| © Юрій, 14-10-2017
|
Потяг увірвався в ніч так швидко, що Уляна навіть не помітила, як це сталось. Не встигла вона попити чаю, як червоно-фіолетовий захід залило чорнилами, і залишились тільки чорні силуети дерев на чорному небі, засипаному мерехтливими зірками. І ще місяць, від якого відкусили добрячого шматка, ніяк не хотів відставати і летів услід, вищирившись у вікно посмішкою чеширського кота. Уляна вперше їхала потягом, і їй одразу все сподобалось: копошіння з валізами, м'які, мов надуті, сидіння, маленький столик, і білизна в пакетах, і чай не в чашці, а в стаканах, які стояли у візерунчастих підстаканниках, і голоси за стінкою, і ритм, який вистукували колеса, і провідник у формі. А ще те, що їхала вона до моря, на якому ніколи не була. Окрім тата і матусі в купе їхала бабуся, яка пригостила Уляну яблуком і зразу, застеливши постіль, лягла спати.
Батьки розмовляли про щось своє, доросле, а Уляна просто дивилась у вікно, за яким бігли дерева, будинки, стовпи, річки, озера, хмари. Але коли стемніло, стало не так цікаво, від теплого чаю з печивом стало хилити в сон. Мама вкрила Уляну ковдрою, поцілувала в лоба, і вони з батьком зникли на верхніх полицях. Дівчинка закрила очі і стала мріяти про море. Мрії перетворилися в сон, купе зникло і замість нього з'явились сині хвилі, жовтий пляж, рожеве небо і білі чайки, все, як на картинках, які показувала мама.
Уляна проснулася від того, що хтось співав. Навіть не хтось один, а цілий хор, під акомпанемент оркестру. Десь далеко, але музику було чути, слів вона не могла розібрати, а, можливо, і не було ніяких слів, тільки дивовижні голоси тягнули мелодію, то зливаючись в унісоні, то розпадаючись на власні партії, гудів орган, взлітали скрипки і віолончелі, лились труби, кларнети і гобої. Все було настільки гармонійно і красиво, що Уляна спочатку навіть не замислювалась, звідки беруться ці казкові звуки. Музика зачаровувала, м'яко обволікала спокоєм і якимось теплом. Дівчинка лежала, дивилась в темряву і слухала цей концерт, затамувавши подих.
Але ненароком мелодія стала розвалюватись, інструменти зафальшивили, голоси стали збиватись, перетворюючись у вокзальний гомін. І раптом диво зникло, перетворившись у ритмічний стукіт коліс, у бурчання металевих частин вагонної тельбухи, у сопіння гідравлічних кишок. Потяг співав свою монотонну пісню, нудну і усипляючу.
Уляна розчаровано закрила оченята і заснула. Вже без усяких снів.
***
Потяг летів крізь ніч, серед далеких вогнів дрімаючих сел, між ароматів лугів і густої тиші, на мить порушуючи ідилію гуркотом своїх механічних частин. Немов прориваючись через чорничний кисіль, який одразу злипався в єдине ціле, ніби нічого його не турбувало. В вагонах майже всі спали, загорнуті в білі залізничні простирадла. Навіть провідники могли змогу відпочити на довгому перегоні.
На даху потяга почали потроху збиратися янголи-хранителі тих пасажирів, яких взяли під свої крила Хронос, Гіпонос і Дрьома. Вони вибиралися нагору, трохи відпочити від денних клопіт. Вони вже знали, що з їхніми підопічними нічого поганого не станеться, що доїдуть вони без пригод і можна було розслабитися, поговорити один з одним, помилуватись краєвидами і далекими зорями, серед яких, можливо, жив такий далекий Бог.
Хтось просто сидів, хтось лежав, дивлячись в безодню Всесвіту, хтось парив над потягом, розгорнувши крила, що заніміли від сидіння на третіх полицях, спускалися нижче, і заглядали в темні вікна, махали іншим янголам, які також вибрались з осель насолодитись літньою ніччю.
І тут в голові потягу заспівали. Пісню підхопили, вона була без слів, але слова і не були потрібні. Голоси силилися, зливались в струнку мелодію, наповнену одразу і любов'ю, і смутком, і радістю, і іншими, янгольськими, невідомими простим смертним почуттями. Це одразу була і молитва до невідомого Бога, і гимном, і романсом, і колисковою. Кожен співак добавляв своє особисте, про що не скажеш словами. Спочатку співали акапельно, але то тут, то там почали з'являтись в руках інструменти, задзвеніли арфи, скрипки, віоли, забили літаври, бубни і дарбуки, влились в мелодію горни, флейти, фаготи, зурни і навіть забубніла туба. Пісня неслась слід за потягом, залишаючи за собою дивовижний шлейф, який ще довго висів у повітрі.
Янгол, який сидів на даху залізничної будки, радісно помахав вслід, а коли потяг зник в ночі, ще довго насвистував мелодію, заздрячи, що хтось летить до моря, а він застряг тут, і вже стільки років не бачить нічого, крім цієї будки і хромого дядьки, який тільки і знає, що спить та випиває між тими рідкими моментами, коли треба помахати потягу якоюсь лопаткою.
Цю пісню чули дерева і трави, лісні і польові звіри, нічні метелики і шкреки на озерцях, і лісні лішаки, і болотні кікімори, і річні мавки. Тільки у людей не було такого дару - чути голоси янголів. Хоча інколи деякі люди могли, але вони не розуміли, звідки доносяться ці голоси, трясли головою і думали, що їм почулось.
І ось один з янголів відчув, що його підопічна, маленька дівчинка, прокинулась, і лежить тишки, слухаючи янгольський хор. Він відклав віолу, спустився в купе, сів поруч з Уляною і поклав їй на лоба долоню. «Спи, рідненька, спи, то тобі увижається, то колеса стучать, по пісня потяга, спи». Улянка ще полежала, дивлячись у темряву, потім її повіки закрились, дихання стало рівним і легким, і вона заснула.
Янгол ще трішки потримав свою руку, і переконавшись, що вона спить, піднявся до стелі, просочився наверх, до зоряного неба. Сів на даху, спустивши ноги і склавши крила так, щоб їх не дуже тіпав зустрічний вітер.
- Ну що, спить? – спитав його сусід.
Янгол кивнув, взяв віолу і смичок, і його музика і голос злились з іншими.
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
