- І жили вони довго і щасливо... Ні... І в кінці всі померли! А хай йому! - промовила Юля і поставила три крапки. Все! Роман написано!
Звісно це було голосно сказано, ще попереду купа роботи з вичитки та редагування. Але з цим вже комп’ютер впорається краще. Робота письменника була виконана.
Юля налила собі кави і сіла біля вікна. Тут можна було споглядати сад і кілька сусідніх будиночків. Звичайний краєвид передмістя. Хіба може бути краще місце для письменства? Тепер залишилося придумати, де взяти гроші на те, щоб цю історію хтось прочитав. Сьогодні читачі примхливі. Вони не будуть читати твір початківця за безцінь. Щоб зібрати гроші і її оповідання хтось прочитав, Юлі довелося півроку сидіти над графоманією таких само невдах як і вона. І згадуючи це, вона б краще десять разів перечитала б Толстого та Достоєвського. Добре що Фонд Класиків пропагує старих авторів і платить за їх читання непогані гроші. “Війна і Мир” далася Юлі не легко. Якби за класиків не платили б гроші, вона б так і не дізналася, що в них хорошого. Що там вже казати про її роман. Так, він їй подобався. Він мав бути колись написаний. Але...
- Комунікатор! З’єднати з Русланом! - сказала дівчина.
Перед очима виринула голограма.
- Що таке, люба? - заспано спитав хлопець.
- Русю, пам’ятаєш, я тобі розповідала про задум роману? Так от, я його закінчила.
- Поздоровляю. І що?
- Я була б вдячна, якби ти прочитав і сказав як воно.
- І скільки ти мені заплатиш?
- Ну... Я останнім часом всі свої читання витрачала на їжу. То ж я думала, що це буде послуга за послугу. Я ж читала твої опуси!
Хлопець засміявся.
- Вибач, мій час для мене більш цінний. І я не готовий витрачати його просто так, навіть з огляду на те, що ми колись з тобою переспали. Перепрошую, в мене ще купа справ.
Юля пирхнула. Було б звісно гарно віддати роман якомусь професійному критику. Але відомі критики беруть за свій час відповідні гроші. Щоправда один такий критик був її родичем.
- Комунікатор! З’єднати з дядьком Вадимом!
Відповіді довелося чекати трохи довше. Її хрещений був зайнятою людиною.
- Здоров, Юльчику! - врешті привітався він.
- Доброго дня, дядьку Вадиме!
- Ти давно мене не бачила? Чи у справі?
- Я написала роман. І хотіла б, щоб його хтось прочитав.
- І?
- І... Я б хотіла вислати роман Вам, а гроші відпрацювати потім, скільки Ви скажете!
Дядько посміхнувся.
- Висилай так! Я його прочитаю безплатно!
Дівчина засяяла від радості.
- Дякую! - заплескала в долоні вона. - Навігатор! Пересилка файлу!
Дядько передзвонив через дві хвилини.
- Юлю! Ти молодець. Роман гарний. Його треба довести до загалу.
- Ви його прочитали? Так швидко?
- Я згодував його спеціальній програмі. Ми ж не в двадцятому сторіччі. Скоро ми, критики, будемо так само зайвими людьми як і ви, письменники. Але роман гарний... Так...
- Ну от... І де ж мені взяти гроші на публікацію?
- Фонд Класиків проводить олімпіади з читання складних книжок, які ніхто не може прочитати. Призовий фонд — до мільйона кредитів! Ти спробуй себе там!
Юля подумки присвиснула. Мільйон кредитів!
- Дякую, дядьку Вадиме! Я так і зроблю!
І від’єдналася. А тоді замислилась. Вона ж не вміє читати! І класиків ледве долає! Але мільйон кредитів!
- Навігатор! Мережа...
- Пані Юлія, добро дня.
- Доброго дня! Я хотіла б замовити для читання “Прокляту книгу” Каттера Сейна.
- Чому Ви хочете замовити саме цю книгу?
- На вашій сторінці написано, що за її читання дається винагорода в мільйон кредитів.
- Це добре. Але хочу звернути Вашу увагу, що цю книгу за сто років так ніхто й не дочитав.
- Мене це не лякає.
- Це теж добре. Тоді Ви можете заїхати в наш офіс і забрати книгу.
- А чому не можна електронну версію?
- В нас просто немає її електронної версії. Вся апаратура, що використовувалася для сканування — швидко ламалася.
- Ясно. Я буду.
В офісі на неї чекала ще одна несподіванка.
- Підпишіть будь-ласка оцей документ, що в разі виникнення з Вами нещасних випадків, Ви не маєте до нас претензій.
- Добре.
- Тільки треба ДНК підпис.
- Це як?
- Кров’ю.
Юля пирснула. Ну й сміх! Але погодилася. І після всіх формальностей їй передали із сейфу стару паперову книжку у твердій обкладинці.
То був жах. Початок переобтяжений і нудний. А далі йшла словесна еквілібристика. Один вираз “калюжі хлюпали по душах” чого вартий! Але початкова наснага не спадала. І дівчина продовжила вгризатися в граніт. І вона продерлася до місця, де за сюжетом люди почали зникати і гинути після початку читання якоїсь книги. Одне ім’я їй здалося знайомим. Олександр Лі. А що як... І Юля почала шукати в мережі. І вийшла на його дружину Вікторію.
- Добрий день, пані Вікторія! А це правда, що ваш чоловік помер після ковтання монети?
- Звідки Ви знаєте?
- Прочитала в книзі...
- В мене ніколи не було чоловіка Олександра! - крикнула жінка і від’єдналася.
Юля втупилися у напис “користувач видалив свою сторінку”. Що за... І вона знову взяла книгу. “Я все одно буду першою, хто тебе дочитає!” - подумки сказала їй дівчина. І поринула в читання.
Дні проминали за днями. Юля читала сторінку за сторінкою. І нічого не траплялося. І так аж поки під самий кінець вона не дійшла до моменту, коли героїнею твору не стала така сама дівчина як вона. Теж Юлія. За сюжетом, дівчина залишалася сама у будинку і через збій системи не могла з нього вибратися і помирала з голоду.
- Світло! - вирішила вона відкласти читання.
Але нічого не трапилося.
- Світло! - ще раз крикнула вона. І знову нічого.
Вона побігла до дверей.
- Відчиніться!
І знову тільки тиша.
Тоді вона узяла стільця і з усієї сили гупнула по вікну. І хто тільки придумав їх робити куленепробивні!
- Так не піде!
Юля побігла на кухню і на плиті відкрила всі крани газу, що отримували зі сміття. Мабуть думала викликати пожежу. Але схаменулася. Знову взяла до рук книгу.
- То в мене ще є час... Може з місяць... За цей час багато чого можна зробити...
А луснула себе палітуркою по голові.
- Еврика! Книгу може перемогти тільки інша книга. А що як я напишу книгу, де у всіх все буде добре. Ще жоден письменник таке не втілив.
І дівчина як у давнину взяла папір, ручку і взялася до роботи. Персонаж за персонажем, історія за історією... Літери вирували, наче ріка прорвала греблю. Всіх героїв об’єднувало, що в них були мрії. І ці мрії здійснювалися. Юля худнула з кожним днем, наче вона сама перетікала в цю нову книгу. Але ні на мить не спинялася. І так аж поки не стала втрачати свідомість від голоду. І ось прийшов день, коли вона сказала собі “Завтра я помру”... Лишився останній персонаж — письменниця, що була ладна померти за свою книгу.
- І жили вони довго і щасливо, - промовила Юля і поставила крапку.
В ту ж мить вона захиталася і втратила свідомість. Але все ж встигла почути, як хтось гупає у двері.
Світло... Яскраве біле світло... Мабуть так і мав би виглядати Рай... Чи... Чи принаймні лікарняна палата...
- Де я?
- Лежи. Ти у відділенні інтенсивної терапії.
- Я жива?
- Це дивлячись з якого боку поглянути. Всі вже були впевнені, що ні.
Юля трохи звикла до яскравого освітлення і закліпавши змогла роздивитися палату. Біля її ліжка сидів дядько Вадим.
- То це Ви мене врятували?
- Я й досі картаю себе, що схаменувся занадто пізно. Хто ж знав, що ти візьмешся саме за прокляту книгу. Я дурень, вибач...
- Нічого. Без цього я б не написала свій останній рукопис.
- До речі, хотів тобі про нього сказати. Я його оцифрував. Те, при яких обставинах він був знайдений, зробило справжній Великий Вибух! Тепер всі письменники стоять у черзі, щоб рекламуватися на твоїй сторінці! Ти тепер вельми відома і багата людина.
- Дякую. Але мені тепер не потрібні гроші.
Юля поглянула у вікно. Великий Вибух... Точка творення... Що б тепер написати ще таке вибухове?
