Одного травневого дня Юрко сидів на лаві у дворі. Того року весна в Києві розпочиналася довго й нерішуче, час від часу поступалася зимі, всупереч календарю та Юрковим очікуванням. А потім стрімко, за кілька діб, весна виконала всю свою роботу – та закінчилася. Одразу почалося спекотне виснажливе літо. Місто повільно розжарювалося, але ночі ще були прохолодні. Якби не оця нічна свіжість, містяни вже би знудьгувалися за осінніми дощами.
Якийсь одноманітний звук вже деякий час намагався привернути Юркову увагу. Точніше, він давно помітив той звук і навіть намалював уявну картинку, що його пояснювала: огрядна тітка у бузковому запраному халаті, з флегматичним виразом обличчя вибиває невеличкий килим, який висить на дроті, протягнутому серед кущів і дерев тінистого двору. Навколо килимка клубочиться курява, пронизана, немов спицями, променями світла, що пробилося крізь листя. Багатоголоса міська луна вторить ударам по килимку; здається, що це не одна, а чотири тітки б’ють по чотирьом маленьким килимкам…
Удари по килимку спричиняються до легкого, ледве помітного струсу повітря. Коли Юрко відчув той струс, він миттю припинив чути і тітку, і луну, і загалом увесь дворовий гомін. Його полонили спогади. Щось давно забуте, але таке звичайне, до чого звик так, що вже й не помічав його, наполегливо нагадало про себе.
Колись давно, у 80-ті роки минулого століття, у будь-який день і час можна було відчути пружний удар – ніби повітрям об повітря – та відчути короткий потужний рух, що сповнювало все довкола й ніби тебе самого зсував з місця на міліметр або два. Цього нечутного, але такого відчутного удару завдавали військові літаки, долаючи «звуковий бар’єр». Літаків не було видно, але вони, ці незримі крила Батьківщини, десь там літали, набирали рекордну висоту та надзвукову швидкість. Цей регулярний струс повітря, викликаний невидимими бойовими машинами, сповнював малого Юрка щасливим почуттям безпеки та впевненості, якого, мабуть, не дали б йому найвищі та найтовстіші цегляні мури. Адже будь-які загрози були попереджені… А потім все це припинилося, і десь від середини 90-х років Юрко вже не чув, як літаки долають «звуковий бар’єр». Небо спорожніло.
Юрко, полонений дитячими спогадами, застиг на лаві. Згодом, коли трохи подорослішав, він дуже заздрив незворушним пілотам у сіро-зелених скафандрах і шоломах з величезними, як у бабки, очима. Тільки вони вміли долати «звуковий бар’єр», адже для цього треба здійнятися так високо та розвинути таку швидкість, аби стати невидимим для всіх інших. Хлопання, пружно здригається атмосфера, «звуковий бар’єр» подолано. Западає тиша, яку ніщо не здатне порушити. Ось де спокій!
Юрко пригадав і деякі обставини, через які йому так пристрасно бажалося опинитися за «звуковим бар’єром», за яким, нарешті, німуватимуть всі його тривоги. Він сумно посміхнувся. Все виявилося неправдою. Ну, все.
Не існує ніякого «звукового бар’єру». Хлопання та струси повітря – це ударні хвилі літака, що летить з надзвуковою швидкістю. Хвилі чути та відчуваються не тоді, коли долається «звуковий бар’єр», а коли вони минають спостерігача. Надзвуковий літак справді видимий, просто Юрко не помічав його, адже літак пролітав над його головою трохи попереду ревіння власних турбін. А якщо літак видимий, він і вразливий. Вразливий літак, вразливі пілоти. Вразливі й для супротивника, і для тривог, від яких не сховатися за «звуковим бар’єром» ані звичайним людям, ані небожителям на кшталт пілотів.
Все в світи виявилося нетривким, ненадійним і вразливим. Та й увесь той світ одного дня зник, ніби знесений подувом вітру. Про грізні бойові машини, що несли свою вахту за «звуковим бар’єром», тепер нагадував хіба що легенький струс повітря при вибиванні порохнявих килимів…
Отут виник новий звук. Ніби велетенська куля сунула доріжкою для боулінгу, котилася повільно, важко, лишаючи на полірованій поверхні свій слід. Звук зростав, наближався, міцнішав, здавалося, ніби куля набирає швидкість і вагу перед зіткненням з кеглями, які ось-ось порозлітаються навсібіч із сухим тріском. Але куля обдурила, прокотилася десь просто понад Юрковою головою та почала віддалятися, затихати, доки зовсім не пропала. Юрко заплющив очі та уявив собі недоторкані кеглі, білі, з чорною смужкою, що виструнчилися в кінці лискучою доріжки, якою котила невідомо де щезла куля. Та ось вона з’явилася знову; куля так само важко сунула доріжкою, але тепер, здається, її запустили швидше й точніше – зіткнення з кеглями неминуче. Та куля обдурила й цього разу.
Юрко подивився вгору та помітив сіро-прозорий силует пасажирського літака в просвіті між листям. Літак повільно, видаючи звук важкої кулі, що котиться доріжкою для боулінгу, прокладав шлях між величезними нерухомими хмарами. Видовище було мирним і заспокійливим, проте не дало Юрковій душі ані миру, ані спокою.
Він раптом знову пригадав пружний удар – ніби повітрям об повітря – і навіть зміг відчути короткий потужний рух простору навколо, що ніби посунув його на якийсь міліметр. Однак щасливе почуття впевненості й безпеки, що сповнювало малого Юрка щоразу в такі миті, Юркові дорослому здалося наївним і смішним. Ні, нема, не існує жодних бар’єрів або мурів, за якими німуватимуть тривоги, що бентежать людину. Адже всі бар’єри та мури, всі найпотужніші арсеналу світу – зовні, навколо людини, а всі тривоги – десь всередині неї.
Юрко зітхнув. Колись давно один малий вважав, що він щасливий, тому що поруч дбайливі батьки й рідна оселя, дідівське село й ласкавий Лиман, улюблені книжки та іграшки, татові морські оповідки та загадкове бабусине горище, а всі загрози й тривоги попереджені й відсунуті непереможними крилами Батьківщини, які літали десь поза «звуковим бар’єром». Та все виявилося неправдою. Ну, все.
Правду взагалі було важко вирізнити з-поміж неправди; на додачу з’ясувалося й дещо інше, перед чим пасувала не тільки людська неправда, а й людська правда. Йому траплялися люди й книги, що розповідали страшні речі саме про той час, коли він був такий щасливий, і речі чудові про життя в блокадному Ленінграді. Ні, не час і не місце визначали зміст тієї епохи – великої епохи Юркового дитинства. І сама та епоха, і щастя були всередині Юрка, а не зовні.
Ще до того, як почав розпадатися той світ, чи то виникло, чи то прокинулося в Юркові дещо, здатне нести тугу й смуток. Ніби невидимий криголам своєю нищівною вагою насунув на білий незаймано чистий лід, і лід не витримав, тріснув, і побігли ним блискавки й зигзаги розламів, і виступила з-під тих розламів чорна нерухома вода. Дедалі ширші розколини, і ось вже до самого обрію – лише чорні безодні вод, а білий чистий лід, переможений, визнавши поразку, лишився десь далеко за кормою. Ось так скінчилася велика епоха дитинства, та скінчилася вона не в календарі, не на одній шостій частині суходолу, а всередині Юрка.
Можливо, якби зовні, поруч із Юрком, не було турботливих батьків і рідної оселі, дідового села й ласкавого Лиману, улюблених книжок та іграшок, татових морських розповідей, таємничого бабусиного горища та надзвукових крил Батьківщини, його сприйняття тієї епохи було б іншим. Юрко гірко посміхнувся та навіть опустив очі й втупив їх у землю. Він напевно погодився би з таким припущенням, якби не знав сам, скільки щастя поглинули його власні вчинки, про які соромно згадувати. Ті вчинки відняли в Юрка набагато більше щастя, ніж втрата обійстя на селі над Лиманом або й навіть зникнення з мапи світу СРСР. Це ж треба: грандіозні події трапилися, світ змінився до невпізнаваності, а значення має лише те, що згадуєш із соромом, і те, що не зоставило по собі інших спогадів, крім щастя…
Юрко отямився й підвів очі. Витискаючи спогади, на нього насунувся звичний дворовий гамір. Гавкали собаки, вищав дриль, глухо бубоніло радіо, хтось вибивав килим. З дитячого майданчика линуло пронизливе багатоголосся. Десь у небі тяжко гудів літак. Все йшло своєю чергою.
