Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44633
Рецензій: 87340

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казки Сванте Свантесона

Лісовий Король, ч.2

© Максим Т, 21-09-2017
Відтепер Фіона вже не могла сперечатися з Ульріком, вона покірно схилила голову, хоча з її очей текли рясні сльози – так гірко було їй бачити, яким став її коханий чоловік. А на ранок він оголосив себе королем і всім іншим – і його синам, і сусідам довелося визнати його владу та підкорятися всім його наказам.

Для початку Ульрік наказав поставити великий будинок – адже не личить королю мешкати в халупі злидаря-мисливця! Нічого не поробиш, королю слід коритися, люди кинули всі свої справи та заходилися будувати. Незабаром Ульрік із родиною оселився в новому просторому будинку на пагорбі. Далі він звелів поставити міст через річку, що протікала під тим пагорбом, – інакше довелося б йому переправлятися через неї човном, а це ганьбить королівську гідність. І люди поставили міст. А тоді до мосту знадобилася дорога – не королівська то справа багнюку місити разом із простолюдинами, треба йому шлях брукований. А до бруківки непогано б екіпаж – якщо вже володіє король дорогою, нею швидше та гідніше пересуватися каретою, та й справ у короля забагато, аби пішки ходити! Люди ледве встигали повертатися, аби Ульрікові накази виконувати, а він, що не день, нове вигадував, наказував і вимагав.

Фіона корилася владі Ульріка разом з усіма, тільки в одному він не зміг добитися від неї покори: що не робила Фіона за наказом свого короля, з її очей повсякчас лилися гіркі сльози. А повеління короля «радіти та веселитися» ані вона, ані діти, ані сусіди виконати ніяк не могли – ну, ніяк! І одного дня Ульрік, якому скорботний вигляд його «підданої» вже до краю набрид, виштовхав Фіону зі свого нового будинку, який він називав на шляхетський лад – палацом. Щоправда, той палац все одно лишався звичайною хижею, складеною з колод, нехай трохи вищою та дещо просторішою за інші хижі в селищі.

Фіона, заливаючись сльозами, забрала дітей та й пішла собі – вони повернулися до своєї старої халупи. Відтоді велося їм абияк, навіть гірше, ніж у ті часи, коли Ульрік у лісі пропав: адже тепер усе селище гнуло спину на свого короля, де тут Фіоні допомагати, коли люди ледве-ледве встигали дбати про себе та своє господарство! Тому новоявлене королівство мало вигляд особливий: короля, вбраного  в дорогоцінні шати, возили брукованими шляхами в багатій кареті, запряженій баскими кіньми, мешкав він у просторому будинку, де завжди було вдосталь і хліба, й до хліба. Зате його змарнілі піддані дивилися обідраними жебраками, та й взагалі ледве пересували ноги, виснажені щодня новими задумами невичерпного на вигадки Ульріка.

Аж ось і нове лихо насунуло – голодні знесилені піддані почали хворіти. Що не день, то менше робочих рук знаходилося для королівських починань. Люди недугували, а найслабші вже чекали на смерть – ані сил, ані бажання жити в них не лишилося. Але король, засліплений своїми величними задумами та казковими мріями, всього цього не помічав: він тепер бачив лише майбутню славу свого королівства та свого королівського імені.

І на додачу до всього іншого Ульрік оголосив королівські змагання лучників, а переможцю пообіцяв у нагороду власну шубу, а ще титул (який саме, він ще не вигадав). Скупчилися під його «палацом» стрілки, однак змагання не вийшло: від слабкості ніхто не зміг навіть тятиву натягнути, ось до чого довів король власний нарід!  Ульрік і наказував, і лаявся, і навіть погрожував – ні, не коряться лучники королівській волі, ледве на ногах тримаються, під вітром хитаються, від слабкості та голоду плачуть.

Раптом Ульрік згадав дідуганців із кам’яниці в лісі, а також пригадав, що винайшли вони ліки від усіх недуг і казан, який звичайну воду на поживну юшку перетворює. І вирішив він здобути ті ліки та казан, аби його королівство не занепало остаточно – разом із усіма королівськими мріями та задумами, славою та величчю. Не гаяв Ульрік часу, зібрався в путь і рушив до мурованої вежі, – а дорогу він тепер знав, лісом не блукав, їхав верхи на доброму коні, тому швидко туди дістався.

Спішився Ульрік під кам’яницею, побіг сходами до дверцят під дахом, палаючи бажанням заволодіти ліками та казаном, однак нічого з того не вийшло. Чекали діди на нього – щойно побачили, пронизливо заверещали:

- Злодій! Злодій прийшов!

Ульрік вже звик до королівських почестей, які ж сам для себе й вигадав, тому дідуганів вилаяв і наказав їм негайно видати йому ліки та казан і миттю забиратися з його держави. Мовляв, своєю королівської волею та владою він щойно включив оцю кам’яницю, землю, воду та ліс довкола до своїх володінь. Однак дідиська на це лише засміялися, виблискуючи дрібними гострими зубами та сплескуючи зморшкуватими долоньками, і наказу Ульріковому не підкорилися. Вони собі й далі сиділи на ослінчиках біля вогнища, в якому палахкотіло веселе полум’я.

А той дідок, який королівську владу винайшов, сказав Ульрікові таке:

- Мало, що ти злодій, ти ще й дурень на додачу. Привласнив собі те, чого навіть не розумієш, і тим навернув лихо на себе, на власну родину та на цілий свій край. Так тобі й треба! – промовив дідок оце, клацнув чорними пальчиками, і корона зникла з голови Ульріка та опинилася в руках старого, а той знову вмостився на своєму ослінчику.

Ульрік разом із короною миттю втратив і свій гонор, і навіть королівську поставу, а також згадав, що вигнав свою дружину, красуню Фіону, разом із синами, а всіх сусідів довів до злиднів і голоду. Соромно стало йому, і він звернувся до дідуганців з такими словами:

   - Правду кажете, я крадій і дурень. Пробачте мені! Я сподівався, що з королівською владою та короною моїй родині, сусідам і мені буде краще жити…

Дідок, який позбавив Ульріка корони, підскочив зі свого ослінчика, немов навіжений, топнув ніжкою та закричав:

- Мало, що ти злодій і дурень, ти ще й брехун! Не сподівався ти на краще життя для будь-кого, крім себе самого! Тільки про себе ти дбав, про себе та свою владу! Ти навіть дружину та дітей з дому вигнав!

Ось тут Ульріку зробилося соромно по-справжньому, і він залився сльозами. А дідисько, походжаючи навколо вогнища, напучував мисливця, що ридав ридма:

- Влада королівська не для того дається, щоб тобі служили. Ти, дурний брехливий крадій, поцупив корону та вважав, що це тебе зробило королем! Дзуськи! Королем людину робить добре та розумне серце, ось кому дається королівська влада, аби такий король вірно служив своїм підданим і добрій справі. Такою я королівську владу вигадав, пробач, король Ульріку! – промовив дідок уїдливо та низенько вклонився мисливцю. – А коли хто без розумного та доброго серця до королівської влади добереться, той лихо принесе – і собі, і людям, і владу втратить, і життя вічного позбавиться. Та за таким безсердечним дурнем смерть по п’ятах женеться! Ось так!

Ульрік, який тепер ридав не гірше за свою дружину Фіону в дні його панювання, запитав старого:

- Дідусю, що мені робити? Можна якось цього лиха позбавитися? Як мені Фіону з дітьми повернути? Як сусідів врятувати?

Дідуганці на своїх ослінчиках задоволено посміхнулися, а той, що Ульріка напучував, ось що сказав:

- Що, второпав тепер, що в житті найцінніше? Може, знову хочеш корону? Тримай! – і він тицьнув Ульрікові корону. Але той відсахнувся від неї, наче старий не корону, а палаючу гілку з вогнища йому подав.

- Добре, - промовив тоді дідок, - ми тебе пробачимо та як все виправити навчимо, однак не задарма. Ти нам службу одну винен будеш. Та не бійся, не за так, ще й винагороду від нас матимеш. Згода? – Ульрік кивнув, і дідуганці розповіли йому, що робити.

Незабаром Ульрік повернувся до рідного селища, та не з порожніми руками: він приніс чарівний казан і ліки від усіх недуг і хвороб. Невтомно працював колишній король: від світанку до темряви годував юшкою з чарівного казана заслаблих і зцілював ліками з різьбленої скриньки хворих, доки всі сусіди не відновили сили та здоров’я. Тоді Ульрік вибачився перед ними, і вони повернулися до своїх звичайних справ – у лісі та в полі, на луках і на річці. А казанок і різьблена скринька з ліками зникли, немов випарувалися, тому що потреби в них більше не було.

Красуня Фіона з синами також пробачили Ульріка: вони були щасливі, що він знову став таким, яким був раніше, - доброю та  веселою людиною, яка будь-кому допоможе та для кожного добре слово та розумну пораду знайде. І зажили вони знову в своїй старій хижі, як колись, ніби й не було нічого.

Минали роки, сини Ульріка та Фіони виросли та зажили власними родинами. А коли Фіона померла, мисливець зібрав односельців і сказав їм:

- Любі мої, хочу якнайскоріше рушити за Фіоною. Померти я хочу там, де промайнуло все моє життя – серед лісів. Пробачте все зло, що я вам зробив, пробачте всі образи, що я завдав, не згадуйте лайливим словом і прощавайте назавжди! – а тоді вклонився низенько та рушив до лісу, і з тих пір його в наших краях ніколи не бачили.

Втім, Ульрік від того часу, коли втратив королівську владу, чимало доклав зусиль, аби люди не тільки пробачили, але й забули його пригоду з короною. Не було іншої людини в тих землях, яка б стільки ж допомагала іншим – і влучним словом, і мудрою порадою, і доброю справою. Коли він пішов, селище засмутилося, багато хто плакав, не приховуючи сліз, а в пам’ять про нього вирішили назвати своє селище, яке й назвали Ульріксбад. І тому наше місто досі носить ім’я мисливця Ульріка, який колись був королем, потім втратив владу і корону, але здобув любов і пам’ять всіх містян своїм добрим серцем і своїми добрими справами».

Ось таку казку про Короля Ульріка розповідають в Ульріксбаді та повторюють по всьому нашому краю. Щоправда, ніхто з нині живих не знає, що історія на тому не закінчилася – адже дідугани з мурованої вежі в лісі запитали від мисливця якусь службу за свою допомогу, а за службу обіцяли йому винагороду. Я вам розповім, тільки ви – нікому, ані півслова, добре?

Коли Ульрік після смерті Фіони пішов у ліси, він рушив до вежі трьох дідків. А вони немовби чекали на нього, ніби хтось їх сповістив про прихід мисливця. Вони гідно привітали його та запитали про всяк випадок, потираючи зморшкуваті ручки та гладячи свої довжелезні бороди:

- А що, Ульріку, чи готовий ти службу свою служити, як ми домовлялися?

Ульрік, який тепер і сам володів довжелезною сивою бородою, мовчки кивнув, і дідуганці стали до роботи. Вони мурмотіли якісь слова, у вогнищі під казаном спалахнув зелений вогонь, в казані закипіло та завирувало кольорове зілля – а коли воно заспокоїлося та набуло золотавого кольору, старі дали випити його Ульріку.

Ульрик, якого літа, хвороби та праця вже схилили до землі, раптом випрямився та навіть зробився вищим на зріст та ширшим у плечах, ніж був колись давно, в дні своєї молодості. Його одежина зникла – замість неї його тіло вкрило дубове листя, воно росло на ньому, наче пір’я птаха, а борода обернулася на зеленавий мох, волосся – на м’яку траву. Коли дідугани наділи на голову Ульріка корону, яку він колись вкрав, корона розчинилася в траві, що вкривала його голову.

- Ульрику, ми тебе знаємо: ти людина доброго та розумного серця, ти довів це всім своїм життям і тим здобув королівську владу та вічне життя, - урочисто промовили старі. – Відтепер ти – Лісовий Король! Ти мешкатимеш у лісах і дбатимеш про всі живі створіння та рослини. А ще ти слідкуватимеш, аби ніхто й ніколи не знайшов дороги до нашої вежі та не вкрав нічого з наших речей, яким немає місця серед людей. Рушай до свого королівства!

І ось так Ульрік, який колись оманою та крадіжкою зробився королем, вдруге здобув королівську корону та все, що до неї додається, - королівську владу та вічне життя. А добре та розумне серце, як стверджували дідуганці, він вже мав. Напевно, будь-хто, кому пощастило бувати в тих лісах, зустрічав Лісового Короля, однак ніхто не зміг його побачити та роздивитися: адже справжнього короля від його підданих нічого не відрізняє, ось так!

А коли вам все ж таки трапиться якийсь король, знайте: на його голові корона, виготовлена людьми. Про таку корону напевно відоме лише оце: вічного життя вона не дає.

2015, 2017

Переказ українською казки "Лісовий Король" з книжки "Сванте Свантесон. Сказки Прежних времен" (електронне видання, рос.мова), Мультимедійне видавництво Стрельбицького, 2017.

Книжка та казкар Сванте мають власну сторінку на Фейсбук, шукайте та приєднуйтесь до "Сванте Свантесон - Сказки Прежних времен" -  facebook.com/svantesvantesonbooks  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Артур Сіренко, 25-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 21-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Avtor, 21-09-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.87392687797546 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Північний вітер». Роман в електронних листах
Чи може бути цікавою книга, що складається із самих діалогів? Так. І ще й якою! Роман «Північний вітер» …
Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …
Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …