Ми сиділи у кав’ярні «Місячне сяйво», що на Хрещатику. Назар уважно слухав мене, але його очі випромінювали байдужість. Мені здавалося, що він зовсім не вникав у суть моїх, здавалося беззаперечних доводів, заробити купу грошей. Аби не знання психології журналістики отримані в університеті, я міг би подумати, що маю справу з випадковою людиною, для якої мої балачки були все одно, що «в огороді бузина, а в Києві дядько». Та знаючи особливості мислення шизоїдного радикала, яким беззаперечно був Назар, я, розуміючи специфічність його мислення в побудові деталізованої уяви предмета обговорення, не поспішав з остаточними висновками. Я знав, що Назар, під маскою байдужості, вибудовує в голові різносторонні конструкції шляхів у досягненні запропонованою мною авантюри. Я в своїх доводах наполягав на деморалізації самого явища втручання в геном людини, шляхом звичайного шантажу керівництва Лабораторії з деяким матеріальним зиском для себе, а Назар вибудовував логічні схеми втручання в кібернетичне середовище самого механізму поведінки генно-модульованих державницьких мамлюків.
– Ти дійсно впевнений, що Лабораторія займається генно-модуляцією нових людей? – стурбовано промовив Назар. Його обличчя від почутого вкрилося червоними плямами. Здавалося ось-ось мав наступити анафілактичний шок.
Я розгубився, але розуміючи необхідність якогось словесного антидоту запевнив:
– Це лише дрібні партії мамлюків, якими комплектуються деякі державні інституції. Вони зараз не здатні масово впливати на соціум.
«Ми лише на стадії формування єдиної кібербіофізичної Системи Управління». Ці зухвалі слова, промовлені необачно Директором, мабуть і стали для мене роковими.
Я відчував усіма фібрами душі, що гіпертрофована цікавість Назара до розв’язування кібернетичних задач, часом межуючи з авантюризмом, в решті-решт змусить його приступити до практичних дій.
– Друже, ти легковажно ставишся до програмістики і її можливостей. Якщо я вірно тебе зрозумів, то ти, образно кажучи, хочеш згорнути до купи фантастику Айзека Азімова, Джорджа Оруела, перемножити її на кібер активність блискучого хакера Аарона Шварца з єдиною метою – створення методики глобального Мережевого кібершантажу.
– Ми викриємо підступні методи генетиків з Лабораторії і таким чином захистимо людство від засилля бездушних біороботів (мамлюків), а ті декілька мільйонів гонорару будуть нашим побічним заробітком. Ми ж не альтруїсти якісь, щоб ризикувати собою заради однієї благочинної ідеї. В цьому житті все має свою ціну.
– А в скільки ж ти оцінив життя одного державницького мамлюка?
– Десять мільйонів.
– Ніштяк! А якщо умови не будуть прийняті?
– Думаю ціна життя кожного послідуючого мамлюка має збільшуватися в арифметичній прогресії. Вони всі повинні кінчати своє земне життям шляхом самогубства, аж доки Директор не зрозуміє, що треба платити, аби зберегти Систему. Вирок за нас має виконати, щось накштал Мережевого віруса, чи хробака. Здається так називають це віртуальне створіння у вашому середовищі.
– Ти, друже, фантаст-теоретик, а я програміст-практик, – Назар став куйовдити пальцями свій оселедець.
Я зрозумів, що він вагається в прийнятті рішення.
– Це взагалі реалістична ідея? – чи моя профанація?
Назар пильно глянув мені в очі. Від його проникливого погляду мені стало моторошно. Нарешті він змилостився і відвів погляд.
– Ти зараз виступаєш в ролі замовника на злам програмного забезпечення таємниць державного значення з послідуючим шантажем відповідних структур. Ти це розумієш? Я навмисно не загострюю уваги на благочинній стороні цієї акції, – Назар, ніби стверджуючи сказане, постукав указівним пальцем по столу. – Мені хочеться донести до твоєї свідомості зворотну сторону такої акції – це злочин, який жорстоко карається по закону. Ти знаєш як закінчив своє життя молодий інтернет-активіст Аарон Шварц?
– А хто це?
Моя наївність не здивувала Назара. Він ляснув долонями по столу.
– Це геній! Програміст з гострим відчуттям необмеженої свободи в Інтернеті. Так от – він покінчив життя самогубством у віці двадцяти шести років. Йому, за втручання в сервери державного значення США, загрожувало ув’язнення на тридцять років. Федеральний прокурор Кармен Ортіс, при розгляді його справи, заявила: «Крадіжка є крадіжка, неважливо, використовували ви комп’ютер чи лом, викрали ви документи, чи долари…»
– Назаре, ми зірвемо куш і заляжемо на дно, десь на райських островах! Ця країна не має майбутнього! Ми тут будемо вічними жебраками біля столу багатих і всемогучих бісівських Лабораторних створінь, доки й не згинемо від їх рук! Треба втікати звідси кудись на свободу! Хіба ж можливо забезпечити своє благополуччя одними лише стартапами! Ось я, пишу. Здається заробляю непогано, а грошей завжди не вистачає. Чому? запитую сам у себе? А відповідь очевидна – це крихти на які не розбагатієш. Моя дівчина каже: «Чого ти комизишся? Тобі треба покінчити з марнотратством, ось тоді ми й заживемо по-людськи». Тоді для чого й жити, якщо не дозволяти собі хоча б малесеньких по-життєвих принад.
Мене аж розпирала мрія швидкого збагачення. Я чомусь був упевнений, що Назар вчепиться за ідею бомбонути сайти Лабораторії. Ця мрія, немов наркотик, ні на мить не відступала від мене. Вона ятрила мою душу маревом солодкого життя мільйонера, десь на утаємничених райських островах.
– Друже, це не Америка. У нас все вийде. Доки нас вирахують, ми вже будемо недосяжними десь ніжитися на пляжах Мадейри, чи на Антильських островах.
Здається я зрушив скелю непорозуміння. Назар вперше поставив мені запитання по суті:
– А як бути з моральними принципами, що ґрунтуються на християнському вченні: Не убий!
– Ти занадто моралізуєш проблему. По-перше: мамлюки – кібербіороботи, це вже не люди в нашому розумінні. Вони, через вживлений в їх мозок чіп, запрограмовані на самознищення при якихось форс мажорних обставинах, а по-друге: вилучені з його ембріона гени честі і гідності, впливають на ДНК таким чином, що ці створіння мають чорну ауру – що робить їх бездушними людськими антиподами. Для нас, одушевлених Homo sapiens, не може бути каяття у віртуальному знищенні мамлюків, це все рівно, що в натуральному вигляді зарізати курку, чи порося. Тебе ж від цього вбивства не мучить совість? Га?
Назар був поглинений моєю залізобетонною логікою. Здавалося він сперечався сам з собою, немов азартний гравець, приховуючи для рішучого ходу козирного туза.
– Мені потрібен час на роздуми. «Спешка нужна при ловли блох», так, здається, кажуть росіяни, а мені зараз конче потрібно порішати більш приземлені проблеми. Ти обіцяв розвернути в пресі широку рекламну компанію моїм стартапам по нанесенню тату і пірсінгу. Ми значно удосконалили роботу процесорів і розширили їх діапазон можливостей у 3D форматі. У мене на планшеті відео цих маніпуляцій. Хочеш поглянути? З дівчатами працює робот, якого ми умовно назвали Анодом, а з чоловіками – Етика. Поглянувши на ці наші моделі, сам забажаєш не те що доторкнутися до цього справжнього витвору мистецтва наших дизайнерів, а й побувати в їх чарівних руках-процесорах. Всі маніпуляції на тілі виконуються в супроводі відомих популярних музичних треків, які вибирає сам пацієнт.
Обличчя Назара сяяло від задоволення. Я зрозумів, що для нього практичне втілення стартапів у виробництво було важливішим ніж моя пропозиція в заробітку швидких грошей – ця параноя завжди супроводжує творчих людей.
– Скинеш відео мені на флешку, а я передам його впливовим людям. Зараз Лабораторія відкриває по всій країні Центри омолодження і краси, думаю, що ця пропозиція знайде свій позитивний відгук у засновника. Я вдома розгляну відео і напишу статтю для «Сенсації». Все буде тіп-топ. Ти реально будеш мати змогу ощасливити нашу гламурну публіку. Фінансову сторону вирішуй з самим замовником. Свій E-mail залиш на відео.
По виразу обличчя Назара я зрозумів – він невдоволений моїми обіцянками щодо оприлюднення в газеті його стартапів.
– Не переймайся, через пару днів я скину тобі на флешку рукопис для ознайомлення, а через тиждень стаття буде надрукована.
– Гаразд. Хай буде, як буде, але щодо твоєї пропозиції… Мені здається – це хибна ідея з шантажем. Нас вирахують і пристукнуть, як надокучливих тарганів. А ось для викриття злодійства Директора з впровадженням кібербіомодифікованих мамлюків у Систему Управління Державою, потрібно залучити міжнародних активістів «Anonymous», вони полюбляють насипати під хвіст перцю спецслужбам своїми хакерськими витівками.
– Ти так вважаєш?
– Я впевнений, що так і буде. Гроші, друже мій, поважають силу. А в чому твоя, чи моя сила? Га? – ми звичайні люди, а народжений повзати літати не зможе. Здається, тобі відоме це прислів’я?
Очі Назара випромінювали неприховану іронію замішану на глибокому прагматизмі математика-програміста.
– Ти глузуєш?
– Ні, я тебе застерігаю від необдуманих і легковажних вчинків.
Набуте почуття жадібності ятрило мою поранену душу, але мені не вистачало доказової бази для реалізації своєї авантюри.
– Назаре, ти мене зараз ніби насадив на палю… Я красномовно підтвердив сказане відповідним жестом рукою.
– Друже, заспокойся! Натомість не будеш страждати від геморою.
