Смеркало. Вдома було душно. Якась невідома сила змусила Степана Тимофійовича вийти на волю, щоб там, на прибудинковій лавці, кинутися в обійми блудниці-ночі; поглянути як вона, зжувавши захмеліле від спеки місто, проковтне його, згасивши маревом спіткання людську метушню.
На волі легенький вітерець з півночі дмухнув свіжістю в обличчя старому небораці. Він всівся на лавці, розслабив ноги, чортихнувся на свою старезність. Його катувало безсоння і відчай самотності. Він прислухався до шепоту листя на височенних тополях, вдихав на повні груди п’янкий запах матіоли висадженої в палісаднику чиєюсь дбайливою рукою. Підсліпуваті очі дивився в нікуди. Старий, можливо, чекав на небесну благодать, яка чомусь забула про його існування. «Ех! Старість – не радість», – заклопотано буркнув Степан Тимофійович. Він давно вже замирився з примхами долі, яка, немов злодійка, відібрала, заради своєї втіхи, його минуле, залишивши старого на поталу звичайного пенсійного буття з жебрацьким майбутнім.
Доля!!! Вона така норовиста, як зваблива молодиця. Її неможливо а нічим задовольнити, а ні передбачити її забаганки. Доля!!! Вона надається людині разом з душею, аби підняти людину над клоакою життя, або, спустошивши душу негідними вчинками, залишити конати довічно на задвірках буття.
Старий вчув як на смітнику, що раковою пухлиною роз’їдав прибудинкову територію, копошилися дворові собаки в людському непотребі. Інколи, повз старого, шмигали боязливі коти, яких, з жалю до братів наших менших, підгодовувала несповна розуму сусідка, що жила на першому поверсі.
Степан Тимофійович перевів погляд на небо. Літня ніч хизувалася зоряним небозводом будуючи незвідані химери часу і простору. Зорі, ніби душі померлих предків, підморгували йому з безкрайньої далечі, вони гукали і його душу в свої холодні обійми вічності. Нарешті увагу старого привернув нетверезий одинокий гультяй, який вулицею ніби плив у відкритому морі. Гультяя штормило. Його нетверезі кроки відгукувалися луною в замкненому просторі будинків типового коробчастого мікрорайону. Гультяй, немов лунатик, раз-по-раз хаотично розмахував руками, ніби розганяючи над собою рій надокучливих комах, ще й бубонів собі під ніс якусь маячню. Побачивши старого, він, ніби оскаженівши від уявних комашиних укусів, несамовито загорланив: «Ой гоп, тай ни, ни…» – ще й підстрибуючи ляснув себе руками по підборам, і з хиткою підтанцьовкою поплив собі далі в темряву. Старий провів навіженого стурбованим поглядом, – «Свят, свят, свят», – ледь чутно прошамкотівши зшерхлими губами.
Ніч, наввипередки з часом, невпинно котилася до світанку, а на п’ятому поверсі сусідської багатоповерхівки бісилася молодь, начхавши на пізній час; там сотнями Ватт полуменіло світло, гучно бухкотіла музика, чувся несамовитий дівочий вереск та багатоголосе, лайливе парубоцьке варнякання – звідти безпутне життя оскаженіло виривалося на нічне подвір’я.
Степан Тимофійович позіхнув, почухав потилицю, сплюнув, і, лиш на мить заплющивши очі, опинився в міцних обіймах зловіщої мани… «Ой ля, ля», – промовив він не своїм голосом, взрівши перед собою манливу постать жінки в чорному з косою руці. Обличчя жінки він не вгледів, але зрозумів, що вона прийшла по його грішну душу. «Чого, старче, витріщився? Злякався?» – злісно запитала вона. В цю мить Степану Тимофійовичу немов заціпило – він з насолодою пив останні миті земного буття. «Так ось яка вона, Смерть!» – пульсувало в голові прокляття буденності.
Світло з відчиненого вікна, там, на п’ятому поверсі коротало ніч, воно кромсало отетерілу душу старого по-живому.
Його охопила ейфорія невідворотної сповіді на Страшному Суді про свої неправедні вчинки. Перед очима калейдоскопом пронеслися окаянні роки життя. Миттєвості щасливих днів були такими нетривкими і химерними, що їх сповна затуляли привиди безпуття, про які було соромно думати.
«Вгамуйся, старче! Не за тобою прийшла! Я лише навідалася, поки що до тебе, аби ти, доки не пізно, покаявся у своїх гріхах, адже це й ти винен ось в цьому гульбищі на крові…», – чорна постать ткнула правицею в бік верескливого вікна. «Живи! А я загляну до тих гультяїв. Дізнаюся з якої причини стільки радості. Можливо на Сході вже війна скінчилася?!..»
Старий розплющив очі. Мана щезла. Раптом з відчиненого настіж вікна, там, на п’ятому поверсі, вчувся несамовитий ґвалт. На балконі почалася штовханина. Потім людська тінь промайнула в променях світла і гепнулася на асфальт, ніби лантух з кавунами. Зойкнула чиясь жаліслива душа на балконі. Сполохана ніч кликала людей отямитися.
Старий стрепенувся. «Господи прости мене грішного», – прошепотів він і, тричі осінивши себе хресним знаменням, пошкандибав до відчинених дверей під’їзду. Ніч окаянна хапала його за щиколотки.
