Коли Саві прийшла повістка до військкомату, Ганна повстала проти служби сина.
– Сходи до Тараса Присяжнюка, – напосілася на Гната, – хай підкаже, до кого підійти, яку суму ввібгати до рук, аби відпустили дитину з миром.
Гнат Іванович мусив іти.
– Це, Тарасе, – м’явся біля шкільної стіни, – яким би це чином свого сина мені відлучити від війська, як ти відлучив свого Павла.
– Ну, в мого Павла вища освіта, – копилив губу Тарас Іонович.
– То й що? – не второпав Гнат Іванович.
– Ну, йому не личать кирзаки, – вказував на здобуті висоти Тарас Іонович.
– А моєму Саві що, личать? – обурення вприснув у розмову Гнат Іванович.
– Не те, щоби личать, але й не геть щоби не підходили, – резюмував Присяжнюк.
– Ти не балакай зайвого, ти підкажи дорогу, – трохи применшив пил вибуху емоцій Приходько.
Присяжнюк витягнув з кишені блокнот і на аркуші написав суму.
У Гната Івановича відвисла щелепа.
– Я ж не від тюрми зібрався відкупляти! – аж скрикнув.
– Відкупляти завжди дорого, – сипав філософією на економічну ниву Тарас Іонович.
Гнат поніс новину до Ганни.
– Ого, – тільки й вимовила та.
Сиділи, журилися, малися шукати кошти.
За цією зажурою і спіткав їх син.
– Чого носи повісили, батьки? – веселий був, безтурботний.
Пояснили.
– Не треба, – порадив. – Відслужу. Не перший і не останній з українців.
Та й пішов до війська.
Через рік повернувся. Жилавий та окріплий.
– Отак, – сміявся, – а ви потерпали.
– Та ми нічого, – сокорила мати, – але ж людські діти відмазалися, а ми ніби з жебраків, що не подужали.
На тому подія й вичерпалася.
Тим часом Тарас Іонович вийшов на пенсію. Ні, продовжував працювати, як і раніше, та й роками далеко ще було йому до старечого згину, та й здоров’ям нівроку мостив організм, бо на комбайні вивищувався, як життєствердна гора. Але в документі написано було чітко – «інвалід другої групи», стояла печать, а державній скарбниці твердо й недвозначно рекомендувалося підтримати неміч інваліда, аби не загнувся, копійкою.
– Купив, – пліткували люди.
Гнат Іванович колись пожартував був, коридором шкільним назустріч Тарасу Іоновичу йдучи:
– Привіт інвалідам, пенсіонерам і немічним, – кинув насмішкувато. – Україна пам’ятає своїх героїв.
Таким сердитим та грізним Приходько Присяжнюка ні до того, ні відтоді не бачив.
– Не смій від імені України говорити, – шипів Тарас Іонович, – не смій, похнюплений мій друже. Ти ще сягни України тієї хоч мікроном душі, а потім розпускай язика від її імені.
Тарас Іонович брав участь у Помаранчевій революції, тижнів два відтупцяв на Майдані, навіть нежитю схопив, бо промочив серед зимової стужі ноги, тож вважав, що має право на уособлення України в своєму імені та своїх думках.
Ще й Гната Івановича тоді гукав з собою, та той не захотів їхати.
– Науки там мені не прибавиться, – буркнув.
– Там воля нуртує, – кликав, не стишуючись, Тарас Іонович, – наука проти волі – ніщо. Як душа вільна – любої зорі сягне; а як загнічена – навіть від простого ікса до нікчемного ігрека не переповзе.
– Моя воля – в думці, а не в шарварках на морозі, – відповів Гнат Іванович і не поїхав.
А потім, коли попхнутий тією революцією до влади президент раптом пришвартував Україну туди ж, де вона й була, Гнат Іванович не раз потішався над Тарасом Іоновичем:
– Дарма шкарпетки намочив, колего, – під’юджував, – бо з вашої арени не вийшло навіть цирку, одні клоуни серед площі. А наука – вона як була, так і лишилася. Світом править розум, а не бойовиська та галалай на морозі.
– Обшморгнулися, – скрушно зітхав Тарас Іонович, – хто ж знав, що кінь, на якого молилися, погубить копита й кутулятиме на ходулях.
– Я знав, – відповів Гнат Іванович.
Від тої пори й аж до сьогодні Приходько з Присяжнюком політики більше не торкалися, тож і не конфліктували. І ось раптом зчубилися біля купленої пенсії, ще й Україну доточили до тої покупки.
– А ти не пхай України до своїх хабарів, – не витримав, кинув межи очі роз’ятреному супернику Гнат Іванович. – Бо яке ти маєш на неї право, коли обкрадаєш, на чім світ стоїть.
Присяжнюк посеред шкільного коридору дискутувати не став, натомість після закінчення уроків злапав колегу серед самотньої учительської та вернувся до розмови, як пошарпаний неправедними вітрами корабель до своєї пристані.
– І чим це я обкрадаю Україну? – вишкірив зуби.
– Пенсію купив, – в очі й між ті зуби кинув правду Гнат Іванович.
– Ти бачив, як я купляв? – гуло незборимо.
– А за що ж тобі її дали? – не втихало супротивне. – За великі яйця? – кололо своїм наболілим за роки.
– Заслужив, – гордо розвівалося, ніби прапор.
– Чим? – питання ламало всі захисти й бар’єри.
– …, – не було відповіді.
– Патріотизмом, напевно, – підказував Гнат Іванович.
– А хоч би й ним, – Тарас Іонович ухопився за підказку. – Так, я щирий українець і не соромлюся цього. Та я за Вітчизну…, – не знайшовся відразу на слові, запнувся, – життя віддам, як доведеться.
– Ти спершу пенсію незаслужену віддай, – прогортав Гнат Іванович барикади патріотизму, ліз до шкурного.
– Моя пенсія Вітчизні не шкодить, – барикади перенесли в інше, конкретніше русло.
– Оце вже неправда. – не повірив опонент.
– А чим вона заважає розвитку держави? – Тарас Іонович аж здивувався.
– Про державу не знаю, людям заважає, – вказав на шкоду від купленої пенсії Приходько.
– Заздрість не рахуємо, – закрив фіранку пенсіонер.
– Людські очі завжди хочеться відвернути від здобутого гріхом, затуливши їх ширмою уявлених грішником заздрощів, – рубав правду, як капусту на консервному заводі, Гнат Іванович. – Он бачиш, – показав у вікно на шкандибаючого по дорозі діда Данила Ольшицького, що раптом висотався з-за рогу пошти, – дідові майже вісімдесят, каліка негодна, без жінки, діти померли, сам, як перст, ще й ходити нездужає, а що він отримує? Вдвічі, певно, менше за тебе, кабана годованого. Хто більше приробив державі – він, що тридцять разів кожне поле переорав, чи ти, що тільки кишені натоптуєш тестевим комбайном?
– Я на його пенсію не претендую, – відбрикнувся Присяжнюк. – Хай держава дає йому, скільки хоче, я буду тільки за.
– То як же ж вона дасть?! – аж об поли, наче молодиця біля колодязя, вдарив Приходько руками. – У неї ж не сім міхів, один, і одна справа, коли вона має вділити з нього тільки дідові, а інша, коли ще й Присяжнюк присмоктався. Дідове убуває до кишені того, хто Україну любить до такої нестями, що ладен її людей пустити попідтинню. Любити державу по-справжньому можна тільки тоді, коли її любиш більше себе.
– Ти її й так не любиш, – буркнув, стомившись, Тарас Іонович.
– То я хоч не претендую на ту любов, – стенув плечима Приходько. – А ти носишся з нею, наче з галушками в голодний рік. Між іншим, – раптом згадав ще дещо, – я хоч любов’ю великою до держави й не палаю, але син мій їй рік життя віддав. А ти свого заховав за калитку, аби долоньки не закаляв. Та це не любов у вас, Тарасе Іоновичу, це щось таке, щось таке, – не знаходився на слові, – та це все одно, що проституцію називати святим словом кохання. Так, так, – аж запалав раптом своєю думкою-знахідкою, – ви Вітчизну трахаєте, а кажете, що любите.
– Це хто кого трахає, я Україну?! – аж побілів Тарас Іонович. – Ах ти ж слизень. Та ти свою дупу пригрів біля лежанки, гугнів собі щось там під ніс, а я за неньку нашу стояв тілом і душею… Стояв, розумієш?
– А я думаю, за що це тобі інвалідність дали? – розсміявся Гнат Іванович. – А воно за соплі. Ну, за це варт, варт.
Присяжнюк скипів, у нього геть і вилиці побіліли, й рука здригнулася та піднялася, так хотів ударити суперника, але стримався, опустив руку, прошипів тільки:
– Не чіпай мого сина, бо приб’ю.
Розвернувся й пішов.
– А пенсію чіпати можна? – кинув навздогін Гнат Іванович.
Присяжнюк озирнувся, зло зблиснув очима, склав руку в щось на зразок пістолета, прицілився на Приходька, пахнув ротом, імітуючи постріл, і подув на уявне дуло.
– Все, покійник, – мовив, – ніби й при розумі, й у науках весь, а в житті покійник.
– У себе ще стрельніть, Тарасе Іоновичу, – порадив наостанці Гнат Іванович. – Та ну, не звертайте уваги, це я вам дурню сказав, гнилу душу прострелити не можна, це кришталеві розлітаються на скалки, а гнилі тільки плямкають, ковтаючи кулю, та гниють далі. Самостріл – то не ваша парафія.
Тарас Іонович злегка повернувся, ще раз уявно вистрелив у колегу й почимчикував геть.
– Ні, якщо так любити Україну, то ліпше вже бути самострілом і мовчки застрелитися на самоті, – сплюнув Приходько. – Краще вже її не любити взагалі.
