Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2477
Творів: 44614
Рецензій: 87294

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Юркові хроніки

Ігри розуму

© Максим Т, 26-09-2017
Засутеніло, смеркло, вже й ніч на порозі. Юрко здригнувся. День був дивовижний, вечір видався чудовий, але наступна ніч… Юрка вона лякала, а його страх був тим сильнішим, що ним було ні з ким поділитися. Чи то сором, чи то побоювання перетворитися на посміховисько, але щось втримувало від того, аби розповісти бодай комусь про те, що переслідувало щоночі, а вдень примушувало з острахом позирати на годинник.

Все почалося цілком невинно. Якось пізно ввечері, коли Юрко вже відклав книжку та вимкнув світло, він довго не міг заснути. Розбурхана читанням уява змальовувала прерію та караван, що нею тягнувся, грозу, переслідування, алігаторів – все це промайнуло Юркові перед очима, набуваючи дедалі реальніших й одночасно неймовірніших рис. Сон поступово оволодівав Юрком, і ось тут, на цій нетривкій межі яву та забуття, де починаються сновидіння, на нього чекала несподіванка.

Юрко заходився наповнювати сон, навіяний книжкою, персонажами книжок і власних фантазій. Аж раптом, коли сновидіння майже втратило керованість, його свідомість налякано здригнулася: звідкілясь, з якихось незнаних глибин, серед сум’яття сну виринуло та вимальовувалося дещо ніби знайоме, проте старанно пригнічуване та гнане з пам’яті. Юрко – той, що був персонажем і режисером власного сновидіння, налякався не на жарт: він пригадав, що колись давно це страховисько вже переслідувало його. І Юрко зі сну миттю розбудив справжнього Юрка, який мирно спав на дивані, та навіть встиг передати йому своє видіння. Тому Юрко прокинувся впевнений, що поруч із диваном стоїть дещо – те саме, ніби ретельно забуте.

Істота не мала імені. Юрко згадував про неї зрідка, випадково, а коли згадував, намагався будь-яким чином відволіктися на будь-що, аби тільки не думати про істоту. Якби вона отримало ім’я, викинути її з голови було б неможливо, щодо цього Юрко не мав сумнівів. Лише через багато років, коли він згадав і знову пережив той свій дитячий жах, він дав істоті ім’я – неназиваний, саме так, з малої літери. То була якась прадавня, закладена в гени магія: ніщо й ніхто не здатні втілитися без імені. Юрко малий вірив у це беззастережно, а Юрко дорослий просто вірив Юркові малому, і все.

Хлопець лежав, щільно стискав повіки та боявся ворухнутися. Істота також зачаїлася; Юрко знав, що вона безсила, якщо їй не дати збагнути, що її помічено, а того, хто її помітив, - налякано. Істота могла стояти в темряві цілком беззвучно, не дихати та зберігати нерухомість годинами. Це було велике протистояння терпіння: хто першим виказує себе, той пропав. Однак Юрко мав перевагу: від неназиваного можна сховатися уві сні, куди йому зась. Їхнє змагання саме так завжди й закінчувалося: Юрко вдавав, що несвідомий присутності неназиваного, доки не приходив рятівний сон.

Однак цього разу істота виринула саме звідти, куди Юрко від неї тікав. Отже, шляхи відступлення відрізано. Відтепер Юрко не мав вибору: неназиваний піде тільки тоді, коли переконається в його здатності якщо не здолати страх, то принаймні нічим його не виявити.

Юрко затаївся та зосередився на тому, аби втримати образ неназиваного розмитим і нечітким. Він ніколи не бачив того, кого так боявся, однак уявити міг би до найменших дрібниць. Юрко опирався відчайдушно: варто відпустити уяву та дозволити їй показати Юркові ту істоту, він би заволав від жаху на все горло та підскочив з ліжка. А неназиваний лише на те й чекав.

Та цілковито витіснити цей образ зі свідомості Юркові було не під силу. Тому він дозволяв собі знати, який вигляд має істота, але ніколи не давав собі уявляти її. Юрко знав, що неназиваний мав кабаняче рило та ікла, його тіло вкрито рудуватою товстою складчастою шкірою, а голова – негустою сивою щетиною, на маківці – два великих жорстких вуха. Неназиваний був приземкуватий, не вищий за метр, однак на диво кремезний. Ще він мав неабияку фізичну силу та, крім люті, не відчував нічого. Також він знався на вичікуванні та чатуванні – в його справі це мистецтва незамінні.

…Ранок видався сонячним і нічим не нагадував про пережитий вночі жах. Юрко радісно скочив з дивана та сміливо оглянув кімнату: він і так знав, що тепер тут не було ніяких чудовиськ, які страшні тільки в темряві, де самі почуваються безстрашно. Однак було ще дещо, що зробило цей ранок таким чудовим, а Юрка сповнило надії. Вночі, коли він вже заснув, але все ще перебував на тій межі, де сновидіннями можна трохи керувати, він бачив сон, а в ньому – натяк на якийсь надійний засіб або навіть безвідмовну зброю проти неназиваного. Треба лише згадати.

Однак до вечора весь Юрків оптимізм випарувався. Він так і не зміг пригадати свій сон, і тепер думав лише про черговий двобій з неназиваним. Кому пощастить сьогодні?.. Настала ніч, Юрко знову лежав під ковдрою, щільно стуливши повіки, та намагався не ворушитися, а неназиваний стояв поруч із ліжком, таївся, сторожко прислухався та пильно стежив.  Варто було Юркові показати свій страх – і він пропав; доки ж неназиваний тільки знав про Юрків страх, але не бачив його, він нічого не міг Юркові заподіяти. Хлопця тільки це й рятувало – а ще надія знову побачити ві сні те, що допоможе позбутися неназиваного.

…Весна, бурхлива, галаслива весна. Сліпуче сонце. Дощ, гроза, веселка. Лани, городи, садки – все зелене, соковите, квітуче. Шпаки бігають грядками та без упину кланяються – чи то вітаються з родичами, чи то  видзьобують із землі зерна та комах. Тепле повітря коливається навколо велетенськими ласкавими хвилями; ці хвилі підхоплюють Юрка, виносять з двору, несуть через город, повз п’ять старих акацій під невисоким тином. Ось і путівець ґрунтовий уздовж солончаку – дві коричневі смуги, між ними виблискує росами смарагдова гривка споришу. Юрка несе далі. Солончак. Берег.

Сіруваті піщані хвилі зустрічаються з жовтими хвилями Лиману. Ноги потопають в піску, але ласкаві хвилі весняного повітря не дають Юркові зупинитися та оглянути обрій, що навсібіч, навстіж розгорнутий тут, на межі пласкої землі та пласкої води. Хвилі тягнуть Юрка далі – туди, де берег високо здіймається над Лиманом. Це скелі – стрімкі глинисті обриви, прямовисні кручі висотою з дев’ятиповерховий будинок, потикані пташиними та зміїними норами. Тут пустка. Ласкаві хвилі весняного повітря зустрічають ще холодний подих Лиману, стигнуть та опускають Юрка на пісок. Він озирається – села звідси не видно, звідси нічого не видно, тут є лише вохряна вертикаль скель, жовта горизонталь Лиману, а між ними – стільки неба, скільки можуть вмістити широко розкриті очі…

І тут Юрко прокинувся. Він нібито й не побачив нічого, що стосувалося неназиваного, однак упевнився: саме тоді, тієї весни трапилося дещо, що тепер допоможе здобути перемогу в протистоянні з ним. Треба лише згадати. І Юрко глибоко замислився. Весна на селі – час веселий, дивовижний, який лише в одному поступався літу: в садках і на городах, в малинниках і на виноградниках – ніде ще немає ніякого плоду. Юрка не хвилювали цибулини, коренеплоди, горіхи та навіть ягоди – він з нетерпіння очікував на кукурудзу, кавуни та соняшники. Однак усьому цьому рости та достигати ще дуже довго (адже в ті часи та в тій країні, країні Юркового дитинства, люди живилися від землі тим, що вона народжувала, а глобальна торгівля ще не скасувала чергування пір року).

Тієї весни Юрко відшукав у коморі в’язку торішньої кукурудзи. Золоті зернятка сиділи в рядах міцно, наче стулені зуби, і твердість мали приблизно таку ж, як зуби. Марно дорослі переконували, що варити таку кукурудзу не має сенсу: він вирішив будь-що добитися від скам’янілих качанів хоча б якоїсь придатності. Розклав під акаціями багаття, підвісив над вогнем старе м’яте відро з кукурудзою – тому що нове відро або справжній казан бабуся давати відмовилася навідріз – та заходився чекати.

Вода незабаром закипіла та булькотала аж до самого вечора, проте кукурудза не поступалася. Засутеніло, але Юрко в хату не пішов; він сказав дорослим, що побоюється, аби вода не википіла або вогнище не згасло. Насправді ж він не хотів пропустити момент, коли кукурудза звариться; щодо цього він не мав сумнівів, як і щодо того, що такої можливості нізащо не проґавлять звірі, що мешкають довкола – пацюки, їжаки, ондатри та лисиці. Юркові видали ватяну ковдру, куфайку, шапку-вушанку та старі дідові черевики; він усе це нап’яв, загорнувся в ковдру та влаштувався на колоді поруч із багаттям.

Спочатку все йшло добре; село затихло, низько понад Лиманом загорілися перші зірки. Вода клопітливо белькотіла, язики полум’я, що нагадували качани кукурудзи, весело стрибали довкола відра. Юрко був переконаний, що мети буде ось-ось досягнуто, і він поласує гарячою солодкою кукурудзою місяців на два раніше за односельців, та й загалом усіх співвітчизників. Однак час спливав, вода кипіла, зірки сховалися за хмарами, а кукурудза лишалася такою ж твердою, якою вона була сьогодні вранці, коли Юрко здобув її в коморі.

Сон почав долати Юрка; він чимдуж опирався, вставав, походжав навколо багаття, вимахував руками та стрибав, і сон відступав. Та щойно Юрко сідав, сон знову навалювався на нього, навалювався м’яко, ніжно, проте необорно. Юрко піддавався; йому марилося, що він прикрив очі на якусь мить, однак за цю мить полум’я мало не згасло. Юрко підскочив, долив води у відро, докинув у багаття хмизу та сів поруч із багаттям, сповнений рішучості очей більше не заплющувати, та його голова тут же впала на груди, і Юрко заснув. Уві сні він і надалі підкидав у вогонь, додавав у відро воду та перевіряв готовність кукурудзи кривою алюмінієвою виделкою.

А потім з темряви виринули троє їжаків. Вони зупинилися по той бік вогнища, боязко поглядаючи на Юрка та потягуючи маленькими рухливими носами запах, що линув од відра. Їжаки потупцяли на місці, а тоді підійшли ближче, всілися на задніх лапах навколо багаття, в їхніх передніх лапах опинилися саморобні, так-сяк зроблені двозубі виделки. Цими виделками вони потяглися до відра, спритно виловили з нього качани та заходилися їсти Юркову кукурудзу, закотивши від насолоди очі та шумно дмухаючи на пальчики. Юрко обурився, підскочив і перекинув охололе відро та кам’яну кукурудзу в давно загасле багаття …

Тепер Юрко знав, що йому треба зробити, коли прийде неназиваний. Засіб той був певний, але пов’язаний з таким ризиком, що вдатися до нього могла тільки остаточно зневірена людина, якій нічого втрачати. А Юрко саме так і почувався щовечора, коли за вікном смеркало, а кімната потопала в темряві. Отже, вирішено; що буде, те й буде…

Коли сонце почало хилитися до обрію, Юрко все ще втішав себе боягузливою надією, що неназиваний не прийде, якось дізнається, що Юрко знайшов проти нього вірну зброю, та й не прийде. Але тією ж мірою, якою Юрка підбадьорювала ця надія, його пригнічувало усвідомлення, що неназиваний прийде будь-що, прийде та  прийме цей бій.

Смеркло. В сутінках спалахували, а потім одне за одним згасали вікна. Юрко йшов до свого дивану так, як воїни йдуть на битву, з якої їм не судилося повернутися. З деяким відстороненим подивом він помітив, що безнадія не викликала приреченості. Він зовсім не почувався так, ніби крокував до ешафоту, як це ввижалося йому вдень; тепер, коли фінал наблизився, Юрко раптом усвідомив, що загибель в бою – це аж ніяк не поразка. І він рішучо ліг на диван.

Тільки-но Юрко заплющив очі, з’явилося переконливе відчуття, що неназиваний вже стоїть поруч, увесь зібраний, сповнений запитливого очікування та передчуття. Юрко намагався не змальовувати собі неназиваного та не думати про те, що буде потім, вже за мить. Він цілком зосередився на одному – на тому, що треба зробити просто зараз. А все решта вже не мало значення.

Серце, яке щойно струшувало Юрка своїми важкими ударами, раптом заспокоїлося. «Зараз», - ніби хтось промовив у Юрковій голові. І він розплющив очі та повернувся обличчям до свого ворога…

Відтоді неназиваний ніколи не з'являвся. А кукурудзою того року Юркові довелося смакувати разом з односельцями – у серпні.

_______________
Оповідання "Ігри розуму" входить до збірки "Юркові хроніки". Переклад з російської, буду вдячний за допомогу з помилками, русизмами та усім таким іншим

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 01-10-2017

Міцний горішок)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Марія Берберфіш, 30-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Катерина Омельченко, 26-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 26-09-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.8710470199585 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …