Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44356
Рецензій: 86666

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза есе

У САДІ ГЕТСИМАНСЬКІМ

© Видалено, 23-09-2017
  Іван Багряний?! Чи говорить щось це ім’я читачу? Чи пересічний українець знає, що то за людина, ким він є і чого вартує для української нації?
Я пишу «є», хоча його тіла давно немає, але його мозок, його думки, його слова існують, а отже і він існує, а отже він є!
Історія – це дати, історія нічого не вчить, а особливо тих, хто не був частиною тієї історії та не відчув, як то кажуть, на власній шкірі, всіх тих випробувань, про які розповів Багряний і про що хочу нагадати я.
Не можу повірити, що у Північній Америці, його твори тиражувалися мільйонами екземплярів, у той час, як в Україні, його ім’я було заборонено говорити вголос. А про те, що він розповів цілому Світу, для самих українців довгий час було тайною, якої й досі ми всі не знаємо. І ніби правда та гірка вже не приховується, але ми так зайняті зароблянням грошей та будівництвом високих кам’яних мурів одне від одного, що й не задумуємося, звідкіля у нас сидить той природній страх, недовіра до сусіда, нелюбов до своїх близьких та рідних; звідкіля у нас та пристрасть до накопичення матеріальних благ та бажання справляти весілля у той час, як одинока вдова чи сироти оплакують загибель воїна, ім’я якого вже й не називають у новинах, а лише констатують нам ніби незначний маленький факт, що у зоні проведення АТО загинув 1 (цифрою, просто цифрою) військовий та 2 (також цифрою) поранено. Майже щодня ті дві найменші цифри можна побачити у бігучій стрічці новин, або у мережі Інтернет, але не більше ніж ці «маленькі цифри».
Нас, українців, цікавлять зовсім інші речі, ми не переймаємось тією маленькою цифрою 1. Що таке 1, коли у світі трапляються куди цікавіші речі, хоча ніякого відношення до України вони не мають?! Як так?! Як людина, яка пожертвувала своїм життям, стає такою маленькою цифрою і все?!
Ми не «люди», ми «людішки». Каральна машина НКВД, у тридцяті роки минулого століття, так само робила з людей цифри, перетворюючи на нікчемних «людішек». Про це розповідає Іван Багряний у романі «Сад Гетсиманський», але не лише про це. Влучна назва пронизує увесь твір, вона є фабулою цілої історії, фактів історії. На відміну від багатьох творів, де автори зазначають, що будь-які збіги з прізвищами персонажів або події є випадковістю, Багряний зазначає, що «всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених), є правдиві». Прошу звернути увагу на те, у лапках Багряний зазначає, що лише кільком змінив прізвища, не замінив, не саме змінив, вказуючи читачу на те, що самі персонажі є реальні.
«Сад Гетсиманський – правдиве свідчення історії України, де не цифри чи події, як у підручниках, а люди, їхні думки, їх життя. Але що за життя описує Багряний! Вільних, невинних, з вищою освітою, професорів, науковців, інженерів, всіх найкращих, найрозумніших, геніїв епохи, радянська влада перетворювала на порох, з людей робили тих людішек, з особистості та імені маленьку цифру. І все це крізь роки, мов у спадок, генами чи вихованням передалось нам, сучасним людям-людішкам. Будьте правдиві, ви не знаєте, що таке Віра, що таке Гордість, що таке Честі, Гідність, Правда, Совість… Цього не навчають у школі, цього не навчають в університетах. Ми вчимо науки, які не можемо потім застосувати у житті, ми заробляємо гроші, які витрачаємо на речі, які не приносять нам щастя. Лише сам процес заробляння і отримання прибутків є для нас ніби щастям.
Я почав читати роман, і навіть не сподівався, не думав, що дочитаю цю товсту книгу до кінця. Але з кожною новою сторінкою, я почав перейматися долею героя та персонажів, втративши сон, хороший настрій, апетит. Я визнав, що не люблю так України, що патріотизм – це лише пусте слово, що я є жалюгідною маленькою людиною у волі, а колись були великі люди, які мріяли про волю, були закуті у кайдани, але були Людьми з великої літери.
