Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45667
Рецензій: 89355

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

УРИВОК ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РОМАНУ “ІДЕАЛЬНА ЖІНКА”

© Анатолій Власюк, 28-10-2017
УРИВОК ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РОМАНУ “ІДЕАЛЬНА ЖІНКА”

Нишпорка міг бути задоволений сьогоднішнім днем. Ні, він не вийшов на слід убивці й навіть не уявляв, хто би це міг бути. Та й інтуїція йому підказувала, що до цього ще дуже довго. Саме так: не просто довго, а дуже довго. З іншого боку, він відчував, що знаходиться на правильному шляху, лиш треба щоденно займатися чорновою роботою, відсікати зайве й упевнено йти до мети. Доволі часто оце відсікання зайвого має насправді більшу вагу, ніж, власне, пошуки злочинця. Чим більше зайвого ти зумієш відсікти на самому початку розслідування, тим яснішою постає мета, і ти розумієш, куди маєш іти. За великим рахунком, звісно, нічого зайвого не буває, і будь-яка дрібничка в майбутньому може стати визначальною і вирішальною, але на початках, коли ти ще не знаєш, куди маєш іти, нагромадження версій, фактів і домислів можуть зіграти з тобою злий жарт. А якщо додати сюди ще фактор часу, то взагалі можеш загнати себе в глухий кут і потрапити в смертельний цейтнот, коли злочинець з недосяжної відстані й висоти зловіще махатиме тобі рукою: мовляв, що, викусив? Нишпорку в таких випадках рятувала інтуїція, і він наосліп намацував той єдиний шлях, який вів до злочинця. Але знову ж таки треба було перелопатити чимало інформації, аби в тонні фактів знайти гірчичне зерно істини.
З колишнім другом Романа Сосновського, який двадцять п’ять років тому на своєму червоному “Москвичі” викрав молодих з-під носа розгніваних весільних гостей, вони засіли в найближчому барі “Курка”. Назва дурнувата, але що робити, якщо таким було прізвище власниці закладу. Треба ж якось увіковічнити своє ім’я! Щоправда, кури тут були знамениті, і слава про них котилася не лише Дрогославом, а й іншими населеними пунктами області.
Чоловік, який нещодавно повернувся із Туреччини, замовив курку, салат із свіжої капусти, пляшку горілки і дві гальби пива. Поки готували курку, їм принесли все решта, і колишній друг Романа Сосновського налив по сто грамів. Нишпорка чесно попередив, що ось цю свою порцію вип’є, а більше не буде, бо має багато роботи. Звісно, у нього зараз була лише одна справа, пов’язана з убивством Романа Сосновського, але навіщо комусь знати про це. Власникові червоного “Москвича” було все одно, що там каже співрозмовник і які в нього відмовки. Не хочеш – не мусиш, мені більше буде. Він мовчки перехилив свої сто грамів, відпив трохи пива і знову налив собі горілки. Нишпорка зрозумів, що коли такими темпами цей чоловік вливатиме в себе алкоголь, то навряд чи від нього чого-небудь доб’єшся. Той ніби прочитав думки приватного детектива, відсунув від гріха подалі склянку і задовольнився лише декількома ковтками пива.
Говорив він не багато, але по суті, і перед Нишпоркою, ніби наяву, постала така картина. Пізно увечері Роман Сосновський зателефонував своєму колишньому другові й сказав, що дружина з синами поїхала до своєї матері в село, а в нього знайшлася пляшечка мало не шістдесятиградусної самогонки, і ось він роздумує, з ким би це її розпити. Як уже розуміє читач, власник червоного “Москвича” мав слабкість до алкоголю. Його не треба було довго вмовляти, навіть незважаючи на те, що зранку мав летіти до Туреччини. Дочекавшись, поки засне дружина, він рвонув до Романа Сосновського. Для цього замовив таксі, бо вже була друга година ночі. Дружина все-таки прокинулась від гуркоту мотору й з вікна вілли побачила, що чоловік сідає у машину. Він не чув прокльонів на свою адресу, але міг лише уявити, що вигукувала дружина.
За якихось десять хвилин уже були біля будинку Романа Сосновського. Побачили, що всюди ввімкнене світло, в тому числі й на подвір’ї, і це дуже здивувало власника червоного “Москвича”, бо господар був ощадливим і завжди гримав на дружину і синів, якщо десь світилася зайва лампочка. Таксі розвернулось і поїхало, а він почав відчиняти хвіртку.
Усе-таки чоловік не витримав і перехилив чергову порцію горілки, занюхавши хлібом і пальцями вкинувши до рота дрібку капусти. Посоловілими очима він дивився на Нишпорку і розповідав, що коли зайшов на подвір’я, то відразу побачив Романа Сосновського. Той лежав на землі. Власникові червоного “Москвича” здалося, що його колишньому другові стало погано. Він підбіг до нього й аж тоді побачив, що в того знесено півголови від пістолетного пострілу. Нишпорка уточнив: а звідки він знав, що стріляли з пістолета? Той відповів, що пістолет лежав поруч, а тому відразу з’явилася думка, що Роман Сосновський покінчив життя самогубством.
Кожна людина, здавалось би, в одній і тій же ситуації діє по-різному. Власник червоного “Москвича” злякався, що його можуть запідозрити у вбивстві колишнього друга. Роман Сосновський спав з його дружиною, тому, мовляв, йому й відомстили. Одним словом, від гріха подалі він утік з місця вбивства і вже за якихось півгодини був удома. Дружина накинулася на нього з лайкою, але він так і не посмів сказати їй, що бачив мертвого Романа Сосновського. На щастя, вона не допитувала, де він відлучався вночі. Головне, що знову був біля неї й вони зранку летять до Туреччини.
Офіціантка принесла курку, власник червоного “Москвича” налив собі горілки, і тепер Нишпорка міг чесно випити свої сто грамів. Йому посмакувала курка, а ще салат зі свіжої капусти наганяв апетит. Проте стримався і задовольнився пивом.
За великим рахунком, подальша розповідь уже не мала стосунку до справи. У Туреччині чоловік так і не наважився розповісти дружині про смерть Романа Сосновського. Можна лише собі уявити, що це був не відпочинок, а суцільне пекло. Вона, до речі, ще й досі не знає про смерть колишнього коханця. Мабуть, хтось їй розкаже, і тоді вона думатиме, що це її чоловік убив Романа Сосновського.
Нишпорка залишив співрозмовника у глибоких роздумах. Звісно, слід перевірити алібі чоловіка, знайти таксиста, розпитати, коли точно вони приїхали до будинку Романа Сосновського. Це вже були дрібниці, тим більше, що інтуїція підказувала Нишпорці, що власник червоного “Москвича” не вбивав свого колишнього друга.
Він зателефонував Юлі, але операторка байдужим голосом повідомила, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.

Після розмови з прокурором міста прокурор, який на чолі групи брав Юрія Подоляка в меблевому магазині, знаходився в легкій паніці. Він блискавично вловив зміну настроїв шефа і несподівано для самого себе задумав грати на випередження, подумавши, що це єдиний шанс зробити кар’єру, не засиджуватись у Дрогославі, а рвонути відразу до Києва, минувши обласну прокуратуру. Все виглядало начебто красиво. Але коли він уже в своєму кабінеті зрозумів, що саме має зробити, паніка почала наростати. Фактичної бази даних у нього не було. Можна, звичайно, тицьнути пальцем у небо, як зробила поліція з Юрієм Подоляком. Але рано чи пізно з’ясується, що це не він убивав Романа Сосновського, особливо якщо врахувати, що паралельне розслідування веде Нишпорка. Той завжди неймовірним чином умів знайти найкоротший шлях до злочинця, не прикладаючи до цього, здавалось би, зайвих зусиль. За прикладом поліції можна було би висмикнути когось із бізнес-партнерів Романа Сосновського і призначити його винним у вбивстві, підтасовуючи факти. Він це вміє робити. Але як не парадоксально звучить, усі все-таки хочуть бачити справжнього вбивцю Романа Сосновського, а не вигаданого прокуратурою чи поліцією. Здається, ця ідея витала у дрогославському повітрі. Але якби ж то ці дві структури ще й співробітничали між собою, бо в результаті конкуренції виходило, що хто більше вигадував, той і перемагав. І вже не мало значення, знайшли справжнього злочинця чи на цю роль призначали випадкову людину.
Упродовж дня йому вдалося встановити п’ятьох чоловіків, які найближче стояли до Романа Сосновського у його бізнесових справах. Так чи інакше вони залежали від нього, а він у різних формах брав безпосередню участь у їхній підприємницькій діяльності. Ставало очевидним, що без грошей Романа Сосновського вони б ніколи не стали на ноги, не завели власну справу, яка тепер у буквальному розумінні цього слова давала їм життя. Прокурор розумів, що коли копнути глибше, то стане очевидною й інша істина. За просто так гроші не дають і в чужий бізнес не вкладають. Якби ж то мова йшла про звичайнісіньке повернення боргу, нехай навіть і з відсотками. Здається, тут усе було гаразд, і ніхто не мав претензій до Романа Сосновського, як і він офіційно нічого не пред’являв тим, ким опікувався. І все-таки у нього був свій інтерес у цих бізнес-проектах. Звичайно, слід заглибитись у папери, залучити до розслідування фахівців, але й зараз неозброєним оком було видно, що Роман Сосновський пішов найпростішим у таких випадках шляхом, який особисто для нього став найвигіднішим. Він щороку збільшував свою частку в тих бізнес-проектах, куди вкладав кошти. Виходило, що це вже не просто відсотки, а відсотки з відсотків. Можна було нічого не робити, а лиш спокійно чекати, коли значна частка прибутку ляже на твої рахунки в банку. За такої простої комбінації найімовірніше чимало грошей просто клали Романові Сосновському до кишені. Це те, що лежало на поверхні. Звідси напрошувався простий висновок: а чому б комусь із цієї п’ятірки не прибрати такого благодійника в лапках? Він свою справу зробив, допоміг їм, так що виявився зайвим. Якби ж то ще Роман Сосновський був поміркованим у своїх апетитах, а то ж нахабно влізав у їхні підприємницькі структури, всюди насаджував своїх людей, які не просто контролювали ситуацію, а їм ще треба було платити гроші. Прокурор дізнався про це все буквально за декілька годин, розмовляючи по телефону з різними людьми. Його дивувало, що так звані бізнес-партнери Романа Сосновського занадто довго терпіли фактичні знущання з його боку. Мабуть, комусь з них (або тому, хто не увійшов до цієї п’ятірки) увірвався терпець і все закінчилося так трагічно. Просто не могло не закінчитися смертю Романа Сосновського.
Звичайно, історія цікава і змахує на детективний роман. Навіть мотив убивства вимальовується. Однак нема конкретного підозрюваного і жодного факту, який би підтверджував його вину. З цим романчиком до прокурора міста не підеш, зганьбишся на весь Дрогослав, а про тепленьке місце у Генеральній прокуратурі доведеться забути.
До кінця робочого дня він уже був як вичавлений лимон. Додому не хотілося. Дружина знову сідатиме на голову й розповідатиме те, що його вже давно не хвилює. Вона викладала в Дрогославському державному педагогічному університеті, жила роботою і мала за обов’язок розказувати йому все, що трапилося з нею упродовж дня – лекції й семінари, студенти і доценти, словесні баталії на кафедрі й таке інше. Раніше йому справді було цікаво, чим живе дружина, але потім одне й те ж у її розповідях стало набридати. Зрештою, вона сама, не підозрюючи цього, поклала край їхньому коханню, коли одного разу привела додому студентку, тоді ще четвертокурсницю, яка мала здібності до наукової роботи й готувалась після закінчення університету вчитись в аспірантурі. Прокурор відкрив у ній інші здібності – сексуальні. Мала, як він її називав, була неперевершеною в наданні інтимних послуг. Він часто думав, чи не працює вона повією, так ідеально все в неї виходило, але потім відніс це на свій незначний досвід у цих справах. А й справді, крім дружини і студентки-коханки, в нього була інтимна близькість ще з трьома жінками. Це сталося випадково, на п’яну голову, після гучних застіль у компаніях, коли мало що пам’ятаєш. Самі статеві акти з цими шльондрами не принесли йому жодного задоволення.
Прокурор глянув на годинник. Восьма година вечора. Що ж, пора збиратися додому. І в цю мить пролунав телефонний дзвінок. Подивився на слухавку й подумав, що це студентка-коханка. Ні, не має він на неї сьогодні жодних сил. Та й треба ще трохи помізкувати над цією справою, щоби хоч з чимось прийти завтра до прокурора міста.
Телефон замовк, але через мить знову залунали дзвінки. Він подумав, що це дружина. Треба сказати їй, що скоро буде вдома.
– Я знаю, хто вбив Романа Сосновського, – пролунав у слухавці незнайомий милий жіночий голос, і прокуророві здалося, що десь він уже чув його.

Ольга Василівна сподівалась, що з убивством чоловіка до неї нарешті прийде душевний спокій. Ні, вночі її не мучили жахіття, покійний у снах не навідувався до неї, але душевного спокою як не було, так і нема. Вона не хотіла лукавити з собою і визнавала, що зараз стало навіть гірше, ніж коли чоловік був живий. Ні тоді, ні тепер ніхто би не зміг зовнішньо визначити, що насправді відбувається в душі Ольги Василівни. Ця її педагогічно-артистична майстерність, уміння за спокійною і витриманою усмішкою приховувати внутрішнє горіння і неспокій були великою таємницею навіть для тих людей, які вважали, що знають її, як самих себе. Більше того, ніхто й не здогадувався, що в цій жінці могли кипіти шекспірівські пристрасті. Якби людина напоказ виставляла своє внутрішнє єство, мабуть, планета Земля вже давно би згоріла в пекельному вогні. Але руйнівна сила того, що є всередині нас, все-таки виконує свою зловіщу роль, вбиваючи не лише живе, а навіть паростки, що тягнуться до світла, і натяки на зародження живого.
Зараз Ольга Василівна не змогла би з точністю до міліметра сказати, коли вона зрозуміла, що не кохає Романа. Якщо взяти часові рамки, то їй здавалося, що чоловік років на п’ять раніше перестав її кохати, а вже потім вона підтягнулася до нього. Звичайно, це поняття суто суб’єктивне, і коли нам здається, що нас не кохають, то все може бути з точністю до навпаки. Крім того, слід врахувати і таку просту істину, що кожний кохає по-своєму і не так, скажімо, як би ми хотіли, щоби кохали нас. Своєю чергою, і наше кохання не завжди сприймають, бо комусь здається, що ми не так кохаємо, як мало би бути і як би вони хотіли, щоби кохали їх. Звичайно, це все індивідуальне. Щоб розібратись у цьому, зазвичай не вистачає людського життя.
Ольга Василівна ще за життя чоловіка розуміла, що найбільшу роль у руйнації, а потім і в смерті їхнього взаємного кохання відіграла пиятика Романа. Його пристрасть до алкоголю виявилася не відразу. Все накопичувалося роками й десятиліттями, аж поки настали незворотні зміни в їхніх стосунках. І кохання, і алкоголізм – це хвороби, які можна вилікувати. Ще би знати як. І радше мова йде про психологічний фактор, ніж лікарський. Звичайно, Ольга Василівна докладала максимум зусиль, щоби чоловік не пив. Десь внутрішньо вона розуміла, що цим намагається захистити власне кохання до нього. Але зазвичай усе зводилося до того, що вона заспокоювала чоловіка, коли він напивався, як свиня, і виходило, що ніхто, крім неї, не міг впоратися з цим.
Тепер Ольга Василівна не могла би точно сказати, коли в її чоловіка з’явилася перша коханка, хто взагалі була ця жінка і скільки всього в нього було коханок за їхнє спільне сімейне життя. Деяких вона знала в обличчя, про інших здогадувалася. Їй здавалося, що вона відчуває кожну з тих, що посміла втрутитись у їхнє життя, – і кожна чоловікова зрада залишала шрами в її душі, невидимі сторонньому спостерігачеві. Кожний такий удар був для неї приниженням. Але чим більше принижували Ольгу Василівну, – не чоловік, а ті жінки, – тим більше вона вправлялась у житті й продовжувала існувати на білому світі, але так, що ніхто навіть не здогадувався, що ж насправді відбувається в її душі. Вона дійсно розуміла, що це існування, але для навколишніх створювала картинку свята життя.
Аби не зациклюватися на проблемах з чоловіком, їй не залишалося нічого іншого, як з головою зануритись у роботу. Вона справді досягла великих успіхів. Її вважали однією з найкращих учительок у Дрогославі – і не тому, що чоловік був депутатом, відомим підприємцем, людиною, яка ногою відчиняла двері до багатьох владних кабінетів. Це справді була її особиста заслуга, і Роман Сосновський не мав до цього жодного стосунку. Учні Ольги Василівни постійно займали призові місця на олімпіадах не лише в місті, а й в області. І знову ж таки без жодних зусиль з боку Романа Сосновського вона стала завучем школи, і ніхто не сумнівався, що це заслужене призначення. Якби вона захотіла, то, мабуть, була би і директором, і завідувачкою міським відділом освіти, але, схоже, їй цього не було потрібно. Всередині спрацьовувало гальмо, бо все, власне, впиралося в пиятику чоловіка, а вища посада вимагала би більшої віддачі, мало не цілодобового перебування на роботі. По-іншому вона не могла: або все – або нічого. Посада завуча не була такою витратною з точки зору часу. Завжди можна було втрутитись у дії чоловіка, забрати його з якоїсь п’яної компанії, аби він не наробив біди.
І вже коли Ольга Василівна усвідомила, що не кохає чоловіка, намагалася зробити все можливе й неможливе, щоби сини не стали подібними на батька. Мова не йшла про зовнішню схожість, хоча старший був подібний на Юрія Подоляка, а молодший – на неї, і це було болючим для Романа Сосновського. Вона хотіла, щоби і внутрішньо вони не були подібними на нього, а, головне, щоби його алкоголізм не передався їм. Ольга Василівна намагалася зробити так, аби вдома не було застіль з горілкою і вином, а якщо цього не можна було уникнути, бо приходили гості, то щоби споживання алкоголю було культурним, у міру. Здавалось, і Роман Сосновський це зрозумів, хоча не казав їй цього, але ніколи не напивався до чортиків удома, а волів піти в якийсь бар чи до якогось знайомого.
Вона зраділа, коли почула в телефоні голос Нишпорки. Здавалося, й не думала про нього, але не змогла приховати свого гарного настрою. Він сказав, що власник червоного “Москвича” був на подвір’ї у ніч убивства її чоловіка, але вже після того, як це сталося. Мабуть, Ольга Василівна занадто довго мовчала, бо Нишпорка запитав, що вона думає з цього приводу. А що вона могла думати, якщо знала, що колишній друг її чоловіка його не вбивав? Вона ж сама говорила про це Нишпорці. Вони ще трохи поговорили ні про що, і розмова закінчилась. Неземним холодом повіяло на Нишпорку. Можливо, хтось був у її кабінеті і тому вона не могла нормально розмовляти?

Анатолій ВЛАСЮК

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 31-10-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0522232055664 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …