Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2477
Творів: 44614
Рецензій: 87294

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казки Сванте Свантесона

Лісовий Король

© Максим Т, 16-09-2017
З усіх селищ і містечок нашого північного краю найменш помітним і зовсім нічим незнаменитим був Ульріксбад Не траплялося ані в ньому, ані в його околицях ніколи й нічого чарівного, незвичайного або просто цікавого. Щось загадкове та дивовижне відбувалося повсякчас у сусідів – в Грумарі, Ейнесунді, Гротборзі, Еггелунді, Нікельброці, Мюнді та Зеелінді, але тільки не в Ульріксбаді! Його мешканці, правду казатиму, понад усе цінували спокій і тишу – чи не тому все неспокійне та галасливе оминало їхнє містечко? А ульріксбадці тим тішилися – отак-от воно спокійніше, отак-от воно краще, а що плітки та байки всіма всюдами про місцеві дива не кружляють, то нехай їм, користі від тих розмов ніякої!

Одним пишався Ульріксбад – своєю казкою про Короля Ульріка. Казка ця поширилася всім нашим краєм – не знайдеш такої колиски, над якою не пролунала вона багато разів. Казку передавали з вуст у вуста, навіть дорослі поважні люди, коли, бувало, збиралися біля вогнища довгими зимовими вечорами, просили того, хто красномовніший, розповісти цю історію знову. І люди раз у раз слухали цю казку, тамуючи подих, хоча й пам’ятали її з дитинства. А дехто дивувався, як могли створити таку казку ульріксбадці, які понад усе цінували спокій та мешкали в містечку, що ніколи й нічим не уславилося? Втім, не кожна історія або навіть казка – вигадка, деякі, кажуть, не вигадані, а правда іноді виявляється неймовірнішою за будь-яку казку. Та досі вже сказано! – час вже й казку про Короля Ульріка розповісти. Слухайте – ось вона, ця казка!

«У давні часи на цих землях стояло всього лише одне поселення – те саме, де нині ми з тобою мешкаємо. Хоча містечко наше нічим не славетне, та варто пам’ятати, що з нього почалася історія всього нашого краю.

Серед тих, хто першим облаштувався на цьому місці, був мисливець на ім’я Ульрік. Від смерку до смерку він блукав лісом – полював, аби прогодувати родину: жінку, красуню Фіону, та трьох синів-погодків. І от одного дня він, як завжди, рушив на полювання, проте ані ввечері, ані наступного ранку не повернувся. Спершу про нього не хвилювалися – адже мисливці, переслідуючи здобич, іноді заходили в лісові нетрі далеко-далеко та не верталися довго; однак минув день, і другий, і ще один – Ульріка немає, і за тиждень селищем поширилася чутка, що він пропав.

Тужила за ним усі: і жінка його, красуня Фіона, і сини-погодки, і сусіди: не так за надійним годувальником і вправним мисливцем побивалися, як за людиною. Був Ульрік чоловік приязний, кмітливий та веселий; для кожного знаходив і добре слово, і розумну пораду, і в допомозі нікому не відмовляв. Як він пропав – наче сонце сховалося за чорною хмарою, ось як за ним журилися!

А час собі йшов та йшов, і люди почали забувати мисливця Ульріка, хоча Фіона  та діти чекали на його повернення та не втрачали надії – адже сподіватися на щось інше не доводилося. Абияк їм тепер велося; звісно, добрі сусіди, які вже майже ніколи не згадували імені мисливця, родини його не цуралися та намагалися підтримати, хто як міг. Тому що добра справа та навіть добре слово не забуваються навіть тоді, коли забулося ім’я того, хто ту справу зробив або слово промовив, ось так!

Аж ось якось ввечері, як смеркло, чиясь впевнена рука загрюкала в двері мисливської хижі. Красуні Фіоні, яку сусіди проміж себе вже називали удовицею, серце аж затьохкало: повернувся! Вона розчахнула двері – справді, на прозі стояв її коханий Ульрік, живий-здоровий, цілий і неушкоджений. Обняла вона його, розцілувала та хотіла вже розбудити дітей, однак він не дозволив:

- Послухай-но спочатку, Фіоно, що розповім, а дітей вранці обійняти встигну. – І ось що розповів Ульрік:

«Пішов я того дня полювати, та до самого вечора не трапилося мені ніякої дичини – порожньо було в лісі, мертво. А як засутеніло, помітив я серед дерев білого оленя та погнався за ним, однак олень не підпускав мене, я витратив усі стріли, намагаючись його вразити, лишалася в мене одна стріла. Я йшов за ним, сподіваючись, що звір втомиться, а я зможу наблизитися та вбити його. Отак я йшов за ним всю ніч і весь наступний день, а тоді ще ніч і ще день, аж поки не опинився в такому лісі, де ніколи раніше не був. Олень зник – ніби й не було його, і зрозумів я, що доведеться мені тепер не оленя, а дорогу додому шукати.

Між тим у лісі запанувала темрява, і я помітив бліде світло попереду, між дерев. Рушив я на те світло та вийшов на галявину. Височіє серед галявини мурована вежа, а на її вершечку під дахом - дверцята, а до дверцят сходинки кам’яні ведуть, вежу змійкою обвивають. Я потихеньку тими сходинками дістався дверей, зазирнув всередину кам’яниці – пустка, нікого, тиша. Однак, бачу, хтось таки в тій вежі живе, тому що є в ній і вогнище, і скрині попід стінами, і лави кам’яні навколо вогнища – низенькі, ніби для дітей. Ет, кажу собі, той, хто на такому ослінчику сидить, мені напевно не страшний! – і вирішив у тій вежі заночувати, адже на дворі вже глупа ніч.

Влаштувався на ночівлю, вже задрімав, аж раптом чую якийсь шерех. Хтось сходинками кам’яними крокує, підборами стукає, кахкає та крекче. Сховався я за скринею – бозна, хто це в гості навідався серед ночі! А той, хто до вежі завітав, пововтузився трохи, зашарудів чимось, засвітив свічку та розпалив вогнище – трохи розвиднилося, я й визирнув з-за скрині. Дивлюся: сидять на ослінчиках довкіл вогнища троє – на зріст, як діти, але з бородами сивими аж до підлоги та з личками зморшкуватими, наче сушена грушка. Заходилися ті дідуганці один перед одним вихвалятися. Перший дідок каже:

- Я сьогодні винайшов ліки від усіх хвороб і недуг, ось вони! – та показав іншим скриньку різьблену, а в ній – якісь манюні кульки світяться. Дідуганчики язиками зацокали, захитали головами, а тоді другий дідок промовив:

- Я сьогодні вигадав казан, який звичайну воду на поживну юшку перетворює, ось він! – і тицьнув двом іншим дідуганам казанок, а в ньому ложка дерев’яна рухається по колу, ніби щось перемішує, сама казанком ходить, по стіночках стукає весело. Дідки знову головами закивали, бороди свої посмикали-погладили, аж тут і третій дідисько підвівся зі свого ослінчика: найменший серед них, він мав найдовшу бороду, таку довжелезну, що довелося йому нею своє тіло обкрутити, і від того він нагадував міру білої пряжі. Ось цей дідище й каже:

- Я сьогодні вигадав королівську владу! - і показує своїм друзякам корону золоту. – В цілому світі немає вищої влади! Хто на своїй голові оцю корону має, тому влада належить королівська, тому всі інші коряться беззастережно! Й жити тому – вічно!

І заходилися дідуганці поміж собою радитись: хто з них ліпшу річ вигадав? Сперечалися вони, сперечалися, а тоді вирішили, що ліки від усіх недуг – найкорисніша річ, казанок – також штука непогана, може стати в пригоді. А корона, королівська влада та вічне життя – таке, дурниці, забавки, нікчемниця. Кинули вони свої іграшки під вогнищем та й спати полягали. Я теж за скринею ліг, однак сон від мене тікав: все в голові ті чарівні штукенції крутилися. От би мені, гадаю, такого казана! – не поневірявся б я довіку тими лісами в гонитві за дичиною. Або ліки від усіх недуг! – доки молодий-здоровий, воно не цікаве, а коли старість здолає, занедужаєш, тоді без таких ліків – ніяк. Тільки от про корону тоді я нічого не зметикував – не збагнув я, нащо вони, влада королівська та життя вічне?

Під ранок я таки заснув. Прокинувся – а дідуганців моїх нема, тільки під згаслим вогнищем лишилися скринька різьблена, казанок з ложкою та корона золота. Думав я піти, а тоді спокуса на мене напосіла: старим, гадаю, ці вигадки ні до чого, їм це розвага, а мені такі речі навіть дуже потрібні. Однак просто взяти та й піти було соромно – хоч так, хоч сяк, а крадіжка це! Аж раптом з-під скрині визирнув пацюк і промовив до мене:

- Дурень ти. Треба корону на голову надіти – і ти король! Тоді ніхто тебе в крадіжці не звинуватить, а все довкола твоїм буде – на все твоє вічне життя, і всі люди завше тобі коритимуться! – і пацюк змахнув хвостом і зник, наче й не був. Ось тут мені щось незвичайне зробилося, голова пішла обертом! І схопив я тоді корону…»

- Ти що, пацюка послухався?! – вперше за цілу розповідь перебила мисливця Фіона.

- Коли про діло говорить, нехай хоч і пацюк! – різко відповів їй Ульрік і ось так закінчив свою розповідь:

- Коли надів я корону на голову, негайно все про королівську владу збагнув. Ціннішого за неї в усьому світі немає - і сильніше нема, і потрібніше нема, і важливіше нема. Ані казани чаклунські, ані ліки магічні не потрібні тому, кому належить влада! – а все решта йому й так належить, по праву!

Фіона тільки головою похитала:

- Ульрік, чи тебе я чую? Навіщо тобі така влада? Над ким пануватимеш? І я, і діти тобі покірні та віддані, а всі сусіди наші – такі ж трударі, як ти сам: мисливці, рибалки, гречкосії та чабани. Чи ти над ними королем сісти забажав? Нащо? Аби вони спину гнули за тебе?

Ульрік обличчям спохмурнів, кулаком по столу грюкнув і так сказав:

- Замовкни, дурепо! Тому не збагнути про владу нічого, хто владу в руках не тримав, кому корону королівську на голову не покладали!

Фіона, яку ці слова добре налякали, все ж таки наважилася відповісти:

- А хто тобі корону на голову поклав? Оті дідуганці, в яких ти її вкрав, або пацюк з-під скрині, чи, може, ти сам це зробив?

Тут Ульрік зробився на себе несхожий: очі блискавки крешуть, зуби вишкірені, кулаки стиснуті. Вихопив з мішка він корону, надів собі на голову та вигукнув:

- Не для того я лісами поневірявся, дорогу додому шукав, аби мені, королю, перечили! Корися, нещасна, твоєму королю!

ДАЛІ БУДЕ

Переказ українською казки "Лісовий Король" з книжки "Сванте Свантесон. Сказки Прежних времен" (електронне видання, рос.мова), Мультимедійне видавництво Стрельбицького, 2017.

Книжка та казкар Сванте мають власну сторінку на Фейсбук, шукайте та приєднуйтесь до "Сванте Свантесон - Сказки Прежних времен" -  facebook.com/svantesvantesonbooks    

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 21-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 19-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шон Маклех, 16-09-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.6389229297638 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …