Дружині Миколи Передирія, Катрі, чомусь закортіло дізнатися про своє майбутнє і, як завжди трапляється в таких випадках, ця думка почала боляче ятрити її вічно занепокоєну душу, аж доки вже зовсім стало марудно жити. Їй здавалося, що життя з нею грається в піжмурки – частенько катувало безсоння та передчуття чогось надзвичайного. Ось тоді вона й вирішила піти до відомої всім ворожки, Песиголовчихи. Ворожка, з перших слів Катрі, зрозуміла інтровертивний психотип відвідувачки і вже подумки вибудовувала для неї передбачення, орієнтуючись на її хлипкий внутрішній світ. Вона, проникливо дивлячись в очі Катрі, безцеремонно, одним лише поглядом, копирсалася у її сірій речовині, аж доки не відчула її невдоволену сексуальну моторику, а вже потім, розкинувши карти на столі перед екзальтованою пацієнткою, Песиголовчиха аж сплеснула в долоні від уявного здивування.
– Ну! Ну, що там? Невже все пропало!? – голосом приреченої запитала Катря; очі її заповнила каламуть, щоки горіли, а мозок ось-ось мав вибухнути божевіллям. Песиголовчиха лише хитала головою склавши долоні докупи і не відводила зору від карт. Катря витріщилася не неї, та з острахом перебирала мозком всі на світі прикрощі, що могли впасти на її нещасну голову.
– Ну-у, запричитала, радій! Все складається добре, мені б так випали карти.
Катрі відлягло від серця.
– У тебе все буде гаразд, незабаром зустрінеш… коханця, – ворожка лукаво зоглянула на Катрю, – ось поглянь на цього червового валета.
Катря не зводила очей з Песиголовчихи, потім глянула на карти.
– Що? Який коханець? Та мені свого Миколи, дурисвіта, з головою вистачає, – Катря з острахом вхопилася за голову. – Дожилася!..
– Та чого ти так убиваєшся, не зі смертю зустрінешся, а з коханцем. Що ще потрібно такій молодиці як ти!? Поглянь на себе: молода, гарна – велике кохання вже стоїть на твоєму порозі, іди, відчиняй двері, не прогав свого щастя.
Додому Катря поверталася у піднесеному, але трохи схвильованому настрої, ворожка розбурхала її сплячі нейрони звабниці – вона відтепер знала своє майбутнє, та ще таке веселкове, їй вже й люди навколо стали милішими, і дійсність не так пригнічує, вона всміхалася майбутньому щастю, їй кортіло обійняти увесь світ. В цю мить Катрю немов шваркнули пильним лантухом по голові, вона аж остовбеніла: «А Миколу ж куди дівати як з’явиться той коханець?.. О Господи, не мала баба клопоту, та купила порося, так і я», – думала Катря. Але десь там, у закутках підсвідомості, вже проростало насіння посіяне ворожкою. Уява про коханця навіть пригнітила думки про непутящого чоловіка, що вже третій день був у загулі.
– «Нехай п’є – кожному своє», – промовила вона в голос так, що аж прохожі здивовано обернулися витріщивши на неї очі, та Катрі було байдуже.
Вдома, упоравшись по господарству, вона, з посмішкою на вустах, ще засвітла, юркнула під ковдру, заплющила очі, і, вмить, попалася у тенета підступного сну, котрий вже чекав на свою малодушну обраницю, щоби своєю примарою катувати її раниму душу химерою надій і сподівань.
…Вона уявно почула голос ворожки: «Тебе чекає коханець на «промзоні» (це, де колись, до розрухи, працював її Микола, вона пам’ятала як він її водив туди, щоб показати якийсь унікальний прес, придбаний за великі гроші десь на Заході, для штампування якогось залізяччя). – «Іди зараз. Не гай часу!» – наказував голос. Катря нашвидку вдягнувшись, босоніж, поперлася на околицю міста не відчуваючи землі під ногами. Вона довго блукала заростями амброзії та молодої порості дерев-самосіянців, що буйно розрослися на руїнах колишніх цехів, доки не натрапила на осоловілих шукачів металобрухту. Чоловіки й поодинокі жінки нишпорили по купах будівельного сміття з кайлами в руках і на неї не звертали ніякої уваги. Раптово перед нею виріс, як з під землі, молодик у спортивному костюмі, схожий на гопника з місцевого ринку.
– «Покажи перепустку», – якось гаркаво, не своїм голосом, гримнув молодик.
– «Яка ще в біса перепустка, мене тут чекає коханець», – вона хотіла відійти від цього навіженого, але той перегородив їй шлях алебардою, що з нівідкіль з’явилася в його руках.
– «Всіх тут чекає нечиста в білих капцях», – буркнув гопник.
– «Є перепустка!» – вона намацала рукою в кишені вчорашній чек із супермаркету і помахала ним перед носом молодика.
Уявний вартовий-гопник довго розглядав чек, ще й зазирав на зворотну сторону.
– «Прострочений», – зауважив він і жбурнув чек на землю.
– «Аякже мені тепер бути?».
– «Вип’єш штрафний, тай іди собі до біса. Коханця вона тут шукає…» – глумився над нею гопник.
Їй кортіло якнайшвидше здихатися надоїдливого молодика.
– «Наливай!» – рішуче бовкнула вона.
– «Але в нас закусі тут немає… Самі, поганкою заїдаємо».
Хильнувши горілку, вона похапцем заїла поганкою і, вмить, як птаха, злетіла в небо прямо під роздачу до Всевишнього. Смоловарні вона не бачила, перед нею сиділи колом, склавши ноги бубликом, волохаті, страшні, як і всяка нечиста сила, хвостаті чорти. Вони по черзі смоктали «козячу ніжку», жадібно втягуючи в легені дурманячий чад анаші. Хто вже піймав кейф, той не моргаючи дивився на сонце, доки перед очима не заплигають зайчики – то була для них найвища насолода.
Химера. Нічого мерзеннішого в своєму житті вона ще не бачила. Голос Песиголовчихи знову наказав: «Серед цих посіпак вибирай собі коханця». Катря тричі перехрестилася, марево зникло, вона очима почала шукати ворожку, але в цю мить перед нею з’явився один із тих волохатих посіпак, він почав її душити і домагатися грішного тіла. Катря зі всього духу ляснула окаянного по писку, той, отримавши ляпаси, лиш зареготав підставляючись для нових стусанів. «Садомазохіст», – промайнуло в голові, та зупинитися вона вже не могла. Вона гамселила «коханця» ногами, рвала на голові волосся, штрикала пальцями в очі, а ударом коліна в пах довела його до повної капітуляції – повалила нечистого на землю, вхопилася за китичку, що теліпалася на кінчику хвоста, смикнула, і… Микола заволав від страшенного болю. Йому, зоп’яну, посеред ночі, закортіло любовних втіх, а Катрю, в цю мить, катувало жахливе марево сновидіння. Від стусанів, він навіть незчувся як опинився на підлозі біля ліжка. Микола, з переляку схопився на ноги і з криком: – «Рятуйте! Убивають!» – кинувся на кухню, ввімкнув світло і остовпів, побачивши себе в негліже. Хміль враз, як рукою зняло. Нарешті Микола второпав, з дружиною щось негаразд, вона все ще белькотіла страшні погрози якомусь посіпаці продовжуючи гамселити подушку на якій він щойно лежав.
Він пригадав, як в дитинстві мама прискала святою водою його меншого брата, Юрка, коли той, вночі, сонний, починав несамовито верещати і конвульсійно дриґати ніжками і ручками. Микола набрав повний рот води, навшпиньки, крадькома, пройшов до спальні, і обкотив Катрю потужним струменем. Катря зойкнула, на мить стихла, отетеріло зоглянувши на оголеного чоловіка, зостраху схопилася, сплюнула, і, ще перебуваючи в мареві сновидіння, несамовито викрикнула:
– Згинь нечиста сила!
Микола, в серцях, нашвидку одягся і, хряпнувши дверима, пропав серед вранішнього міста.
Катря, врешті придушивши жахливе сновидіння, наздоганяла вчорашній день: спершу їй було лячно, вона перебирала в голові кожний крок свого внутрішнього світу оминаючи зовнішні подразники, доки не зачепилася за ворожчині очі, і тут її понесло, закружляло, як листок у водограї. До її свідомості в решті-решт дійшло, що вона лупцювала свого чоловіка, Миколу, як раз в мить, його любовних домагань. Їй стало смішно до болю в грудях, тіло її тремтіло, вона сміялася й плакала водночас. Заспокоївшись, Катря поглянула на годинник, було без четверті на п’яту. «Який вже тут сон», – подумала вона і впала горілиць на ліжко. Тиша їла самотність.
Не дарма кажуть: ранок вечора мудріший. Тріскотня будильника вмить стерла зі свідомості Катрі трагедію сновидіння. Вона інстинктивно вимкнула будильник і на мить знову впала в ліжко, заплющила очі, і, ніби опам’ятавшись, стрепенулася, глянувши на прим’яту подушку чоловіка – його й слід охолов.
«Ех, чому бувати – того не минути», – подумала Катря і мерщій кинулася у ванну під злорадісний спів:
«У-у-у-у, є-е-е-е…
Ты не слышишь меня,
Я не слышу тебя-я-я…»
Із дзеркала на Катрю зирила сіроока, білолиця, молода, на перший погляд тридцяти річна жінка у самому розквіті її жіночності; трохи припухлі губи свідчили про жадобу до поцілунку, тонесенький мініатюрний носик мусив нагадувати усім чоловікам про стриманість, а ледь помітні ямочки на рум’яних щічках – на романтичність у почуттях та нескінченний пошук вічного блаженства, груди – незнані материнського щастя, були тугенькими. Катря залишилася задоволена собою. Мазнувши на останнє за вухами турецьким «ДІОР вояж» вона вже за хвилину зустріла вулицю з впевненістю амазонки. Катря з цікавістю і трішечки з острахом чекала на матеріалізацію духовного перетворення вчорашнього гадання і тому на чоловіків поглядала якось зверхньо, без емоцій – «її коханець сам з’явиться з нівідкіль, хай хоть з Марсу спуститься – байдуже, аби лише сказав: ти моя єдина на світі…». Катря відтепер жила ілюзією чужої волі, вона відгородилася навіть сама від себе прозорою завісою, через яку спостерігала за всім, що діється навкруги; як тече життя мимо її берега, воно було ось тут, поряд, вона його бачила, але не відчувала, воно було недосяжним для неї, як недосяжна для сприймання сучасної людини стародавня цивілізація інків – вона жила примарним майбутнім створеним ворожкою.
– Ти сьогодні якась не така, – зауважила Свєтка з самого ранку спостерігаючи за Катрею, бо та, взявши до рук якусь папку, вмить ціпеніла замріявшись, погляд її склянів, а очі зирили безкінечність.
– А що?
– Та нічого. Коли жінка ось так; ні з того, ні з сього задумується, то вона або вагітна, або чоловік дома не ночував…
– Тепло…
– Що, вгадала? Микола загуляв?
– Уже тиждень як пішов з дому… Навіть слова не сказав…
– Чоловіки… Криза середнього віку…
– Що-що? – відірвалася від монітору Юля. – А я недавно Миколу бачила. Упакований був такий весь, в темних окулярах, ловив таксомотор біля «Ювілейного». – Єх, Катре, сама винувата – не вгледіла. Мого теж якось на ліво понесло. Я, ноги в руки і мерщій кинулася глянути на ту красоту. Боже, – Юлька сплеснула долонями, задерла до стелі голову, – ні сісі, ні пісі – вобла сушена, куди тільки його очі дивилися… Так я по-газам і бігом кинулася у фітнес-клуб, та на масаж, та в салон краси – таку собі рекламну кампанію вибудувала, вмить охоту від тієї глистової відбила. Зараз мій Івасик, як шовковий – від мене ні на крок.
– Брешеш ти Юлька. Просто твій Івасик злякався тестя, бо той пригрозив викинути його з фірми на вулицю, звідки й прийшов, – штрикнула межи очі Свєтка. – А пожежу й справді треба гасити негайно, згляньсь на себе, Катре: молода, гарна і все при собі. А де зачіска? Де макіяж? Де ось та жіноча ягідка до якої потягнулися б руки божевільних страждальців, що бажають саме таку красуню у свою власність? Свєтка, безумовно радіючи в душі чужому горю, співчувала фальшиво, як це завжди притаманно жінкам, коли справа йде про чоловіків. Ох, ці жінки!
– Я серйозно тобі кажу: Катре, негайно іди до нашого бульдога (так вони поміж собою називали начальника відділу) бери відпустку за свій рахунок і відмочуй себе в молоці, пести себе шопінгом, дай фору його коханці, можливо й спрацює, а головне – тобі це не нашкодить – тепле ліжко пустим не буває.
Телефон заграв «На Небі» саме в ту мить коли Катря виринула з капсули солярію; вона, оголена, натиснула на клавішу і в ту ж мить почула голос Свєтки. Та щось торохтіла про зведення показників, про якусь нову постанову уряду – жах якийсь. Катря слухала і не слухала, оглядаючи себе у величезне дзеркало, вона позувала як модель; ставала в профіль, задирала голову, підпирала пальцями груди, торкалася сідниць, які були, на її думку, занадто випуклими, поплескала живіт, зоглянула пристрасно собі в очі, потім, трішечки притисла вказівним пальцем свій кирпатий носик…
– «Ти мене чуєш, чи ні?» – вивів її з трансу голос Свєтки. Вона врешті піднесла до вуха телефон.
– Чую, чую… Що ти зараз сказала?
– «Ну-у, ти даєш, тебе що, вже хтось на колінах гуцикає?»
– Зрасть… Тільки-но з солярію виповзла.
– «Так ось. Тебе хоче бачити один наш клієнт, казав, що в особистій справі. А «карасик», скажу тобі, нічогенький, сама б таким зайнялася, та заради подруги йду на жертви.
Свєтка була в своєму стилі.
– Який там ще «карась»… Глузуєш?
– «Катре, ось тобі хрест, як брешу. Сьогодні, о сьомій він буде тебе чекати на виході із станції метро «Центр», ти пізнаєш його по кучерявій шевелюрі і темних окулярах, а в руках буде тримати букет троянд. Ось так, лапуся, непрогав». Свєтка хіхікнула, радіючи з цієї, їх з Юлькою, витівки.
Ох, ці жінки… Вони, якщо захочуть когось звабити, то йдуть на такі хитрощі, що той об’єкт зваби навіть і не вчується як на нього накинуть ярмо, запряжуть у воза, будуть стьобати батогом по ребрам, а він, бідолаха, буде шкутильгати похнюпивши голову, сподіваючись, хіба що, на тарілку борщу. Отакі і є чоловіки. А вже як і сприсне, коли щось піде не так, а можливо й на самого прояснення зійде, то чоловік, зірвавшись, ніг під собою не чуючи, кидається відразу у всі тяжкі, а потім, вже на третій день, очухавшись, оглядівшись навколо і, о, Святий Боже! починає сумувати за ярмом, і, коли з дурі, ще не встиг встромити голову у чиєсь інше ярмо, то шукає шлях до примирення.
А якщо вже задумали жінки якусь каверзу поміж собою затіяти, то хай начуваються і земля, і небо; і звідки та й енергія береться, і спритність, і підступність, і не аби яке почуття гумору, що в суміші з звичайною жіночою цікавістю, щоб просто зоглянути, так би мовити з боку, немов зазирнути в шпарину, а потім злословити, злословити потішуючи своє єго, а з рештою випустивши каверзу у вільне поширення, де вона вмить ще й обросте неймовірними домислами – такими, що й самі потім дивуються зі своєї витівки.
«Нам аби на «скандаль» звести», – не вгамовувалася Свєтка.
Для них, з Юлькою, затія була безпрограшною: «Чи зад об зад, і хто далі – буде над чим пліткувати, а можливо й замиряться – шампанське будемо пити», – раділи обоє зі своєї каверзи, будучи в таємній змові з Катиним чоловіком.
Катря вагалася: іти, чи не йти на побачення. Її мучила нерішучість, але слова ворожки, що засіли десь там в мозку не давали права вибору. Єдине в чому вона була незворушна – одягтися по-діловому. Можливо дійсно людина у справі замовила зустріч, заколисувала вона себе.
На обумовлене місце зустрічі вона прибула трішечки загодя, приїхала тролейбусом, і стала спостерігати за людом, як справжнісінький агент. Перед очима мерехтіло гнане бурхливим ритмом сьогодення. Справа від дверей метро лоточниця завчено раз-по-раз вигукувала: «Свіжі чебуреки! Свіжі чебуреки!» Хто на хвилинку затримувався, підхоплював майже з льоту гарячий, духмяний, загорнутий у серветку лапоть і тут-же швиденько, находу, штовхав його до рота. Квітниця, поруч, весь час перебирала квіти і, граціозно позуючи, ловила погляди і бажання потенційних покупців. Тут Катря взріла нерухому постать чоловіка, що стояв трохи осторонь рухливої річки людських тіл. Високий, в костюмі, темна хвиляста шевелюра (як в Миколи), чомусь промайнуло в голові, в темних окулярах, в руці червоні троянди… Катря завмерла, вдивляючись в чоловіка. «Коханець», – підказувало серце. І тут вона рішуче пішла на зустріч своєму щастю.
Катря непомітно підійшла до чоловіка, той заклопотано вдивлявся в натовп, що виливався з метро. Вона ніскілечки не вагалася.
– Ви на мене чекаєте?
Чоловік, застигнутий зненацька, різко повернув голову, їх погляди зустрілися.
– Микола?!.
– Катря?!.
Вони вдивлялися одне в одного як школярі, котрим зрада була лише звичайне випробуванням почуття.
– Ти когось чекаєш?
– Тебе… Пробач мене, я тебе кохаю і жити без тебе не можу… Пробач, – Микола простягнув Катрі квіти.
Саме найхолодніше серце жінки від слів «кохаю і жити без тебе не можу», – оживляє, бо, хто не вміє пробачати, той не вміє і кохати.
– Я йшла на побачення з іншим мужчиною, – зізналася Катря зашарівшись.
– А я і є, той, інший… Я за ці дні перелицював усе своє життя. Я кохаю тебе…
«Не прогав свого щастя», – згадала вона слова ворожки, а ще каверзне хіхікання Свєтки, і рішуче зробила крок до Миколи.
