Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44356
Рецензій: 86665

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Мініатюра

Полюби ближнього свого

© Ярослав Карпець, 19-09-2017
Після вечірнього богослужіння я подався бульваром Тараса Шевченка до Бессарабського ринку. Іду безтурботно вулицею й наспівую про себе ОЕ “Майже весна”. Слова переливаються в мені з подувом теплого вітру, співом перших пернатих прибульців, голоси яких глушать маршрутки й тролейбуси, котрі мчать на високій швидкості по майже вільній недільній дорозі. В повітрі витає дух млості, солодкий запах свободи і гіркий присмак розчарувань. У Києві майже весна, все десь так, як співав колись на початку 2000-х Святослав Вакарчук.
Дерева розбруньковуються, земля скидає зимову ковдру, з-під неї визирає зелень, опромінена ласкавим сонцем і наповнена киснем. Земля дихає разом зі мною, у такт пісні, ритми якої, пригадую, у юності, старанно вистукував на своїх барабанах-подушках вдома на кухні. Ховаючись від світу й батьків, вдягав навушники, ставив касету у плеєр (альбом “Суперсиметрія”), розставляв свою бутафорську ударну установку, брав барабанні палички й гатив ними по вишиваних подушках вночі, що аж пух із них летів. Вакарчук у той час говорив зі мною, співав для мене свою “Майже весну”…
— Молодой человек! — гукнув чоловічий голос від жовтого корпусу філологічного факультету Шевченкового університету. Вирішив не озиратись — подумав, що це один із київських прохачів, які збиваються в табунці біля тролейбусних зупинок і в метро. Навіть бачив сюжет одного з телеканалів, де йшлося про те, що це дуже вигідний бізнес. Старі бабці й діди, псевдокаліки й псевдобезногі й безрукі, ті, хто просить грошей на операцію для сина, доньки, мами чи тата — це все підставні особи, які на довірливих киянах і гостях міста добряче заробляють. Словом, мафія прохачів, яка, як розповідала журналістка, тільки в столиці має солідні обороти. Тож крокував далі. Але голос не здавався.
— Молодой человек! Подождите! — наростав цей молодий голос за плечима. Довелося зупинитися, якраз навпроти пам’ятника історику Михайлові Грушевському. Я повернувся до чоловіка. Різкий запах спирту перервав мої міркування.
Одягнений у простеньку чорну курточку, брудні армійські штани й берці. Нестарий, невисокий, блакитно-світлі очі випирають з орбіт, кругле обличчя, з-під шапки вибивається сивіюче волосся. Якби відростив вуса, то був би вилитий кіт Матроскін.
— Простите, но вы должны меня выслушать. Я сам из Одессы, лечился в Киеве. В 18-й больнице и на Святошино. У меня было ранение в живот. Могу вам показать, если вы не верите! — задиханою скоромовкою проговорив чоловік, і почав розстібати свою куртку.
— Я вам вірю! Непотрібно нічого показувати. Холодно ж на вулиці! — зупинив його. Він заправив светр у штани, шаркнув блискавкою куртки. Затих і пильно дивився мені в очі.
Дещо ошелешений таким поворотом подій, не готовий до споглядання оголеного живота в людному місці. Він був нетиповим жебраком: не було хитрого й лукавого погляду, цинічної маски професіонала, який щодня своїми побрехеньками розводить людей.
— І хто вас поранив? Коли і чому? — починаю вживатися в звичну роль журналіста.
— Меня ранило в АТО. Я из добровольческого батальйона “ОУН”. Может, вы слышали о нем? Может, знаете бойцов с позывными: “Блейк”, “Сталкер”, “Логан”, “Супермен”, “Спайдермен”, “Бетмен”, “Робин Гуд”?
— Ні. Не знаю. Чув тільки про Миколу Коханівського, а також кілька разів бачив добровольця письменника Бориса Гуменюка, — відповів я з того, що знав і що чув.
— Я сам с Майдана, — продовжив свою розповідь хлопець. — Пошел бороться против Янека и всей этой рыговской банды. Меня бросила жена еще во время Майдана — не хотела терпеть безденежье и ввязываться в политику. Я все деньги отдал на Майдан, в АТО, бросил работу. Она ушла от меня с ребенком, сейчас живет в Киеве, — почав викладати свою житейську історію худюсінький хлоп, який скидався на звичайнісінького жебрака.
Доброволець із “ОУНа” тикнув мені папірець. На ньому дрібнюсінькими цифрами записані номер банківської карти та мобільний номер його дружини. Хлоп запропонував мені подзвонити, щоб колишня дружина підтвердила його історію. Але коли я дістав мобілку з сумки, почав набирати номер, він зупинив мене.
— Ты можеш попасть на ее хахаля. Да. Она нашла себе другого мужчину. Они воспитывают мою дочку и его сына вместе. Eе хахаль может быть недоволен, — пробурмотів і відвернувся. Видно, що ця історія з іншим чоловіком та його дитиною напружувала. Після цих слів він то дивився вниз, то озирався навсібіч, то ловив мій погляд.
Я покрутив папірець у руках і передумав дзвонити. На вулиці враз похолодшало, вітер посилився, хмари на небі затягувалися, вечоріло. Я стояв, на мене суворим поглядом дивився історик Михайло Грушевський, люди проходили повз нас, а я все ще не розумів: розводять мене чи просять допомогу? Справжній цей малий чи ні? Справді був на фронті і воював разом з “ОУН” проти Путіна та його орків чи просто вигадує, пускає дим в очі, щоб “настріляти” грошенят на цигарки й випивку? Мій розум застерігав, що це шахрай, а серце вимагало допомогти людині в скрутній ситуації. Врешті я спитав прямо.
— Що від мене потрібно?
— Мне нужны деньги на билет. Чтоб выехать в Одессу. Есть вечерний поезд, нужно на него попасть. Билет стоит 152 гривны, — сказав і почав пильніше придивлятися до мене. Його погляд буквально сканував усі реакції мого тіла й мозку.
Таки це прохач. На столичного з телесюжету не схожий. І на афериста теж. Може, якийсь заблуклий. Спочатку я віднікувався, говорив, що в гаманці нема такої суми. Потім сказав, що й гаманця нема, бо кіт виліз на стіл, обнюхав його і надзюрив. Він таке вже робив із моїм взуттям, це помста за те, що я даю йому Кітекат, а не улюблений Віскас. Тому я заніс гаманець у хімчистку. Врешті, чесно зізнався, що вже другий місяць без зарплати. Нізащо купити хліба, доводиться розмочувати сухарі і їсти. Нема за що придбати питну воду, вермішель, 2 кг картоплі на сніданок, обід й вечерю, нові джинси й куртку, полікувати зуби. Сірники не можу собі дозволити купити! А ще згадав про зажерливих товстосумів олігархів, котрі підняли тарифи на гарячу воду й опалення, на світло і газ…
Сто причин я назвав, але жодній він не повірив. Прохач уперто, навіть із якимось докором дивився на мене, його внутрішній сканер чітко відсіював мої побрехеньки. Йому хотілося посміхнутися, поржати з такого актора як я, але добровольцю потрібно було доїхати додому, лягти, відпочити, поїсти.
Моя вистава сьогодні не вдалася. І глядач мені не заплатить за гру, а я винен йому за безкоштовне шоу. Він має встигнути на потяг. Подумки я прощався зі своїми кревно заробленими грішми. Прощавайте, мої страйки в боулінг-клубі, які хотів зробити, прощайте, мої столичні театральні примадонни, сьогодні після спектаклю не принесу до ваших ніг руж чи тюльпанів. Моя рука вже подумки намацувала гаманець у сумці, відкривала його, лічила ті 152 гривні. Чорт, маю дві купюри по сто!
— А чому комбат або волонтери не можуть допомогти? — знайшов вихід, щоб не прощатися з вмістом гаманця.
— Комбат молчит. Не берет трубку. Я ездил к волонтерам на вокзал, они меня накормили, но деньгами они не помогают. Если ты мне все еще не веришь, то вот, я сейчас почти нашел работу, — простягнув мені карточку засмальцьованою рукою.
На картці було написано: “Приватна будівельна компанія шукає водіїв, виконробів, каменярів, мулярів, столярів, штукатурів. Гідна оплата праці. Можна без досвіду роботи. Робота знайдеться для кожного. Навчимо працювати на місці. Чекаємо на ваші телефонні дзвінки за такими номерами: 050-555-77-00 та 096-333-66-88. Телефонна лінія працює цілодобово. Звертатися до Андрія Степановича”.
— Заработаю денег и оддам тебе эту сумму за билет, перешлю на банковскую карту, — почав він мене переконувати, начебто заробіток уже був у його кишені. Тепер його черга вигадувати й брехати, щоб отримати мої грошики. Я відмовився давати номер картки, мовляв, звідки я знаю, що там із нею будете робити.
— У меня есть рабочая специальность. Как только я приеду домой, быстро устроюсь на работу. И сразу пришлю тебе деньги на карточку, — запевнював мене доброволець-прохач.
Молодикові вже набридло стояти, переминається з ноги на ногу. А я все роздумував, чи звичайний жебрак не видає себе за добровольця?
Забрів до Києва зі своєї Одеси й не може повернутися назад. Мій сумнів переважав бажання допомогти. Я відчував себе поганим християнином, схильним до розваг та пристрастей, а не до милосердя. Та внутрішній голос наказував мені стояти й слухати цього бійця, молодого, та вже сивіючого, з поламаною долею — в ім’я свободи. Його історія дедалі більше розчулювала мене.
Молодик розстібнув куртку й дав мені сторінку паспорта. Я зазирнув у цю ксерокопію, де зазначалося, що він справді з Одеси. А ще фотографія, дата й місце народження. Оунівець попросив, щоб я сфоткав його і цю копію на мобільний, якщо я йому не вірю, якщо вважаю бомжем. Я відмовився, бо моя стара Нокія вельми погано робила знімки, ще й в такому присмерку. Мене це все починало втомлювати, холод дістався під куртку. Я повернув йому папірець з номером дружини, карточку із запрошенням на роботу, копію паспорта. Вже наважувався рушати далі, в бік Будинку вчителя, Національної опери, назустріч своїм вечірнім пригодам, але молодик зупинив мене останнім аргументом.
— Давай пойдем в компьютерный клуб. Я зайду Вконтакт, покажу тебе фотки. И тогда ты мне точно поверишь, — остання спроба переконати мене в правдивості його слів удалася. Й ми пішли вниз до Бессарабки. Лівою рукою він тримався за живіт, поглядом тримав мене, щоб не втік. А ще повсякчас вибачався за свою російську мову, говорив, що в Одесі спілкуються лише по-руськи або суржиком. Вояка хотів завести мене в під’їзд і показати свій посічений осколками живіт, але я вже вірив без підтверджень…
Дійшли до заплутаного лабіринта Метрограду, охоронець з рацією підказав найкоротший шлях до Інтернет-клубу.
У невеличкій залі на 30—40 комп’ютерів сиділи переважно підлітки, які грали командою в модні комп’ютерні ігри. Матюкалися, кричали, мов навіжені, штовхали один одного, викрикуючи імена своїх героїв, з котрими вбивають віртуальних противників. У адміністратора я замовив десять хвилин Інтернету, ми сіли за комп’ютер біля виходу. Мій жебрак-вояка довго не міг увести пароль з чека, його чорні руки трусились, шукаючи потрібні клавіші, змінюючи одну мову на іншу. Врешті він зайшов на сторінку в соціальній мережі “Вконтакте”. “Ім’я: Аркадій. Прізвище: Лойко. Дата народження: 8 квітня 1987-го року народження. Статус: Маю доньку. Розійшовся з дружиною. Освіта — середня. Місто — Одеса”. Він клікнув розділ “Фото”. Почав клацати одну за одною. На одній він з автоматом та в амуніції стоїть із військовими біля танка, на іншій з прапором України біля стели на Майдані, на третій — військовий квиток, на четвертій він із донькою в парку, на п’ятій — у військовій формі з рушницею. Проклацавши ще купу фоток, пересвідчився, що хлопець мене не обманював. Все було так, як він і говорив. Моє серце перемогло.
Я дістав з кишені гаманець, відрахував йому 160 гривень. Він попросив паперову Лесю Українку, але я дав йому гроші з решти: три купюри з істориком Грушевським та одну купюру з гетьманом Мазепою. Рівно 160! Ми вийшли з комп’ютерного клубу, він запитав, де метро, я показав. Він потис мені руку й подивився в очі. Подякував, повернувся й пішов до метро Хрещатик. А я, майже без грошей, поїхав додому. В голові крутилася фраза Патріарха Філарета з його вечірньої проповіді: “Полюбіть ближнього свого! Любіть ближнього свого!”

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Щєпкін Сергій, 28-09-2017

[ Без назви ]

© Артур Сіренко, 25-09-2017

[ Без назви ]

© Максим Т, 20-09-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.436931848526 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Глінтвейн дорогою на Говерлу» Василя Карп’юка [рецензія]
Нова книга прозаїка та поета Василя Карп’юка потішить спраглого до спокою та забуття, втомленого містом …
«Історія — готовий список сюжетів, сідай і пиши», — Роксана Тимків
Фото: Степан Поліщук. Роксана Тимків — молода українська письменниця. На цьогорічному Форумі видавців …
Вся правда про роман «Правда про справу Гаррі Квеберта»
Після виходу друком роману «Правда про справу Гаррі Квеберта» 27-річний Жоель Діккер прокинувся відомим. …
З’явиться книжка про жінок, які створили Україну
Видавництво «Видавництво» анонсувало випуск нової книги. Безпрецедентний для України проект під назвою …