Усі, хто хоча б раз заступався за дівчину в парку від непристойних домагань п’яних залицяльників, або ж хто вказував пацанам, які у дворі будинку п’ють пиво, палять і голосно лаються, на їхнє місце, ну, хто хоча б один раз несміливим, майже дитячим голосом насмілився сказати своєму босу, що він не правий і узагалі…, він несусвітній дурень, так от, усі ці люди не з книг і телепередач знають, що таке геройський пафос. Навіть якщо ви так чинили тільки у своїй голові, ви туманно здогадуєтеся – моральна перевага страшна сила. Відчувати себе правим – усе одно, що тримати у руках гранату з витягненою чекою. Герой і є така граната. Готовий вибухнути і згоріти у вогні за ідею, за щось, що є більше ніж він сам. Хоча, пафос героїчного не тільки в самопожертві. Він як кохання, коли ти відчуваєш, що здатний на усе. І ця сила тече в твоїх венах, цей електричний струм постійно кличе тебе до бою… Напевно так і є. А, якщо хтось скаже, що тут забагато пафосу і мало реальності і узагалі, усе не так, я скажу: «Ви достобіса праві». Звідки мені знати, як воно бути героєм. Я не герой…
Якщо б я був героєм, я б поїхав добровольцем на війну, за батьківщину, батьків, матерів, жінок і дітей… чи за що ще нас хочуть переконати віддати життя. І приїхав би увесь такий мужній, з грудьми обвішаними нагородами. І усі мене б любили, казали мені молодець. А сенсу… В кращому випадку тут бути героєм означає покласти свої кращі роки за тих хлопців в високих кабінетах, які знову наговорять купу красивих слів, обдурять, обкрадуть. А потім, раз на рік наллють сто грам «фронтових», дадуть солдатської каші і скажуть, що я молодець. Тому, що таких дурнів їм потрібно… А в гіршому випадку обдурять і обкрадуть тих, за кого я б віддав життя…
Якщо б я був героєм, я б звільнився з своєї паскудної роботи з нікчемною зарплатою. Поринув би у небезпечну і азартну гру приватного підприємництва, або пізнав би романтику заробітчанства. А потім – купівля машини, євроремонт дома і розірване порочне коло побутового болота. Кінець боротьби за існування і початок повноцінного життя…. А так… Мене як і мільйони таких як я долає інерція життя, ця огидна звичка проживати день за днем в очікуванні чогось, не налагоджений побут, середовище, що давно заїло і пиятика вихідними з такими ж як і ти, щоб зробити своє життя менш-більш стерпним. А найгірше, коли усвідомлюєш – от так, борсаючись в цьому лайні, проходять найкращі роки твого життя…
Якщо б я був героєм, мене напевно обожнювали жінки. І, ідучи по вулиці вони б зупиняли свій томний погляд і зітхали, побачивши мене здалеку. Жінки завжди обожнювали негідників і героїв, одним словом тих чоловіків, для яких вони постійно будуть на десятому і сотому місці, десь в кінці списку після друзів, риболовлі, горілки, подвигів і героїчного поклику. Якщо б я був героєм, усім таким мужнім, рішучим і пафосним, можливо і в мене давно були б любляча дружина і двійко дітей, які б пишалися своїм чоловіком і батьком. І любили його тією чистою і відданою любов’ю, якою можна любити тільки героя. А так… В мене є лише одне нещасне кохання і серце, розбите на тисячі дрібних колючих уламків, на вістрі яких збирається уся жовч світу, уся гіркота життя…
Інколи, пропустивши кілька чарок горілки з черговим випадковим знайомим, я довго і безцільно гуляю по вечірньому місту. Гуляю і спостерігаю за закоханими парочками, які цілуються і сміються разом, або ж за матерями, які гуляють із своїми малими дітьми, і їхні обличчя сяють від щастя після найменшої дитячої усмішки. І такі моменти мені здається, що я можу подолати інерцію свого життя, знайти в ньому сенс і мужньо, без вагань іти до своєї мети, випромінюючи впевненість і силу. Але, потім алкогольний туман іде, а на його місце приходить розуміння того, що люди не міняються і вище своєї голови не стрибнеш. І, якщо ти невдаха, то єдине що можна зробити – змиритися з цим. Не краяти собі серце, не шукати в собі героїзму, не рівнятися ні на кого. Якщо не можеш бути щасливий, то хоча б обмеж до мінімуму свої страждання. В такі моменти я точно знаю, що я не герой. Ну і слава Богу….
