Коли вийшов з кабінки для голосування, Лариса Дмитрівна його вже чекала й поманила кивком голови за собою.
Пішов слідом до директорського кабінету.
– Ось, – запхала Лариса Дмитрівна гроші до кишені Приходькового піджака, – тут п’ятсот гривень. Підете віддасте Присяжнюкові, аби пощез із дільниці, поки ми вгорнемо до урн свої бюлетені.
– Я вже проголосував, – видобув Гнат Іванович на екрані мобільника фото, тицьнув директору перед очі, – ось гляньте, так, як треба.
– Пане Приходько, ви що, дебіл? – верескнула раптом Лариса Дмитрівна.
– Я попрошу без образ, – набундючився Гнат Іванович.
– Та чхати я хотіла на ваші просьби, – директриса пішла в такий рознос, що на неї страшно було дивитися, не те що перечити. – Справу робіть, розпустили соплі та й лазите, наче пришиблений. Я вас навіщо на секретаря комісії поставила? Аби яйця чухали об стіл? То я вам їх так почухаю, що й голову біля них покладете. Не буде результату, а по державі в цілому, замітьте, він буде, вижену к бісу зі школи, свят мене, Боже, вижену, як стару напівдохлу собаку з доброго подвір’я. Ідіть пхайте гроші Присяжнюку та добивайтеся результату.
– А як не візьме? – тільки й спромігся Гнат Іванович на думку.
– То гарно пхайте, а не абияк! – кинула директриса та й виштовхала з кабінету.
Гнату Івановичу раптом захотілося просто піти додому. Наплювати на все й усіх, забрати п’ятсот гривень і піти додому. Нахабно та гордо.
Але він знав, що так не зробить. Бо школа, бо фізика, бо математика, бо… заробіток урешті-решт.
«Клятий Присяжнюк, – свердлила тільки голову ненависть, – він стоїть супроти, як камінь, і до нього ніц ніхто не має претензій, а я, вірний, як цуцик, то мене ще й клюють ледь не до смерті. Чому так?» – і аж сльози виступили.
З тою ненавистю крізь сльози й підійшов до Присяжнюка.
– Що, цибулі нанюхався? – зауважив Тарас Іонович ті сльози, підняв на кпини.
Захотілося розмахнутися та щосили втовкти кулака в самовдоволену пику. За Ганю, за власну совість, за поганьблену Присяжнюковою недорікуватістю науку, просто за ніщо, отак, задля розваги й очищення власної душі.
Тільки знав, що так ніколи не зробить. Бо інтелігент до останньої ворсинки на своєму піджаку. Бо відповідальний.
Тож мовив натомість притишено:
– Пішли, є справа.
– Ов-ва, – присвиснув Тарас Іонович. – Хіба в тебе ще й справи бувають?
Відійшли. Гнат Іванович раптом зрозумів, що не знає, як почати балачку.
– Ну, – стояв навпроти Присяжнюк.
Гнат Іванович не знайшов нічого кращого, як запхнути гроші в Присяжнюкову кишеню.
– Це що? – перерахував той гроші.
– Кажуть люди, – белькотів Гнат Іванович, – що регіонали однак візьмуть верх по країні в цілому. То треба, щоб і наше містечко не сиділо в калюжі. Треба, аби партія та її кандидат пройшли, – аж упрів, так сутяжився біля слова.
– Хабар, значить? – набурмосився Присяжнюк.
– Ні, що ти, – ледь не перехрестився Гнат Іванович.
– А що ж тоді це? – допитувався Тарас Іонович.
– Гроші, – не знайшовся на краще пояснення Приходько.
Чекав бурі обурення від опонента, навіть голову в плечі втягнув.
Натомість узрів тишу. Тарас Іонович крутив гроші в руках, щось думав, а потім повернув назад.
– Принесеш, скільки пообіцяли вам, а скільки пообіцяли, я знаю, плюс ці, тоді будемо балакати, – та й пішов. – Тільки поспіши, – натякнув, вказавши поглядом на годинник. – Лишилося сорок хвилин до часу ікс. Ти ж у іксах добре тямиш? – перепитав нащось насмішкувато.
Гнат Іванович витер піт з чола, побрів до Лариси Дмитрівни.
– Ну, – розвалилася та в кріслі.
– Вимагає моїх дві тисячі зверх оцих, – потрусив папірцями перед Ларисою Дмитрівною.
– Обарзів, хапуга, – хвильку подумала та. – Ну, як вимагає, несіть і свої, – подала гроші.
Знову причвалав Гнат Іванович до Присяжнюка, знову покликав за собою.
– Ось, – тицяв гроші в закапелку, – і мої, й твої, й усієї держави нашої, будь вона проклята.
– Ти не українець, Гнате, – бризнув раптом зневагою Присяжнюк, – ти манкурт. Україну, Батьківщину свою треба любити до нестями, а не клясти. Ще матір власну прокляни.
Взяв до рук гроші, порахував.
– Кинути тобі все це межи очі, чи що? – задався запитанням.
Гнат Іванович аж зажмурився, очікуючи потоку лискучих папірців на своїй пиці.
– Мене не буде двадцять хвилин, і ні на секунду довше, – зникав тим часом удалині коридору Тарас Іонович.
Гнат Іванович неймовірно зрадів і помчав до Лариси Дмитрівни.
– Взяв! – сяяв на порозі.
– То якого хрена ви стоїте, пане Приходько?! – ревіла директриса. – Пхайте бюлетені в урни.
Гнат Іванович притьмом кинувся до комісії, але посеред фойє стовбичила невідома тітонька з сусіднього райцентру.
– Паскудство, – злетіло з Приходькових уст. – Що, ще й цю підкупляти?
І раптом його осінило.
– Вкидаємо бюлетені, хутко, – зашелестів-зашепотів до членів комісії.
– А… – вказала Ганна Книш поглядом на тітоньку.
– А з нею хай Присяжнюк розбирається, він голова комісії, – незатаєною злобою дихнув Гнат Іванович.
– Спалить вона нас, – зітхнув хтось осторонь.
– Зате не згниємо, – смілість раптом почав продукувати Гнат Іванович.
Зашелестіли папірці на столах. Миготіли ручки, летіли бюлетені в урни. Тітонька з сусіднього райцентру здивовано спостерігала за дійством.
Нарешті підійшла до столів.
– Майте совість, –- прошепотіла, нагнувшись, – накресліть трохи й за мого кандидата, аби я отримала своє. Інакше здійму бучу.
Ганна Книш запитально глянула на Приходька.
– Малюй і їй, – погодився той.
Малювали.
– Вже дев’яносто два відсотки жителів містечка проголосували, – раптом жахом налились очі Ганни Книш. – Не повірять у такий результат.
– Тоді годі, – зупинив писанину Гнат Іванович. – Я надіюся, що нам вистачить.
Незабаром годинник пробемкав належний час і почалися підрахунки. Лариса Дмитрівна осторонь кусала губи, Гнат Іванович знервовано копирсався в протоколах, Тарас Іонович напружено спостерігав за купками, в які лягали бюлетені. Купка Партії регіонів і її кандидата в депутати неухильно росла, але й опозиційні сили теж не відставали у висоті купки. А ще множилася неймовірною чисельністю купка зіпсованих актів народного волевиявлення.
Тарас Іонович рвучкими кроками підійшов до тої зіпсованої купки, почав її ретельно вивчати.
– Ні, так не буде, – нарешті гупнув кулаком по столу. – Фальсифікація не пройде.
Лариса Дмитрівна люто зиркнула на Приходька.
А Тарас Іонович тим часом репетував на всю округу.
– Це що таке? – кидав зіпсованими бюлетенями. – Чому на них немає підписів членів комісії? Це не зіпсовані бюлетені, це свідомо сфальшовані. Ви гляньте, – тицяв папірцями перед очі ледь не кожного члена комісії, – на тих, де немає підписів, скрізь стоять галочки за опозицію. Жодного за регіоналів, жодного. Я не пропущу такого вандалізму, я не підпишу жодного протоколу, я зірву цей владний шабаш по знищенню совісті й правди!
Ніхто не знав, що робити.
– Ти ж узяв гроші, мовчи, – підійшовши впритул, шепнув Гнат Іванович Присяжнюкові у вухо.
А той, мов не чув.
– Це не вибори, це не народна думка, це брехня й облуда, – одно волав і волав, мов накупився, – я зарізаю цю дільницю, як таку, на якій вибори не відбулися.
Лариса Дмитрівна скреготіла зубами, наче свиня, котру домучують глисти.
– Ти де гроші подів, Гнате? – прошипіла, забувши про прийняті в школі звернення по йменню та батькові.
– Він забрав, – вказав Гнат Іванови на Присяжнюка.
– Я цього не бачу, – грозою дихала директриса, великою грозою, бурею.
І тоді Гнат Іванович не витримав. Він схопив до рук кулькову ручку, позбирав розкидані по підлозі Присяжнюком зіпсовані бюлетені й підсів до Ганни Книш.
– Підписуй, – подав знаряддя й папірці. – І то бігом! – крикнув, наче демон.
За десять хвилин усі непідписані бюлетені були поставлені підписами Ганни Книш у ранг дійсних і поповнили лави опозиційних партії та кандидата.
Бюлетені покоїлися в купках, наче діти в колясках, і карапуз опозиційної партії по партійних списках явно перевищував малюка Партії регіонів. Опозиційні кандидати по мажоритарці, щоправда, верха не взяли, бо їх було декілька, чим дали шанс провладному вивершити свій недосяжний Памір.
– Партія регіонів, – з насолодою зачитував протокол дільниці Тарас Іонович, – двадцять два відсотки. «Батьківщина» - сорок один.
Далі ще зачитувався всілякий дріб’язок, потім ще тридцять три відсотки за провладного по мажоритарці й дещо менші показники за інших.
Потім ті протоколи Тарас Іонович з делегацією потяг у окружком для здачі, а Гнат Іванович стомлено вповз у кабінет Лариси Дмитрівни.
– Все, збулися мороки, – видихнув.
Лариса Дмитрівна нервово барабанила пальцями по столу. Мовчки сиділи хвилин зо п’ять.
– А як тепер із платою? – наважився поцікавитися Гнат Іванович.
– Ось, – зовсім не належно для місця, в якому відбувалася сцена, дала Лариса Дмитрівна Гнатові Івановичу дулю. – Я вам який результат давала завдання забезпечити? Де він? І у вас після цього провалу піднімається язик просити ще якоїсь платні?! Моліть Бога, щоби ми були не останні за відсотком, бо тільки це збереже вам посаду.
– А що я зроблю, як люди так голосують? – образився ледь не до сліз Гнат Іванович. – Я їм що, розум уставити здатен?
– Вас ніхто не просив уставляти розум, – гриміла директриса. – Вас просили той розум вставити в потрібну рамку.
Піднялася, покружляла довкола нещасного вчителя, легенько, але образливо, немов школяра, тріпнула по загривку.
– Який хрен просив вас підписувати зіпсовані протоколи? – аж пальцями хрускотіла. – Ви вгробили відсоток нашої партії, розумієте, вгробили?! Що мені тепер робити – вбити вас не вб’ю, хоч і ой як хочеться, вигнати ніби й ні за що, бо кандидат наш по мажоритарці переміг. Давайте я вам просто скажу – ідіть ви нахрен, Гнате Івановичу, просто ідіть нахрен і ніколи не заїкайтеся ні про гроші, ні про якусь повагу до вас з боку владних структур, бо ви повний нездара на ниві державотворення. Сохніть краще біля своєї науки, бо на щось більше вас просто мало на цій землі. Просто мало.
Так і пішов додому. Зболений, ніби якусь важку хворобу переніс. Вже й сльози не текли, й злість не бурлила.
– Хай воно провалиться все в тар-тарарам! – тільки й знайшовся, що вигукнути на пустельній нічній містечковій вулиці.
Зайшов у дім, витягнув з шухляди свіженькі наукові журнали, заходився читати. Спершу нічого не лізло в голову, все затуляла якась чи то образа, чи просто біль невигойний невідь і за чим, але потім надибав на якусь цікавинку в описі теорії зоретворення, зачитався, заглибився, поринув у свої фантазії та теорії по даній темі, і якби не сон, що виривав з мізків навіть найцікавіші теорії та примушував куняти, то так, напевно, й просидів би до ранку біля своєї душі, котра вся була між зір, а не клятих папірців, хай навіть від тих папірців доля стократ залежніша, ніж від усяких теорій зореутворення, тим паче, що всі зорі, які ми бачимо на небі, вже давним-давно утворилися, тож чимось зарадити їхній біді чи посилити ефект щастя ми не в змозі жодною теорією. А на свої біди, своє щастя теорій немає, тільки дике, зовсім не вчительське з чорного рота директриси:
– Ідіть ви нахрен, Гнате Івановичу.
Заробив.