«Сад Гетсиманський» - це історія про зраду, подібну Юдиній, це відверта, тяжка для усвідомлення, болюча і пекуча правда про знущання та страждання, як оце страждав Ісус Христос, але який був настільки сильний духом, з такою вірою, що переміг весь світ.
Ісуса Христа продав його учень. Це сталося в саду Гетсиманськім. Головного героя твору «Сад Гетсиманський» зраджує також хтось із «своїх», але читач дізнається про це разом з героєм, Андрієм Чумаком, лише пройшовши всі сторінки книги до кінця.
Багряний дає читачу зрозуміти, що у боротьбі за омріяну вільну Україну, українці, як нація, були не єдині. А що вражає найбільше, то це те, що найжорстокішими катами українців, садистами, які отримували психологічне та моральне задоволення від знущань над людьми, ставали, були ( і гадаю, що «є») українці. Кар’єра, гроші, влада і можливість уникнути участі «ворогів народу» робили з українців шевченківських перевертнів.
Ні, не ленін, не сталін (попри правила правопису я навмисне не пишу ці прізвища з великої літери – А.В.) – самі українці, зрадивши свою націю, ганьбили, знущалися, катували та винищили носіїв національної ідеї, генії світового рівня, та цвіт української нації, які твердо вірили та мріяли про вільну Україну.
Прочитано менше середини книги. Андрій Чумак вже витерпів стільки тортур, що більшість та й я сам підписав би будь-який папір, аби мені дали спокій. Я б уже помер, а він хотів жити, він не здавався, поламаний, весь у гематомах, з відбитими м’язами, потрощеними кістками, голодний, у подертому на шмаття одязі, ламав психіку своїм слідчим. Як так?!
Тюремні камери переповнені. У маленькій камері, яка розрахована на одну людину, тулилося до тридцяти, де не можна було випростати ноги, де не було нічого, крім купи замордованих людей, які навчали один одного різних наук, навіть читаючи напам’ять твори класиків.
Замінивши лише одну літеру у слові, комуністи змінили цілу філософію. Це було слово «буття», яке замінили на «биття». І вже не «буття визначає свідомість», а «биття…».
Майже два роки життя Андрія Чумака описано у романі, майже два роки він жив на краю прірви, між життям і смертю, між вірою і зневірою, але не розколовся, його засудили, але не довели його вини. Що ж то була за ЛЮДИНА?! Як можна витримати довгі місяці у неволі, у нелюдських умовах, де тебе вважають лише за маленьку цифру, а цифру не потрібно доглядати, кормити, одягати, цифрі не потрібно ліжко та чисті простирадла, не потрібно вікно, щоб дивитися на світ Божий, не потрібно спілкуватися з матір’ю, не потрібно нічого, бо це якась маленька цифра! О Боже, який я жорстокий! Я читаю одне речення в колонці новин, де повідомляється, що такого то числа у зоні проведення АТО загинув 1 (цифрою) український військовий, а далі, також цифрою, кількість поранених. Все, більше ніяких подробить. Більше мені, як українцю, як людині, яка живе в Україні, яка так само захищала цю країну, знати не потрібно. Так хтось вирішив. І це не ленін, не сталін, не їх спадкоємець. Це рішив українець, який вважає, що цього досить. Я, як українець – хтось так вирішив – повинен знати, скільки і які нові фільми випустив Голлівуд, як поживає президент заморської країни і що дослідницький космічний супутник Кассіні зробив свій останній знімок.
А Багряний продовжує описувати життя українців у тюрмах. Власне, у тих тюрмах були не лише українці, але їх була переважна більшість. З людей проводжують робити людішек. І це у катів добре виходить, бо з камер прибирають грати та двері, або просто не зачиняють дверей. Зломлені та покірні в’язні нікуди не тікають, вони звикли все робити за наказом, сидять, поки їм не звелять встати, стоять, поки їм не дозволять сісти, лягають спати також за наказом. Все за наказом.
Будинки та плоти фарбуються у колір революції, у колір крові… Але ось парадокс. Ті будинки, що до революції були червоними, такими не залишили, а пофарбували у інший, більше у зелений.
«Чи це від божевілля? – пише Багряний. – Ні, не від божевілля це. Від політики. Ця декорація, цей фарбований фасад – від політики! Коли всередині зі здобутками революції не гаразд, коли ту революцію підмінено чим іншим, коли треба те інше злочинно ховати, тоді ретельно фарбиться фасад».
І попри всі спроби радянської системи підігнати людей за своїм зразком прокрустового ложа, саме у товстих та сирих мурах в’язниць, поневолені народи України вчилися та закладали основи унікальної демократії. Багряний простими словами, не роблячи з того таємниці, показує людей, не людішек, а людей у пеклі, які зберігають віру, передають знання, навчаються, співають, сміються і плачуть, допомагають один одному і будують відносити, які могли бути за взірець для будь-якої держави. Переживання людини, її тривоги, страхи, вагання, важкість вибору, крок у невідоме, виважене слово та будь-яка дія у творі є свідченням психології, психології не лише індивідуальної, а й колективної, душі цілої нації, яку заточили у підземелля, не показуючи сонця, мордуючи та вбиваючи, але й там, здавалося б у суцільній темряві, хтось наважувався запалювати вогник надії, вселяти віру, надихати на подальшу боротьбу і подальшу перемогу над всім поганим, що є у людині.
Не зважаючи на те, що головний герой є атеїстом, він проявляє неабияку силу духу та віри. Він несе свій хрест на Голгофу, і він знає, що це означає, але продовжує іти. Падає непритомний від численних болючих ударів, але не здається, зважує на плечі свій тяжкий хрест, зводиться на ноги і несе далі. І з кожним його кроком, віра катів у свою правду меншає, вона для них стає неправдою, гризотою, тяжкою мукою, що розчавить їх з часом, як Андрій Чумак давив блошиць.
Як читач, я відчував, що щось надломлюється, що щось змінилось, що більше не буде так, як було, що все навколо змінило відтінок, бо минуле стало іншим, а отже і майбутнє повинно неодмінно стати інакшим.
Мої мрії, я хочу пригадати мої мрії, я хочу щоб мрії були втілені, я хочу знову здобути Віру, Гідність, Честь… Я не хочу бути свідком падіння, я хочу бачити піднесення, я не хочу бути наймитом та пишатися, що десь там, а не на своїй землі заробив, я не хочу бачити, як Україну загарбують, я хочу бачити Україну у своїх законних кордонах, я не хочу хотіти до Європи, я хочу, щоб Європа хотіла до України. І, нарешті, я не хочу жити в саді Гетсиманськім, а в квітучім саді, що зветься УКРАЇНА.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Катерина Омельченко, 26-09-2017

Вітаю!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія, 23-09-2017

[ Без назви ]

© Avtor, 23-09-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.68389987945557 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Історія — готовий список сюжетів, сідай і пиши», — Роксана Тимків
Фото: Степан Поліщук. Роксана Тимків — молода українська письменниця. На цьогорічному Форумі видавців …
Вся правда про роман «Правда про справу Гаррі Квеберта»
Після виходу друком роману «Правда про справу Гаррі Квеберта» 27-річний Жоель Діккер прокинувся відомим. …
З’явиться книжка про жінок, які створили Україну
Видавництво «Видавництво» анонсувало випуск нової книги. Безпрецедентний для України проект під назвою …
Актуальна міфологія: свіжий погляд на книгу Ніла Ґеймана
Фото автора з першим віддрукованим примірником книги «Скандинавська Міфологія». Скандинавська міфологія у сучасному …