– Проснись! Проснись! – штовхала мене під ребра ліктем Інга, втомившись від моєї віртуальної бійки з нічними привидами. Я на мить затихав, розплющував очі, надокучливі мамлюки провалювалися в прірву моєї хворобливої свідомості, але зімкнувши повіки мене знову охоплювала пристрасть сновидіння…
«…Я лежав розіп’ятий на лікарському тапчані. Мамлюки, в білому накрохмаленому вбранні, вовтузилися біля мене… – Тримайте міцніше його руку! – розгнівано кричала на когось Аліса. Вона була в образі гатішни. В її руці виблискувала голка для забору крові. Я пручався. Гнув матюччя. Мене, штовханами під ребра, намагалися заспокоїти. Нарешті їй вдалося знайти вену. Моя кров червоним струмком потекла прозорою трубкою до ємності схожої на бурдюк. Я божеволів лише від однієї думки, що мою кров будуть пити мамлюки. Аліса від задоволення цмокала язиком вигукуючи всього-на-всього одне чарівне слово: «Гроші! Гроші!..» І вони сипалися на мене чарівним дощем…»
Я знову розплющив очі – Аліса з мамлюками зникли. Отерплою рукою неможливо було ворухнути. Інга міцно тримала мою ліву руку з вени якої тільки-но брали кров.
– Де вони? – запитав я не своїм голосом, все ще будучи під впливом жахливого сновидіння.
Мене почали бити конвульсії. Інга щосили притисла мене до ліжка.
– Заспокойся, я з тобою, – ніжним голосом промовила Інга цілуючи мене в спітніле чоло. – Ти на когось кричав, пручався, хотів мене вдарити. Тобі знову снилися мамлюки з тієї клятої Лабораторії?
В сяйві при ліжкового світильника я побачив злякані очі Інги.
Я на мить стих, до мене повернулася свідомість. Інга відпустила мою руку.
– Я все згадав! – гарячково викрикнув я. Вони там, в акваріумах, вирощують нову популяцію людей зі зміненим геномом, а потім вживлюють їм в мозок ще й чіп, для оперативного керування їх діями з єдиного центру управління. Це будуть керовані монстри, що мають прийти на зміну звичайним людям! Директор називав їх мамлюками…
Я з полегшенням зрозумів, що до мене повернулася пам'ять.
– Ти не в собі. Це просто якась маячня, – Інга дивилася на мене як на божевільного. – Тобі знову треба звернутися до лікаря!
– Ні! Що ти! Я все згадав. Це вони, там, В Лабораторії, обпоїли мене якимось зіллям, щоб зітерти з пам’яті зайву інформацію, а потім провели надомною якісь експерименти з метою долучити до своїх заздалегідь надуманих справ. Я лише зараз все зрозумів.
На мене нахлинуло почуття нестримної ейфорії.
– Ти все ж таки божевільний. На, випий заспокійливе та будемо спати, – Інга подала мені пігулку барбіталу і склянку з водою.
Я випив.
– Здається я знаю як заробити багато грошей, – мене зненацька осяяла авантюрна думка легкого збагачення.
– Маячня! Чого тобі не вистачає? Машину купувати не хочеш. Може ти нарешті задумав купити квартиру?
Інга давно вже мріяла про своє сімейне гніздечко. Вона з заздрістю поглядала на молоденьких матусь, що бавилися з малюками на дитячому майданчику. Але Юрко ніби й не помічав цієї людської ідилії, а їй лячно було сполохати його своїми жіночими приземленими бажаннями. Він задобряв її прикрасами і не шкодував коштів на розваги. Вона кохала його, але кохання було якимось тривожним, іноді здавалося навіть трагічним, особливо після його дивної амнезії.
Вони стали відомими особами на світських вечірках для заможних гостей, де було всім зазвичай хизуватися вишуканим вбранням відомих брендів, де панував кітч присиченого гламуру. Вона з Юрком почувала себе захищеною, а тому й не поспішала форсувати події.
– Ну? Чому ти мовчиш? – її голос ніби спіткнувся об тишу.
Юрко лежав горілиць з заплющеними очима, він вже був далеко від неї, провалившись у безодню хворобливого сновидіння.
Будильник наполегливо сповістив про вранішні турботи. Я прокинувся і миттєво придушив його долонею, щоб не розбудив Інгу. Декілька хвилин я ще перебував у прострації сновидіння, але поступово мене охоплювало відчуття полегшення, ніби я перетнув гірський перевал. Десь там, позаду, за пеленою туману, залишилося моє непередбачливе минуле, а попереду, всіма кольорами веселки, вигравала примара грайливого майбуття.
«Сьогодні ж подзвоню Назару», – подумав я. В мене вже визрівав план подальших дій.
Лише одна філіжанка міцно завареної кави остаточно привела мене до тями. Інга, навіть після канапки з сиром, все ще мала вигляд сонної красуні. Мої нічні герці позначилися на її невдоволеному обличчі. Я й сам відчував свою провину, але нічого не міг подіяти, а тому, щоб якось залагодити її невдоволення, сам готував сніданок на швидку руку.
– З тобою все гаразд? – промовила Інга злегка пригублюючи каву. Вона все ще була під впливом моїх патякань про мамлюків.
– А що?
– Мене лякають твої нічні марення. Я не розумію, чи це хвороба, чи якийсь не зрозумілий для мене латентний стан твоєї душі? Після твоїх побачень з цією утаємниченою Алісою в тебе завжди відбуваються загострення емоційного стану і, як наслідок, нічні кошмари. Це наводять мене на думку про роздвоєння твоєї особистості.
– Вибач мене, але я журналіст, і як кожна людина творчої професії живу дійсно подвійним життям. Це, звісно, накладає свій відбиток, як на емоційний стан душі, так і на мою поведінку в деяких критичних ситуаціях. Це, якщо хочеш – мій рок, бо я саме той журналіст, який схиблений на розслідуваннях. Так, дійсно, я попав у халепу відвідавши Лабораторію, але яким би чином ще можливо було б дізнатися про всі ті витівки з генна модуляції, які готуються для нас в її Боксах. Вони мені хотіли зітерти з пам’яті всі зайві враження від побаченого і почутого, а ще вони задумали зробити з мене свій індиферентний подразник для проникнення в суспільне середовище – такого собі глашатая їх наукових зрушень в омолодженні людей. Це просто чудо, що я все згадав! Люба, повір мені, я бачив справжнісіньких мамлюків, які ростуть в акваріумах! Ми попередимо людство про небезпеку геномодульованого оновлення! Я просто так їм не дамся! Ми разом з Назаром зрушимо цей наріжний камінь. Ми знищимо це кубло маразматиків, а самі використаємо Лабораторію в своїх цілях заради свого збагачення. В нас буде багато грошей!.. стільки, щоб відчувати себе щасливими! Я відтепер знаю шлях до здійснення заповітного бажання!..
Інга від почутого так поперхнулася, що аж з носу бризнули краплі кави. Її душив кашель, а з очей покотилися сполохані сльози.
– Юрасю, тобі треба показатися психоаналітику, – відкашлявшись, та витерши рушником обличчя, заклопотано промовила Інга. – З тебе останнім часом так і пре манія збагачення, а вночі мерещаться то мамлюки, то гроші. Можливо тобі, для повного щастя, потрібно не багацько грошей, а навпаки – «браслет Павлова», як запобіжник від марнотратства, бо так можна скотитися і до снобізму.
Тепер я здивовано витріщився на Інгу.
– Так-так. Я нещодавно десь прочитала, що англійці придумали такий електронний пристрій який завчасно сповіщає власника банківського рахунку про надмірні витрати.
– Дурненька, багатій, це не той хто заощаджує на сірниках, а той хто не знає міри у своїх забаганках. Треба ставити перед собою цілі нездійсненні, щоб досягнути бажаного. Світ побудований таким чином, що більшість має створювати додаткову вартість, а меншість – насолоджуватися її плодами.
Нажаль я не розумів, що мої гени непідкупності, пригнічені нокаут геном жадібності, вже не мають здатності до спротиву. Збагачення і марнотратство поступово ставали для мене сенсом життя.
«Сьогодні ж подзвоню Назару!» Ця думка не залишала в моїй свідомості навіть прогалини на детальне осмислення раптово визрілої ідеї швидкого збагачення. З нею я впевнено переступив поріг редакції де на мене вже чекали.
– Тебе хоче бачити шеф, – обмінявшись люб’язностями промовила Азалія. – Там вже всі в зборі.
В кабінеті головного редактора гаряче обговорювали вчорашні події. Генріх Карлович, незважаючи на мою появу, переконливо наполягав на негайному викритті всього ланцюжка медичної мафії.
– Я впевнений, що ми прищемили їм хвоста. Це наше журналістське розслідування має величезне суспільне значення. Чи не так? – Генріх Карлович звернувся до мене.
– Панове, ваші потуги в розкрученні справи з пологовим будинком, то хибна затія. Настю потрібно най хутчіше вивести з цього журналістського розслідування, бо ми дійсно можемо «наламати дров». Я не втручався в справи перинатальних центрів, то особлива тема, а ось із генетиками у мене дійсно з’явилося непорозуміння, та зараз все владналося.
Анатолій Борисович дивився на мене з-під лоба невдоволеними очима. Я розумів, що замах на моє здоров’я, а можливо й життя, збурив редакцію, змусивши шефа відпрацьовувати всі можливі варіанти цієї справи з метою захисту журналістів від спроб чинити утиски на пресу в подальшому.
– Нам був сигнал з пологового будинку про таємниче зникнення немовлят, – підтримав Генріха Карловича шеф, – ось ми й пов’язали цю справу з твоєю амнезією і, як я зрозумів, несподівано вийшли на глибоко законспіровану міжнародну медичну мафію. Ми вберегли від крадіжки дитя і повернули його рідній матусі. Але це лише вершки. Настя випадково натрапила на угрупування викрадачів пуповиної крові і плаценти породіль з пологового будинку. Думаю, що ця справа повинна мати подальше журналістське розслідування, – шеф питливе поглянув мені у вічі. В його погляді відчувалася незрозуміла для мене внутрішня боротьба видавця і звичайної людини. Я доки що не усвідомлював ту відповідальність перед читачем, яку завше покладає на себе власник популярної газети будучи затиснутим у лещата вибагливістю суспільної думки і примхами влади. Марно й сподіватися на безкомпромісність кожного видання, адже стимулює видавничий бізнес не альтруїзм, який завзято пропагується читачеві, а прагматизм очікуваного прибутку від продажу газети на ринку інформації – це складна боротьба суспільно значущих інтересів і рутиною бухгалтерського обліку.
Я знизив плечима.
– Думаю, що справа з сумнівними маніпуляціями пуповиною кров’ю відразу ж зникне при налагодженні відповідного банкетінгу та розширеної мережі салонів омолодження стовбуровими клітинами. Шкодую, що змусив редакцію втрутитися в історію моєї амнезії. Але ми, здається, зараз на вірному шляху, адже омолодження стовбуровими клітинами не можливе без використання побічного продукту пологових будинків. На мій погляд вибудовується чітка система перерозподілу фармацевтичного ринку в цій сфері, який ґрунтується на останніх винаходах генної інженерії.
– Ви здали до набору статтю про омолодження? – звернувся Анатолій Борисович до Генріха Карловича.
– Завтрашнім випуском ми ощасливимо кращу половину людства.
– Ви кепкуєте?
– Ніскілечки. Ця публікація за авторством Юрія Кепочки і попередня стаття Насті Воловик переплітаються спорідненою темою – легалізацією бізнесу омолодження людей в нашій країні. Але не слід забувати, що благі наміри ведуть до пекла.
Я здригнувся від його слів, бо знав достеменно звідки був витік інформації. Мені вже було байдуже до наслідків цієї акції.
– Що ви маєте на увазі?
Генріх Карлович лише відмахнувся недбало рукою.
– Ні-ні! Ви не відмахуйтеся. Ви чимось невдоволені?
– Мене хвилює цей дивовижний ланцюг подій пов'язаний з розслідуванням справ з використанням коштів науково-дослідної Лабораторії генної інженерії. А погром в нашій редакції та ваш арешт, наводить на думку, що ми якимось чином стали інструментом в чиїхось неохайних руках.
– Це ваші домисли, – невпевнено промовив Анатолій Борисович. – Наші сенсаційні публікації мають підняти рейтинг газети. Хіба ви проти збільшення тиражу? Наші прибутки – це ваша висока зарплата!
– Так-то воно так. Але можливо наступна стаття Кепочки остудить вашу голову…
Генріх Карлович поглянув у мій бік.
– Ти маєш новий матеріал для публікації? – здивовано запитав мене шеф.
– А що тут дивного? Працюю не покладаючи рук, – зухвало відповів я відчуваючи за собою силу Алісиних доводів.
– Що за матеріал? Ти вже ознайомився?.. – Анатолій Борисович запитав Генріха Карловича.
– Цей дивак, – він ткнув на мене пальцем, – має вбивчий компромат на одного з любих друзів Президента. Вразі публікації цього матеріалу нашу газету прикриють і ми не зможемо виправдати свої дії ніякими благими намірами. Кепочці зірвало дах від ейфорії копирсання в чужій білизні державних людей.
– Хто на що вчився, – блискавично відреагував я на образу. – Я несу до газети завше суспільно значущий матеріал підтверджений документами розслідування, а не якісь там плітки зарозумілих політиків чи науковців!
– А я не хочу отримати амнезію, чи бути відлупцьованим у підворітні якимись пройдисвітами. У всьому потрібно знати міру, а не лізти з вогню та в полум’я.
– Кепочка має право на свою особисту думку, – підтримала мене Юля Скоробагатько.
– Досить сперечань, – обірвав нас окриком шеф. Всі вільні. А ти, Кепочка, на хвилинку затримайся.
З кабінету головного редактора я вийшов з твердим переконанням розірвати свій ланцюг залежності. Інга з Азалією про щось розмовляли в приймальні, але побачивши мене змовкли на полу слові.
– Мені потрібно вдихнути свіжого повітря, – мимохідь промовив я у відповідь на їх питливі погляди.
Вулиця завжди надихала мене до рішучих дій. В сутолоці, в людській метушні я підживлювався енергією блукаючих струмів великого міста. Ніщо не давало мені більше свободи мислення, аніж нестихаючий автомобільний гул, та утаємниченість вуличного людського броунівського руху.
Я в електронному записнику смартфона відшукав Назара і натиснув на виклик. Телефонні дзвінки пронизуючи простір відгукувалися в моєму мозку мелодією «Серденько…»
Смартфон нарешті знайшов абонента. Знайомий голос Назара пролунав коротко, по діловому:
– «Я слухаю тебе, друже».
– Привіт Назаре. Як ся маєш?
– «Хай живе й пасеться…» – здалека пролунав голос невиправного оптиміста і жартівника.
– … і саме завертається, – підхопив я жарт товариша.
– «Все гаразд, чого й тобі бажаю».
– У мене є пропозиція на мільйон баксів!
Я відразу взяв бика за рога. Слухавка мовчала.
– Ти мене чуєш?
– «Чую-чую. Кажи, що за справа».
– Це не телефонна розмова, але смію тебе запевнити: Гра коштує свічок.
– «В сенсі моїх надбань? Ти знайшов інвестора?»
– Хутко приїжджай. Ми все вирішимо тут, у Києві.
– «Ти, друже, мене заінтригував. А я саме збирався на днях навідатися в столицю по справах. Завітаю і до тебе».
– Гаразд, домовилися. Привіт твоїй чарівній подрузі. До зустрічі.
– «Бувай здоров. Інзі цьом-цьом від мене».
