки дурниць не меле. Він займається захистом національних інтересів України.
Чи не вперше за весь цей час Василь Іванович відчув себе винним.
– Я, звичайно, прошу вибачення, – пробурмотів він, – що, можливо, не так висловився, але я справді не створював жодної підпільної організації.
Льончик міг бути задоволеним собою. Все йшло за планом. Вироблені ним стратегія і тактика спрацьовували. Ще трошки – і можна буде ставити крапку в цій історії. Але треба поспішати повільно, щоби закріпити успіх і не допустити жодної малюсінької помилки.
– Чому діяльність підпільної організації “Спалах” була скерована саме проти Комітету національної безпеки? – Михельсон бив методично в одну точку, розхитуючи зсередини цього клятого професора, просто приреченого бути розстріляним.
Але щось пішло не за планом. Льончик радше відчув, ніж побачив, що професор … сміється. Так, він сміявся нахабно йому в очі і не був схожим на божевільного. Ще би просто не встиг за такий короткий час зійти з розуму. Сміх тривав добру хвилину, і весь цей час ініціатива була на боці Сторонського.
– Леоніде Марковичу, Леоніде Марковичу, – сумно похитав головою Василь Іванович. – Я добре знав вашого покійного батька. У нас були різні погляди на багато проблем, але він ніколи не був підлою людиною.
Єзуїтська посмішка знову з’явилася в Льончика на обличчі. Професор надумав пробити його на жалість. Дивак! У Комітеті національної безпеки його вчили діяти, не зупиняючись, навіть якщо щось пішло не так.
Михельсон натиснув на червону кнопку під столом. Пронизливо й гидко запищав довгий сигнал. Сторонський мимоволі здригнувся, так це було несподівано. В ту ж мить двері відчинились і на порозі виріс старший групи, який привіз професора до цієї катівні. Здавалося, він увесь цей час був у коридорі й лише чекав сигналу від Льончика.
– Уведіть Садового! – гучно сказав Михельсон, ніби перед ним і не було Сторонського, об якого розбилася звукова хвиля, а серце стиснуло кліщами.
Мабуть, його студент увесь цей час стояв за дверима і тільки чекав команди Михельсона. Ті ж конвоїри, що доставили професора сюди, ввели Юру Садового. Втім, коли Василь Іванович озирнувся, то побачив, що студента внесли, бо він уже сам не міг пересуватися. Старший групи вніс таку ж табуретку, на якій сидів Сторонський, і поставив її до стіни. Садового всадили і притримували з обох боків за плечі, аби він не впав. Професор здригнувся, коли глянув на його обличчя. Це було суцільне місиво, лише очі байдуже дивилися на білий світ.
– Юрій Садовий, чи впізнаєте ви цього чоловіка? – запитав Михельсон.
Один із конвоїрів повів голову студента в потрібному напрямку, аби той побачив, про кого в нього запитують. Садовий дивився на професора, але, здається, нічого не бачив. Льончик виразно глянув на конвоїрів, і ті струсонули Садовим, ніби яблунею, плоди з якої ніяк не хотіли падати на землю. Студент глухо застогнав від болю. Мабуть, він би звалився на землю, якби його не тримали конвоїри.
– Юрія Садовий, чи впізнаєте ви цього чоловіка? – знову запитав Михельсон.
– Так, – ледь чутно прошепотів студент.
– Не чую, голосніше! – Льончик виразно глянув на конвоїрів, і ті ще раз струсонули Садовим.
– Це професор Сторонський, – крізь стогін промовив студент.
– Чи висловлював неодноразово професор Сторонський на лекціях ворожі Українській державі думки? – запитав Михельсон, навіть не заглядаючи до паперів, бо знав усе напам’ять.
– Так, – витримавши паузу, простогнав Садовий, ніби міг дозволити собі інший варіант для відповіді.
– Чи нав’язував професор Сторонський студентам власну думку про Івана Франка, яка була діаметрально протилежна думці авторитетних учених у царині франкознавства? – Василь Іванович уже чув ці формулювання, які недавно зачитував йому Михельсон.
– Так, – простогнав Садовий. Він сидів із заплющеними очима, і ніщо земне його вже не цікавило.
– Чи пропонував вам професор Сторонський вступити до підпільної організації “Спалах”, метою якої було фізичне знищення чільних діячів Комітету національної безпеки у Дрогославі? – Василь Іванович уже не сумнівався, яку відповідь дасть Садовий, але той мовчав. Здавалося, він заснув. Коли конвоїри, не чекаючи виразних поглядів Михельсона, струсонули його, студент застогнав.
– Коли ви відмовилися від пропозиції професора Сторонського, той сказав, що поставить вам на екзамені зі свого предмету трійку, і ви не зможете в другому семестрі отримувати стипендію. Так?
Михельсону треба було за будь-яку ціну покінчити з усіма формальностями, і він упорався з цим на “відмінно”. Вже не мало значення, чи сказав Садовий “так”, чи просто стогнав, чи втратив свідомість. Справу було зроблено. На очній ставці студент підтвердив усе, що було записане в протоколі, провину професора Сторонського доведено, його можна розстрілювати хоч зараз. Ну, не зараз, суд має затвердити вирок, підписаний ним, Михельсоном. Даремна трата часу, але ж революційної справедливості ніхто не відміняв, – тим більше він, який захищає національні інтереси України.
Льончик підняв руку, клацнув пальцями, і конвоїри поволокли до виходу напівмертвого-напівживого Юрія Садового.
Професор Сторонський подумав, що сходить з розуму, коли виразно почув дитячий сміх. Звісно, в кабінеті Михельсона, крім них двох, нікого не було. Але це лише зазвучав звуковий сигнал у мобільному телефоні Льончика. Взагалі-то у нього були два апарати. Перший вміщав майже тисячу номерів телефонів тих, хто міг йому пригодитися в цьому житті, – сексоти і знайомі, начальники різних рівнів та інша наволоч, з якою доводилося спілкуватись. А ось у другому телефоні, який зараз пищав дитячим сміхом, було лише шість номерів: його чотирьох колег-слідчих, старшого слідчого і начальника відділу. Служба в Комітеті національної безпеки була побудована так, що слідчий міг знати лише це обмежене коло осіб, а до інших відділів йому було зась. Він міг щодня зустрічатися з цими людьми, але не знати, до якого відділу вони належать і чи взагалі працюють у Комітеті національної безпеки.
Зараз Михельсону телефонував начальник відділу. Склалося так, що за майже два роки своєї служби у Комітеті національної безпеки Михельсон не знав в обличчя свого начальника відділу. Безпосередньо ним командував старший слідчий, і всі завдання йшли від нього. Інтуїтивно Льончик відчув, що у нього сьогодні особливий день, якщо начальник відділу захотів особисто переговорити з ним. Невже це пов’язано з професором Сторонським і терористичною організацією “Спалах”? Він чітко і скрупульозно розробив операцію, що комар носа не підточить. Невже начальник відділу його помітив і хоче зробити старшим слідчим?
– Алло, – обережно не то сказав, не то запитав Льончик, ніби боявся, що більш гучний звук може призвести до вибуху.
– Зайди до мене, – пролунало в слухавці, а за цим пішли короткі гудки.
Щоб він здох! Це був жіночий голос… Жінка керує відділом, у якому він працює, і майже два роки йому про це не відомо? Мабуть, у нього був спантеличений вигляд, бо Василь Іванович іронічно усміхався, дивлячись на нього. Михельсон швидко себе опанував. Професор не повинен ні про що здогадуватись.
Льончик підштовхнув Василя Івановича, аби той підвівся з табуретки, і повів його до стіни, злегка підштовхуючи в спину. Ніби з повітря з’явилися кайданки, і права рука Сторонського виявилась у їхньому полоні. Уздовж стіни красувалася тоненька труба, яку Сторонський спочатку не примітив. Тепер виходило, що він став заручником цього простого пристрою.
Михельсон швидко вийшов із кімнати. Автоматично за ним згасло світло, ніби хтось спеціально вимкнув його. Професорові здалося, що аж тепер він по-справжньому потрапив у пастку. Годі було щось побачити. Як довго в такому становищі його збираються тут тримати? Він зробив крок, і кайданки поїхали за ним по трубі. Василь Іванович пішов у невідомість, аж поки кайданки не зупинили його рух. Професор витягнув уперед ліву руку, але перед ним зяяла порожнеча, не можна було у щось впертися. Він помахав рукою у повітрі, ніби від цього щось могло змінитися. Сторонський пішов у протилежному напрямку, цього разу довелося йти задом, аж поки кайданки знову не зупинили його. Махання лівою рукою в повітрі дали той же результат: порожнеча. Всього професор відрахував десять кроків. Це тепер був його життєвий простір. Що ж, жити можна. Десять кроків туди – десять назад. Нагуляєшся! Погано лише те, що не можна було сісти, хотілося пити і в туалет.
Михельсон ішов до кінця коридору, де у скляній будці сидів охоронець. Позаду був ліфт, який відкривав доступ до вищого начальства. Льончик за майже два роки служби у Комітеті національної безпеки ніяк не міг второпати, куди той ліфт привозить людей. Догори він не міг їхати, бо там був фізико-математичний факультет університету, на якому навчалися студенти. То невже у підвал, який був нижче того підвалу, в одному з кабінетів якого сидів він сам? Але як таке могло бути? Хіба можливо зробити підвал під підвалом? Фантасмагорія якась!
Назустріч Михельсону йшов лисуватий чоловічок з рудою борідкою. Саме його Льончик чомусь вважав своїм начальником відділу. Бачив його у цьому коридорі багато разів і виокремив з-поміж інших співробітників. Звісно, він не міг у нього відверто запитати, чи справді той є начальником відділу, але завжди приязно усміхався при зустрічі і ледь кивав головою. Лисуватий чоловічок з рудою борідкою теж, здавалося, з симпатією ставився до Михельсона. Це неабияк вивищувало Льончика у власних очах. Мовляв, я розумію, шановний пане, хто ви є, але будьте певні, що цієї таємниці я нікому не видам.
Тепер з цією ілюзією слід було розпрощатися раз і назавжди. Лисуватий чоловічок з рудою борідкою, мабуть, був таким же слідчим, як і Льончик, але з іншого відділу. Можливо, він був і старшим слідчим, але для Михельсона це вже не мало жодного значення, бо він уже точно знав, що цей плебей не може бути його начальником відділу. Тому коли ще здалеку лисуватий чоловічок з рудою борідкою зображав щось на кшталт усмішки на своєму обличчі, Льончик дивився ніби крізь нього. За мить до того, як вони порівнялися, Михельсон міг би помітити розчарування і здивування, що аж перло з цього лисуватого чоловічка з рудою борідкою. Але для Льончика це вже був пройдений етап. Людина вмирала для нього, якщо він бачив, що вона не може бути хоч чимось йому корисною у майбутньому.
Охоронець ще здалеку помітив Михельсона і вийшов із скляної будки, ніби знав, що цей чоловік має сьогодні покататись у ліфті. Він ледь кивнув головою, коли вивчив вміст посвідчення , яке Льончик тицьнув йому до очей.
– Натиснете на синю кнопку, – шанобливо сказав охоронець, ніби усвідомлюючи, що цього чоловіка сьогодні допускають до святая святих, а він є лише посередником, але й ця роль є дуже важливою для нього.
Охоронець зник у скляній будці, а Михельсон став терпляче очікувати. Йому здалося, що минула вже ціла вічність, а двері ліфта вперто не відчинялись. Він уже хотів було накинутися на охоронця й звинуватити його у спеціальному гальмуванні цього процесу, але двері таки відчинились. Насправді минуло всього декілька секунд, але час для Льончика втратив будь-яку цінність. Здавалося, що часу не існує взагалі, – як, зрештою, й простору.
Михельсон зайшов у ліфт і в дзеркалі побачив самого себе. Він автоматично поправив краватку, яка з’їхала набік, і аж тепер помітив різнокольорові кнопки, якими, мов зорями на небі, був усіяний ліфт. Мабуть, тепер Льончик сам загальмував, не знаючи, яку кнопку натиснути, але перед дверима ліфту виріс охоронець і так само шанобливо сказав:
- Натисніть, будь ласка, синю кнопку.
Льончик навіть не удостоїв його поглядом: мовляв, що ти тут квакаєш, ніби підозрюєш мене у неадекватності й нездатності розрізняти кольори? Але потім, згадуючи з єзуїтською посмішкою цей важкий для нього день, він розумів, що готовий був натиснути не на синю, а на жовту кнопку, так що нагадування охоронця не було зайвим. Цікаво, до кого б винесла його жовта кнопка?
