Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44636
Рецензій: 87352

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Той, що обманює смерть. Частина 1. Розділ 21.

© Іван Дурський, 04-10-2017
Наталя не поспішала відкривати двері. Я чув сміх з її квартири. Наталя запросила гостей? Мало того, вони п’ють чай? Не роблять ляльок вуду, жертвоприношень чи пристрітів? Дивно.

Вона відчинила двері з усмішкою на лиці. При виді мене усмішка зів’яла. Вона ще намагалась її тримати, але…
- Я не вчасно? – тихо запитав її.
- Ні – вона похитала головою.

Виглядала вона чудово. Шортики, та біла майка, волосся акуратно укладене назад. Макіяж, був великою рідкістю на її лиці, але зараз був саме такий момент. Хоч видно, що одяглась вона для домашніх умов, але вигляд був приголомшливий. Але мені краще було б не приставати.
- Я б не прийшов просто так. – благально глянув на неї.

Вона мовчала. Стривожено оглянулась в бік кухні. В неї хтось є. Інший чоловік? Чого ж тоді вона мене не виштовхала своїм котячим шипінням. Значить там жінка. Хтось, в кому Наталя бачить свою суперницю…

Навіть не передати словами, як мені стало цікаво.
- Хто там, Наталочко? – почувся знайомий голос.

Почулись кроки. Я глянув їй за плече. Старенька бабуся. Повнувата, геть посивіла, в старому одязі, синя спідниця та червоний светр. Гострий орлиний ніс на якому була бородавка. Це просто вилита відьма з народних казок.

Наталіїна бабуся.
- Максиме!? – радісно видала вона. – Як я давно тебе не бачила. Глянь, як ти виріс.
- Як здоров’я, Клавдіє Теодорівно? – Я розплився в посмішці.

Відьмі Наталці не залишалось нічого, як приречено видихнути, і пропустити мене всередину. Бабуся міцно притисла мене до себе.
- Ого, який ти став! – Я був одним з небагатьох, кого вона була рада бачити. – А я думала, ти відійшов від справ. Наталочка подзвонила, розповіла про твою ситуацію.

Я глянув на Наталю. В цих, пов’язаних родинними зв’язками відьом, були напружені відносини, і я розумів, чого їй коштувало подзвонити Клавдії Теодорівні.
- Дякую, що приїхали. – сказав я. – Чи?
- Все ти правильно вгадав. – старенька поплескала мене по плечу. – Проходи до столу.
- Я б з радістю, але я поспішаю…

Все, що я хотів, це дещо забрати в Наталі. Невеличку порцію одного зілля, що мало б допомогти мені в переговорах з Едиком. В мене не було на це часу.
- Куди це ти так поспішаєш? – з кухні вийшла Карина.

Я ледь не впав.

Серйозно? Хотілось протерти собі очі, пересвідчитись, що я не сплю. Так, без паніки.

На ній було коротке чорне плаття та босоніжки. Під ним вгадувався купальник. Макіяжу не було, волосся зв’язано в хвіст. Загар. Карина ніжилась на сонці, на річці чи на озері цілісінький день.
- Що ти тут робиш? – запитав її.

Тепер все стало на місця. Наталка хотіла не відставати від неї. Кляті жінки з їх відчуттям суперниці. Як казав алкоголік Гріша: відповідаю, баби це зло, вони просто, блять, невібічески не люблять інших баб з якими ти спиш. Але ведуть себе так ніби це просто спорт, шашки маму його. Діло навіть не в призі, просто має бути відчуття перемоги. А ти виходиш крайній. Он моя Зінка…

Далі я ніколи не слухав. Я розуміючи кивав, коли він закінчував фразою: нєхуй трахать всіх підряд. Тепер я розумів, весь кретинізм ситуації, і головним кретином був ваш покірний слуга. Ще й так невчасно…
- Хотіла познайомитись з Наталею. – легко відповіла Карина.
Я був готовий побачити в її очах осуд, гнів, ненависть, ба навіть розчарування. Але нічого не було…
- А ти проти? – гнівно запитала Наталя.
- Ні. – миттю відповів я.

Для правдивості своїх намірів я навіть підняв руки долонями до них. Ідіот.
- Ми з дівчатками мило говоримо. – втрутилась стара відьма. – Чаюємо. Приєднаєшся?

Та нізащо в світі! Я швидше піду на Едика і його кубло недорозвинутих скінів голіруч.
- Я поспішаю. – спокійно, наскільки міг відповів я.

В очах Карини грали бісики. Наталка не могла приховувати ревність. Вона знала, що програє.
Клавдія Теодорівна просто дивилась на нас зі сторони.
- Ох молодь! – тихо прошепотіла вона. Тоді додала голосніше. – Так, дівчатка, ви на кухню. Максиме, заходь в кабінет Наталки.
- Але… – почала та.
- Нічого тобі там не зробимо! – гаркнула Теодорівна.

Наталія може б ще щось сказала. Може я навіть би побачив на власні очі поєдинок відьом. Бубоніння проклять, забобонів, махання руками, тряска амулетів – скільки існувало різних відьом, стільки й способів… Але втрутилась Карина. Вона схопила Наталку обійняла і потягла в кухню. Карина знала, як знаходити підхід до будь-кого. Їй не вперше. Не здивуюсь, якщо вони залишаться в двох і…

Так, стоп, я не по те сюди прийшов. Мені взагалі не має бути діла, щоб вони не в чудили на зло мені. Бабка схопила мене за лікоть і потягла до Наталчиного кабінету. В голові лунав повний презирства голос Карини: а не забагато ти на себе береш?

Теодорівна відчинила двері і я зайшов. В голові роїлись думки, тож я не одразу примітив, що в кімнаті було темно і похмуро. Відьма змогла створити відповідну атмосферу, щоб наводити жах на тих овець, що сюди приходили. Кожна людина може вирішити свої проблеми. Сама. Без всіляких забобонів. І щоб ви знали, відсотків 90 всіх цих начебто магів це лайно. Я теж можу працювати не гірше за них.

Бабуся Наталки належала до рідкісних 10. Хоча і в її силі я сумнівався. Знаєте, що в них такого незвичного? Вони фанатично вірять в те, що вони щось можуть. Вірять настільки сильно, що інколи навіть в змозі це довести. Вони відкидають факт сумніву, намагаючись прийняти те незбагненне, небачене рештою. Думаєте, ви не зможете вгадувати карти в руках в противника. Чи наслати прокляття на когось. Все ви зможете, достатньо лише знати способи, як це зробити. Ми сіли в крісла навколо круглого столика з черепом на ньому. Очі, а точніше прогалини між очима дивились на мене.
- Завжди цікавило, як вона витрясає з них гроші. – я сів в крісло «жертви» Наталчиних махінацій.
- Голосом. – бабуся примостилась на «робочому» місці Наталки. – Поглядом, харизмою.
- Невже є такі, що ведуться? – я оглянувся навколо.

Мене це не вражало. Якщо хтось лякався в цій кімнаті, значить він не був там, де дійсно страшно.
- Ти навіть не повіриш. – всміхнулась Клавдія Теодорівна. – Та й не все це такі дурниці, як ти вважаєш.
- Я не вважаю дурницями, те, що не можу зрозуміти. – відповів я. – Я вірю, що є щось надприродне. Як прилив сил, чи як в мене…

Я замовк. Чекав, що стара відьма вставить своїх п’ять копійок, та де там. Вона знала, коли говорити.
- Я вважаю, що лізти в такі речі це нісенітниці. Це невдала спроба пошкрябати граніт. Просто це речі з якими краще не грати.
- А те, що робиш ти? – відьма таки вставила п’ять копійок.
- Я не знаю. Вже не знаю. Я кожного разу відчуваю, що ось він кінець. Це остання моя справа.

В мене все менше сил переконувати себе, що так потрібно, що я народився для цього.
- Чому ж не кинеш?
- Не можу. Я не можу жити, знаючи, що не врятував того, кого міг би врятувати…
- Дівчина проклята. – стара перебила моє ниття. – Сильно. Мітка не відчепиться, допоки не зняти прокльон…
- Є способи?
- Звісно що є. – вона пирснула і глянула на мене так, ніби це було очевидно. – Але потрібний час.
- Тобто мені рятувати її, допоки ви не дізнаєтесь, як зняти прокляття? – перепитав я.

Ось тут моя невіра в усе це почала заганяти мене в тупік. Я не вірив у все це, але користувався допомогою таких, як Наталія та Едик. Парадокс…
- Не тільки. Тобі треба залізти їй в душу, і виявити, хто наслав це на неї. Або спосіб, як зняти прокляття.
- Але я не розбираюсь в цьому. – запанікував я.
- Той що? Просто порийся в її голові. Тобі не звикати втиратись до жінок в довіру. Он дві сидять чаюють. Це парадокс, дві жінки, яким ти не байдужий, крізь пальці дивляться, як ти рятуєш третю.

Я промовчав. Ситуація звісно безвихідна, але я занадто пізно це зрозумів. Я любив їх двох, тих, що сидять на кухні. Скажете, це не реально? Ще й як реально.
- Як це відбувається? – запитала вона.
- Що саме?
- Як саме ти бачиш чи відчуваєш смерть? Яка вона на запах чи дотик?

Я дістав сигарету. Не знаю чому, просто раптом дуже захотілось курити. Старенька протягнула свою руку. Я дістав ще одну, протягнув їй. Прикурив спочатку їй, потім собі. Затягнувся.
- Все чорно-біле. – почав я. – Просто поряд з людиною втрачаються будь-які кольори. Все стає, як в телевізорі «веселка». Лише чорне, біле та сіре. І холодно. Чим швидше людина має померти, тим сильніший холод.
- Як зимою в мінус 20?
- Гірше. Цей холод всередині... Повітря в легенях наче замерзає. Це найгірше. Літати безтілесним духом над картиною в твоїй уяві не так погано, і навіть не так страшно, як відчувати цей холод.
- Що саме в цьому страшного? – зацікавлено запитала відьма.

Я знову затягнувся. Дим не хотів знаходити місце в легенях, тож я випустив його, допоки ті не почали горіти вогнем.
- Страшно залишитись там і ніколи не повернутись…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 06-10-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77489995956421 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Маеліс де Керанґаль «Ладнати живих»: коли смерть набуває сенсу
Частини мертвих можна використати, щоб ладнати живих. Так раціоналізується смерть. За таким принципом …
Петро Яценко «Нечуй. Немов. Небач». Український паровий панк
Кінороман «Нечуй. Немов. Небач» заснований на реальних подіях і біографії українського письменника Івана …
«Північний вітер». Роман в електронних листах
Чи може бути цікавою книга, що складається із самих діалогів? Так. І ще й якою! Роман «Північний вітер» …
Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …