Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45784
Рецензій: 89575

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Мініатюра

Ананаси

© Margarita, 25-10-2017
Я привезла з собою з Києва додому консервовані ананаси. Купила їх напередодні у супермаркеті, а з’їсти не встигла. Тому вкинула їх у валізу, поспіхом вихопивши з холодильника перед виїздом. Вдома батькове око випадково натрапило на підозрілу баночку, не вчитуючись особливо у назву. Відкрив консервним ножем, нікого не запитуючи, та поласував дивними делікатесами. Кухня у нас тісна й невеличка. Телевізор завжди ввімкнений, так наче відволікає від думок, як кажуть, «про своє». А «своє» особливо стерпним ніколи не було, тому – телевізор. Як батько вдома, він не вимикається взагалі, дивиться будь-що, не важливо, аби гріло – як сонце. Уся панорама життя. Мати повернулася з роботи. Зустріла на столі виїдену ананасову бляшанку, що задиристо, так ніби дражнилася, зяяла на матір металевою кришкою. У банці стирчала виделка, на дні самотньо лежав жовтий шматочок ананасу. Що лише почалося… Здавалося, що невинна баночка принагідно зірвала материн «стоп-кран» контролю над собою наприкінці втомливого робочого дня. Батько давно ніде не працює, насолоджується пенсією і будує нездійсненні плани вічного мрійника. Усі аргументи за тридцять п’ять років подружнього життя летіли, як завжди, на сиву батькову голову:

–          Ти проїж усе, тобі все рівно, тобі ні для кого не треба, лише б собі! Ти бачив скільки вони коштують? Ти розумієш, що це тільки на салат, чим ти думав! Все перетягав, ще й сюди засунув свою морду, пху! – лунало на усю малесеньку кухню.

Я не витримала, у хід пішов мій аргумент матері:

–          Ма, ну не ти ж їх купувала, це я привезла, нехай, я дозволяю, вгамуйтеся тільки!

Мені дійсно було не шкода. Якісь там ананаси, ще й найдешевші. Вони не варті таких прокльонів та лайок, хоча б не злагода снувала цією хатою, то хоч би тиша. Ні, треба переклясти усе, на чім світ стоїть, тільки витрясти з батька душу за ті ананаси.

–          Чому тобі шкода чужого? Я куплю ще, ти ж не витрачалася на них, отже й прав судити за них не маєш, – намагалася я втишити ситуацію. Одвічна наша бідність була не матеріальною, а більше ментальною, справою звички, всього має буде шкода й недостатньо. Ніколи недостатньо. Най би скисло, тільки не використалося просто так, без причини. Найсмачніше – дітям, статки – на хату, недопите, недоїджене – ховалося по-хазяйськи до холодильника, ніщо не мало пропасти, ні крихти.

Я стояла посеред своєї вже не нової, але назавжди чоловікової квартири, намагаючись вирішити як звільнити у кімнатці більше простору. Мали нові плани. Він господар оселі, я – дружина, побут і благоустрій – на мені. Переді мною було два дивани, залишені чоловікові у спадок від попереднього власника – його батька. В одного дивана стара дерев’яна рама, проте м’які подушки, а в іншого – продавлені старі матраци, але нівроку сам каркас. Котрийсь мав полишити нашу майже семирічну родину. Радянські меблі хоч і добротні, але ж, люди, надворі 2017 рік, ми обидвоє працюємо, невже не придбаємо собі нової канапи? Пора була літня, але липневий вечір дмухав у хвірточку прохолодою. Я стояла на холодному лінолеумі босими ногами, змерзла, а поворухнутися було складно. Мене цілком розібрало сум’яття й непевнсть: що ж обирати? Чи залишити їх знов у спокої на невизначений термін чи вижбурнути усе, зі злості. Просто так! Від якоїсь вселенської втоми на моїх плечах! Я стояла і згадувала чортові ананаси і те, як матері було щиро шкода, зрештою, чужого добра, якого б вона сама собі ніколи б і не дозволила просто так з’їсти. Так і я: все знаходила і знаходила якісь плюси залишання старезних радянських диванів у нашому сучасному житті. Вони, так подумати, й яйця вже виїденого (чи то пак баночки найдешевших ананасів) не вартували, а я… все не могла вирішити, який же нас покине. Мені було шкода тричі чужого майна. Майна людей, яких уже й на світі нема. Ці канапи пам’ятали своїми поролоновими боками дуже давні часи. Вони дивним чином пов’язували мешканців цієї квартири. Матерія мінялася. А я надто багато думала. Все не вдавалося зрозуміти, чому ми усі так пов’язані: ананаси, я, мати і батько, чужі канапи, чиясь квартира. Я мала звільнити нас усіх від мізерних почуттів жалю за чужим добром. Фух.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 8

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Віталій Ведмєдєв, 31-10-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Володимир Ворона, 29-10-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 29-10-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 27-10-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Яна Устимко, 27-10-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Катерина Омельченко, 27-10-2017

диван, як бонус

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Горгота, 27-10-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Валерій Хмельницький, 27-10-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 26-10-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 26-10-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.487489938736 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …