Коли до влади в Україні причалапала Партія регіонів, а її генсек Янукович гукав, аж губи позсихалися, до вступу в її лави, директор школи Лариса Дмитрівна раптом почула той гук.
– Так, шановні колеги, – зібрала педагогічний колектив на нараду, – оце як собі хочете, а всі мають написати заяви на вступ до нашої партії. Ми повинні влитися в її ряди кожний окремо й колективом разом.
– А як я не хочу? – поспитався Тарас Іонович.
– Не хотіти не можна, – миролюбно глянула з-під окулярів господиня кабінету. – Це поклик наших душ.
– Я не відчуваю такого поклику, – стояв, як баран перед ворітьми, перед дилемою Тарас Іонович.
– А до вчителювання відчуваєте? – поцікавилася Лариса Дмитрівна.
– Так, – рішучим був опонент.
– А Гнат Іванович іншої думки, – раптом повернула очі до Приходька директор. – Чи я не права? – чекала відповіді.
Гнат Іванович в’яло здійнявся з місця.
– Не покривлю душею, – не ховав правди, – як педагог Тарас Іонович слабенький. А відносно іншого – не знаю.
– Відносно іншого ви краще за себе скажіть, Гнате Івановичу, – перебила Лариса Дмитрівна вчительську думку. – Чи й ви не відчуваєте потреби влитися в ряди Партії регіонів, аби нести в майбутнє програму нашого президента?
Запала мовчанка. Гнат Іванович хотів сказати, що йому байдуже до політичних перипетій, але прискіпливий погляд директора не спонукав до щирих розмов. Тож Приходько просто опустив очі.
– Ви самі вступатимете до партії? – одно тиснула й тиснула Лариса Дмитрівна.
– Як усі, так і я, – нарешті видав Гнат Іванович на-гора очікуване. – Від того вступу мій учительський фах не зрушиться.
– Вас ще треба добротно підковувати, – схваливши вступ Гната Івановича до партії, Лариса Дмитрівна все ж лишилася незадоволеною слабеньким поривом учителя до того вступу.
– Підставляй копита, Гнате, – реготів десь позаду Присяжнюк. – Якщо до цього тебе тільки взували, то тепер ще й підкують.
– Ви жартуєте з вогнем, Тарасе Іоновичу, – блискавку метнула директор у бік недолугого, на її думку, реготу. – Не будете в партії – будете на волосині від звільнення.
– Волосина може бути тонкою, але довгою, – парирував Тарас Іонович.
На тому зібрання й завершилося. По його закінченні всі члени колективу, крім Присяжнюка, дружно стали членами партії, а Тарас Іонович поніс звідтіля додому печать білої ворони.
Лариса Дмитрівна, як ворона чорна, тої наруги над її ідеями та ввіреним їй колективом, знести, звісно, не могла, тож почала клювати Тараса Іоновича при кожній нагоді. Але Присяжнюк обскубаним не ходив, він гонорово розпускав пір’я та чимдуж протистояв репресіям, жертвою яких себе ніс над світом і людьми.
– Але я не стану мовчки перед брамою цитаделі облуди, – розпускав геройський дух, – я буду гупати в неї, доки не рухне й полки правди не затоплять кляту цитадель народним гнівом, аби впала, або ж переродилася в нашу, – гепав словом по опозиційних газетках та гамором по мітингах.
– Треба з Присяжнюком щось робити, – постановила на зібранні педагогічного колективу Лариса Дмитрівна. – Тільки як?
Колектив мовчав, мов не знав відповіді на поставлене питання, або ж і не хотів її знати.
– Будемо слати колективні листи нагору, аби збутися такого недоладного вчителя, – знаходила всі відповіді Лариса Дмитрівна та пхала перед учительські очі папірець, де чіткими літерами комп’ютерного друку писалась анафема Присяжнюку.
– Підписуйте, – поклала поряд ручку.
Але, до здивування Лариси Дмитрівни, ручка так і лишилася лежати нецілованою.
– Це що, бунт? – з-поза скельців окулярів глянула директор.
– Ні, – зітхав сивий Данило Сильвестрович, фізрук, – просто одна справа вступити в партію, і зовсім інша – травити людину, з якою ще вчора весело травив анекдоти в курилці.
– Що ж, – Лариса Дмитрівна взялася до ручки, розмашисто поставила власний автограф на папері, – хто зі мною, зробить так само, хто проти – просто вийде з учительської. Я повинна бачити свою опору, з якою і в розвідку, й у бій, і в болото, яке створюють мені деякі педагоги довкола, через яке маю йти, ледве витягуючи чоботи. І смію вас запевнити, в ході я міцна, чоботи витягну, от тільки дивіться, аби не витерла з них багно, як витирають ото об траву, бо що витру, з собою далі нести не буду, викину к бісовій матері геть.
Мовчанка порушилася скрипом дверей – то фізрук повів свою команду до обіцяної директором трави.
Гнат Іванович тільки зітхнув – підписувати кляузи йому не хотілося, тож здійнявся зі стільця, спрямував свої стопи в напрямку дверей і заходився чекати, коли прийде його черга за них шмигнути.
– І ви туди ж, Гнате Івановичу?... – здивовано звела брови Лариса Дмитрівна. – Не чекала, – сказала щиро.
– Та я цього, – знітився Приходько, – я, як усі.
– Усі тут, – показала директор на п’ятірку найближчого свого оточення.
– Та давайте вже підпишу, – пересмикнув плечима Гнат Іванович. – Я не люблю проблем поза наукою.
Нашкрябав підпис і зник по тому за дверима.
Коли підписаний лист важким гузном убомбився у вищі за міські кабінети, з того походу малися прийти грози на плечі Тараса Іоновича.
Але тільки покрапало.
– А чого це Присяжнюк і досі човгає нашими коридорами? – якось запитав був Гнат Іванович директора школи. – І вчитель ніякий, і лінії не тримає, й огризається, як шакал до ведмедя, і клав на всіх, наче муха на продукти. Нащо ви мене до того паперу тягли, аби я совість у чорнило переводив, як однак гонор криє порядок?
– Демократія, – плямкнула Лариса Дмитрівна. – Має бути її видимість. Сказали, що треба її складати на плечі балабонам, аби ідея не схрестилася з ідейними та не пішла до висот.
– То Присяжнюк же ідейний! – скрикнув Гнат Іванович.
– До межі, – відвернулася Лариса Дмитрівна.
Гнат Іванович не знав, яку межу мала на увазі директриса, бо Присяжнюк почав гудити його на всі заставки, мовби влада сягнула рук не тої партії, де Приходько, а тестевого подвір’я Присяжнюка, де він і цар, і комбайнер, і бізнесмен на всі сто й на всі віки та часи.
– Що, Гнате, висрався на мою голову? – перепитував чи й не кожного дня. – А я, бач, не втопився, не задихнувся, не поник. Бо за мною правда, а за тобою ляк, бо за мною воля, а за тобою страх, бо за мною честь, а за тобою безчестя. А ще про зірки торочиш дітям. А зірки – вони не в небі, вони в серці. Бо як немає в серці, то й у небі не твої.
– До небесних не лізь, – огризався Гнат Іванович, – ти в них не тямиш.
– А що там тямити, – не вгавав Присяжнюк. – Справа ж не в сузір’ях і їх назвах, справа – в теплі, котрим вони наповнюють світ.
У тих дебатах, де Гнат Іванович почувався обдуреним і Ларисою Дмитрівною, і її партією, котрі так і не змогли приструнити свого опонента, зате дуже гарно вимазали в багно того, хто мимо волі тужився на їх захист, і прийшов час парламентських виборів.
