У містечко прийшла цидулка щодо складу виборчої комісії. Чільне місце голови в ній посідав Присяжнюк, а секретаря тицьнули в образі Приходька, хоч він і пручався, та того писку незгоди ніхто не захотів не те, що слухати, а навіть бачити порух губ на обличчі нещасного Гната Івановича не побажали.
Лариса Дмитрівна, як відповідальна за правильні результати виборчих перегонів, Приходьку заявила прямо:
– Не забезпечите перемогу нашої партії, вижену к бісу з роботи, наче кота шкодливого із забитої м’ясом комори.
– За що? – аж підплигнув Гнат Іванович. – Яким це чином?
– За все, – стулила тонкі губи в шнурочок директриса. – А відносно чинів, то не такий ви, Гнате Івановичу, вже й чин, аби я не знайшла на вас компромату.
– Я чесний, – обурення заполонило вчительську душу.
– А треба бути правильним, – порадила та наголосила, – інакше понесете чесність свою додому звільненою від усяких обов’язків.
Вибори ступили недільного ранку на поріг школи, де тусувалася виборча дільниця, наче дядько зранку до хліва – настирливо та по-хазяйськи.
Комісія, де всі, крім Присяжнюка й ще однієї тітоньки з сусіднього райцентру, вірою та правдою зирили в очі Лариси Дмитрівни, розіклалася за столами, вивалила бюлетені, прочхалася, прокашлялась і гунула до праці.
– Яким чином фальсифікувати будемо? – відлучився з фойє, де тиснулися столи й урни комісії, до директорського кабінету, де малися бути заховані справжні віжки, Гнат Іванович.
– Не фальсифікувати, а уточнювати результати, аби правда не вичахла з вулиць нашого містечка, – невдоволено глянула Лариса Дмитрівна.
– Та називайте, як хочете, – буркнув Приходько, – мені до тої правди байдуже, аби наука сяяла.
– Гнате Івановичу, осяйний ви наш, – чомусь засміялася директриса, – ви зараз не про науку думайте, а про фінанси, це ближче до теми. Ось, – поклала на стіл пачечок грошей, – тут дві тисячі гривень. Отримаєте, як дасте потрібний результат.
– А потрібний, це який? – поцікавився.
– Потрібний – це не менше п’ятдесяти відсотків прихильників нашої партії, – задоволено примружилася Лариса Дмитрівна.
– Це неможливо, – вжахнувся, – ви ж прекрасно знаєте, що в нас за умами й настроями лідирує опозиція.
– Хай лідирує, хіба те нас повинно обходити, – незворушно своєї правила Лариса Дмитрівна. – Головне – використати потенціал. По-перше, маєте прослідкувати, аби відомим для нас прихильникам так званої опозиції, а настрої жителів містечка ми приблизно знаємо, члени комісії ніби ненароком не ставили підписів на бюлетенях, тоді вони будуть визнані недійсними. Це автоматично збільшить процент нашої підтримки. По-друге, ми прекрасно знаємо, що процент явки виборців буде не надто високий, десь на рівні шістдесяти відсотків, а з тих сорока, що не являться, тридцять ми можемо послати в урни з помітками, ну, ви розумієте, на чию користь.
– Це неможливо, – кричав, аж слина не трималася в роті, – Присяжнюк хоч і дурень, звісно, але тільки в науці, поза нею він шулий, як канделябр, він не втягне нашої провокації.
– Шулий, як хто? – ніж малася думати над загнузданням Присяжнюка, чіплялася до слів Лариса Дмитрівна.
– То в мене приказка така, – зніяковів Гнат Іванович.
– Якась вона у вас позбавлена логіки й змісту, – заглиблювалася в ази синтаксису та стилістики директор. – Ідіть працюйте, – закінчувала розмову.
– А як же Присяжнюк? – волав. – Як його пригнути до нашої когорти?
– Думайте, – була настанова. – На те вас туди й пришвартовано секретарем.
– Я не просився, – скиглив.
– Коли на ваші плечі лягає держава, проситися не варто, варто мислити та рвати жили, – радила Лариса Дмитрівна.
– Це не держава лягла мені на плечі, це паскудство лягло, – бунтом приснув.
– Ви маєте щось проти? – забула Лариса Дмитрівна про синтаксис і стилістику. – Ви гонором хочете мене звалити в нездатність? – таким злом з очей пахнула, аж зуби звело Гнату Івановичу.
– Та ні, – засмикався. – Просто не розумію, як можна просвердлити в горі дірку, щоби крізь неї винести саму гору, аби вона не помітила, що її винесли.
– Ви, Гнате Івановичу, тут мені гори не носіть, – зло так і не вичахло в директорських очах, – ви краще йдіть до жаданих відсотків крізь не можу, аби змоглося, бо якщо гору візьме не можу, то вас здолає знемога. Я чітко сформулювала вам ази світобудови? – поцікавилася наостанці.
Не відповів, зітхнув лише та й почвалав до роз’ятреної майбутньою борнею за відсоток підтримки облюбованої партії навколишнім людом дільниці.
– Підписів на бюлетенях поменше туліть для явних не наших, – шипів, нипаючи поміж членів комісії, Приходько.
Ті ствердно кивали головами та махлювали ручками. Люд же безтурботно пхав бюлетені до урн і задоволено потирав руки, спраглі до виконання громадянського обов’язку. Присяжнюк, нічого не підозрюючи, сипав примовками та смішинками, розважаючи довколишніх, та ще хлопав вухами, пропускаючи мимо покладену на нього місію дотримання чесності волевиявлення до останньої титли.
Коли до залу зашкарбав старий Денис Тягнюк, важко несучи на своїх ногах кирзові чоботи, комісія так же вправно не поставила підпис на його бюлетені, бо критики влади сей дід завжди носив стільки, що не те що в його кирзаках, у всій школі вмістити було годі.
Дід узяв до рук бюлетеня, підсліпувато витріщився на нього, часто блимаючи вицвілими повіками, пожував губами й посунув не до кабінки, а назад до комісії.
– Ти, дочко, закарлючку вимости на папірці, бо воно ж ялове буде, – поклав бюлетень перед ніс Ганні Книш, дорідній дамі, що товстою рукою вчиняла фальсифікацію.
– То не обов’язково, – нащось запротивилася Ганна.
– Е-е, не кажи, я слухав телевізію, там дуже на це наступали, – не пішов на неправедний гук дід. – Пиши марацулю та буду стелити регіоналам прощальний салют, бо вже за… – тут дід утнув словечко, що всі присутні аж оглянулися, наче зрадівши оцінці дідом правлячої партії в нецензурних тонах.
– Денисе Петровичу, не проводьте тут агітації, не можна, – злякано забігав довкола Гнат Іванович.
– Не цюкай, – гнівом чомусь сповнився дід, – не мости мені крамоли на голову, а малюй марацулю. Ич, закортіло обдурити діда, аби голос згубив, – гриміло на всю простору залу фойє.
– А чого це дійсно відсутня підписуля? – виснув над комісією Присяжнюк.
І раптом заволав:
– Фальсифікація! Не дозволю!
Та й став каменем побіля бюлетенів, аби знівечити задуманий Ларисою Дмитрівною план.
Тим день і похилився до вечора, чесністю та правдивістю ходячи виборчою дільницею, аби не зрушилася неправда.
Гнат Іванович змушений був поміняти власні плани.
Ще дома напередодні виборів, обговорюючи з дружиною майбутній виборчий процес, учув від своєї Ганни:
– Ні, за регіоналів голосувати не буду. Антиукраїнська сила.
– Коли це тебе так патріотикою вразило, жінко? – аж подивувався тоді.
– Маю власну думку, – роз’яснила жінка. – Я ж не є такою закрученою в пропаганду, як ти при своїм учителюванні.
– При чім тут учителювання до пропаганди? – обурився. – Просто мені байдуже, як там хто на владному олімпі цокає копитами. Мені аби зарплата й шанс вільно долучитися до улюбленої справи.
– Ще скажи, що тебе не примушують сьорбати регіональну юшку та слізно за ті помиї дякувати? – вщипнула дружина.
– Ну, примушують, звісно, – погодивсь. – Але я вільний птах, слухати слухаю, куди ж від довколишніх звуків дінешся, але свій спів несу вільно, душу кладу, як вважаю за доцільне, а думку мощу за розумом, а не за вказівками.
– То нащо ж у партію поліз, коли душа твоя вільна від вказівок? – одно кпинила та кпинила Ганна.
– Бо мене то не колише, – обрубав претензії різко. – Ти зрозумій, мені однаково, чи регіонали трон сідлають, чи інший хто. Мене всі влаштовують, я в їхніх іграх участі не беру й ні під чию флейту голос не розспівую.
– Бо взагалі його не маєш, – кольнула дружина.
– Я не маю голосу?! – аж підскочив. – Та я… Та я… Та мене ще спробуй розвести на киселі, коли я знаю, що таке сметана.
– Тебе й розводити не треба, – не погоджувалася Ганна. – Тебе треба просто лякнути, ти й обмочиш і штанці, й душу, й совість.
Такого ідіотизму Гнат Іванович стерпіти не міг.
– Хочеш, проголосую за твою опозицію? – визвірився. – Я ж кажу, мені байдуже, хто там і що відкушує від владного корита. Ти просто не можеш зрозуміти, що мені байдуже. Боже, на кому я женився? На людині, котра так і не побачила мою душу, не відчула мого поруху, не сприйняла мене до основ, не сприйняла.
Все журився та крутився в ліжку цілу ніч, битий нерозумінням найближчої людини.
«Клятий Тарасик у неї в душі, клятий Присяжнючок, – стугоніло крізь зародки сну. – Чим узяв тільки? Чим?»
Не знаходив відповіді й це сердило ще дужче.
«Заведу коханку й собі! – раптом вибухнуло, аж повзучий сон скрутився жужмом і зачах під стільцем обіч ліжка. – Любитиму її, не тебе, Ганно. Здурію на старості літ.»
Шукав подумки кандидатку в коханки й не знаходив.
«Нікому ці фізика з математикою нецікаві, мені тільки, – ледь не плакав. – Та й мені поза ними не цікаво ні з ким.»
Крутився ледь не до ранку.
«До біса коханок, – врешті плюнув. – Просто проголосую за опозицію, навіть бюлетеня сфотографую, принесу Ганні, хай бачить, що і я на поступок годен, годен.»
«Жаль тільки, на Присяжнюкову дудку зіграю,» – журився.
«Ні, – врешті вийшов зі становища, – віднайду щось таке дико опозиційне, але не Присяжнюкову Юльку, щось таке страшно зачучверіле, що ніколи не сягне депутатського світанку, але таке ж нещадимо ненависне до регіоналів. Я вільний!» – на тому нарешті й сягнув цілу ніч очікуваного й жаданого сну.
А нині клятва давала тріщину. Коли вечір уже сідав на призьбу біля близької ночі, а виборчі перегони лізли в нору, де маються відкритися урни, Лариса Дмитрівна раптом утратила спокій і сипала нервами, наче соняшниковим лушпинням розхристана й безсоромна дівка побіля будинку культури.
– Я вас половину повигоню зі школи, – шипіла. – Не буде відсотків, не буде й співпраці.
Особливо люто зиркала на Гната Івановича.
Улюблені фізика й математика малися перейти для нього в ранг тільки наукових журналів, якщо на безробітті їх ще буде за що передплачувати. Школа, по якій походжав Гнат Іванович, сіріла не тільки стінами, вона починала сіріти й невидимим оку розставанням, але сіріла так глибоко, що навіть душа те бачила, бачила без очей, сьомим чи восьмим своїм чуттям.
«Ні, ну її к бісу, мою Ганю з її захопленим поглядом на Присяжнюка, – думав, ідучи до кабінки для голосування, – то в неї дурне серце говорить, яке так грубо й нестямно чомусь викинуло мене зі своїх горизонтів. А в мені говорить розум, поклик до науки, моє щастя, яке я шукав, може, й у Ганні, а знайшов виключно у вчительському ремеслі та цифрах, даних наукою моїй долі. Хай їй грець, цій політиці, треба рятувати душу, а не чиїмось дурним базіканням бути битим так, що й душу виб’ють опісля байдужі мені й для душі моєї чужинці.»
Тож закарлючку поставив навпроти своєї партії, а далі вийняв мобільника та й сфотографував тую безкрилу птицю на бюлетені. Не для Гані, ні, не вистачало ще, аби гидила й далі, для Лариси Дмитрівни. Вона про це й не просила, але най буде факт, що вибір Приходько Гнат Іванович робив правильно. Хоча б свій власний. Бо за вибір інших, відчував, бути йому не те що битим, а просто змішаним з лайном. І дай, Бог, аби лише словесно.
