Зранку хочеться жити. Позаду – нічний біль. Пташки співають. А, головне, – діти поруч.
Баба Марія захворіла. Та й не дивно. Минулого року сімдесят відзначили. Все якось хвороби минали її, а тут вчепились.
Син у Києві, донька у Вінниці, а вона залишилася сама у своїй хатині на околиці села. Ще пару років тому корову тримала й свиней, а потім перейшла на козу і кроликів. Ну, і кури, звісно.
Цілими днями все якась робота є. Хворіти ніколи. А взимку – думка за думкою. То про сина. То про доньку. То про внуків. А останнім часом – найбільше про Василя. Вже десять років як чоловіка нема. А сумує за ним, немов учора вмер.
Сусідка зателефонувала до доньки у Вінницю та до сина у Київ, що мати вже другий день з ліжка не встає. Бабі Марії купили мобільний телефон, але вона так і не захотіла ним користуватися. Лежав десь у хаті, незаряджений.
Бабі Марії добре. Всі нею опікуються. Їсти до ліжка носять. Трохи незручно, що донька її обслуговує й обмиває.
Лікар намагається бути бадьорим, але ж баба Марія бачить, що справи кепські. Син уникає її погляду, а донька постійно чимось зайнята.
Крізь сон почула синову розмову:
– Анжеліко, мама при смерті, як я приїду?
Голос – винуватий, ніби виправдовується. Анжеліка – невістка, киянка з професорської сім’ї. Відразу їй не сподобалась. Але що мала робити, коли син закохався? Лише раз після весілля приїжджала до неї, а то все син з онуками.
Колись її покійний Василь казав синові:
– Жени ти то стерво! Вип’є з тебе всю кров, і ще їй мало буде!
Але син казав, що кохає Анжеліку. І що то воно таке, кохання? Коли одружувалася з Василем, про кохання не говорили. Просто знали, що мають бути разом усе життя.
Увечері бабі Марії стало гірше. Викликали священика. Від нього несло перегаром і цибулею. Висповідалась, але легше не стало. Все якийсь камінь лежав на серці. Не могла зрозуміти – чому.
Її вкололи, і вона забулась у сні. Наснилося, ніби маленькою дівчинкою йде з батьком за село. Сонечко лише встає. Куди й сон подівся. Вона біжить назустріч сонечку. Потім зупиняється, озирається. Коли батько підходить до неї, знову біжить уперед. І так декілька разів. А тут озирнулась – батька нема. Шукає його скрізь – не видно. А сонечко ніби кличе її за собою. Так куди ж бігти за ним, якщо тата нема?
Баба Марія прокинулась і усміхнулася сама до себе. Відчула, що хвороба покидає її. Сіла на ліжко і спробувала встати на ноги. Вийшло, хоча в голові трохи замакітрилося.
Пішла в туалет, але тут донька назустріч:
– Мамо, та чого ж ви встали? Я би вам у ліжко принесла посудинку.
Схаменулась, усміхнулась:
– Ой, вам уже легше!
До обіду баба Марія вже літала по хаті, вийшла на подвір’я, ніби й не хворіла. Гавкнув Бандит, Мурчик лестився біля ніг, – життя поверталося.
Син почав збиратися додому. Здається, він не був радий, що мама одужує. Знову намагався не дивитись їй в очі. Постійно перемовлявся по телефону зі своєю Анжелікою. Було чути, що вона його сварить.
Баба Марія сиділа у широкому розкладному кріслі у вітальні. Син нагнувся до неї, поцілував кудись у голову.
– Ну й налякали ви нас, мамо. – Це замість прощання.
Коли він пішов, баба Марія сказала у порожнечу:
– Більше не хворітиму. Вже відразу помру.
Зранку поїхала донька.
Думки були лише про Василя.
