- Толіку, ти чого? - голос звучав звідусіль.
Тирекс знав, що це луна так жартує - його печера славилась ж бо гарною акустикою. Про неї Толік дізнався випадково, коли якось зачепив своїм хвостом сталактит і той впав йому на ногу. Громоподібне "Аирараа" замість декількох секунд тривало аж поки тиранозавр не вибіг надвір. Спершись спиною на пальму, він тряс головою, щоб заглушити крик сотні тиранозаврів, які скаженіли від болю всередині печери.
То ж після того - якщо Толік ненароком ламав в печері якийсь сталактит, чи сталагміт і той влучав по тілу, - як би не було боляче, тірекс зціпивши зуби мовчав, або тихеньки пищав, щоб потім на галявині перед своєю домівкою на весь прадавній ліс видати славнозвісне "Аирараа". Звірі думали, що Толік зголоднів і намагалися втекти подалі від джерела крику. Лише бронтозаври збивалися до купи й часто поглядали в сторону тірексової печери - втекти швидко вони не могли й надіялися лише на свою массивність та згуртованність.
- Толік, ти чого? - відлуння все ще повторювало запитання.
Тирекс не реагував - робив вигляд, що спить. Тільки коли щось ляпнуло йому на віко, Толік розплющив око й поглянув догори.
Під самою стелею, невідомо як, висів археоптерикс.
- Це ти сказав? - пошепки запитав Толік.
- Я, - голосно відповіла пташка.
- Я-я-я, - підхопила луна.
- Ти можеш говорити тихіше? Бач яке відлуння, - знов пошепки промовив тирекс, хоча дуже хотілося закричати на цього незваного гостя. - Про що ти питав?
- Кажу: Толік, ти чого плачеш? - вже тихіше промовив археоптерикс.
- Я? - Толік забувся і відлуння почало повторювати за ним його голосне відповідь-запитання.
Перечекавши, поки луна стихне, тирекс продовжив:
- Нічого я не плакав, тобі здалося. Хіба що трохи, бо їсти хочеться. Знаєш, як перестав вживати м'ясо й сів на мангрову дієту, дивні сни бачити почав. Листи якісь сняться, літери. Ти не знаєш, хто це - літери?
- Толік, тобі до лікаря треба.
- До якого лікаря? Що ти верзеш?
- Насамперед до стоматолога - із твоєї пащеки такий сморід. Все ж догори піднімається - я ледве тримаюся, так очманів. Тобі давно пора міняти зубну щітку.
- Я...- голосно почав Толік, та коли луна прокинулася, стишив голос, -...ку щітку? Ти мої передні лапи бачив? - Тирекс показав кінцівки. - Як ти це собі уявляєш?
- Хм! Проблема. А якщо це комусь довірити?
- Ха-ха-ха, - засміявся тиранозавр тихенько. - Хто побачить мої зуби, подумає не про те, що їх треба чистити, а про те, як би в них не застрягти.
- Твоя правда, вибач. - Археоптерикс по стелі переповз трохи далі від Толіка. - І все таки, чого ти скавчав? Може змерз? Холодно ж бо тут у тебе.
Чи може самотність задовбала?
- А що таке самотність? Щось багато нових слів останнім часом доводиться чути - то літери, тепер самотність. Ти поясни вже, з чим його їдять?
- Толік, ти не нервуй. Навколо багато чого є такого, що нам навіть і не снилося. Самотність - це коли ти один...
- А навіщо мені ще хтось? Хіба для спарювання, чи для того, щоб його з'істи? - Толік раптом якось дивно усміхнувся.- Втім, ти правий, мій пернатий друже. Хник! Я страждаю від самотності. Хник! Якби поряд був хтось теплий, пухнастий, я вважав би себе найщасливішим тиранозавром. Хник!
- Толік, ти що, знов плачеш?
- Так, трішки. До речі, я навіть не знаю твоє ім'я. Ти не міг би мені його на вухо проговорити - кляте відлуння позаштовхувало ще глибше сірчані пробки в моїх вухах, а прочистити їх - ти сам бачив. - Толік по всяк випадок показав свої передні лапи.
- Я тобі що, Колобок? - ляпнув археоптерикс і сам здивувався своїм словам.
- О, ще одне нове слово. А що воно означає? Чи це твоє ім'я?
- Ні. А слово це просто спало на думку, а потім на язика. Може звір який, чи дерево, не знаю. Мене ж звати...
- Не поспішай, спускайся нижче. Я не з'їм тебе - сам же знаєш, що тепер харчуюсь лише зеленню, як бронтозаври.
- Воно то так, але...
- Ніяких але. Ти ж не хочеш, щоб я знов плакав? Спускайся, познайомимося поближче. Нумо!
- Та якось боязко...
- Ти ж чув - весь ліс говорить про те, як я змінився. Ти не довіряєш громаді?
- Довіряю, але...
- Не сумнівайся - я вже інший. Ур-р.
- Що це було?
- Мій шлунок. Ось дізнаюся твоє ім'я і піду пастися на галявину. Хутчіше, ти ж не хочеш, щоб я помер з голоду?
- Ні, звичайно. - Археоптерикс наче потупцяв на одному місці, потім махнув крилом. - Е-ех! Наша біда в тому, що ми не довіряємо один одному. От так колись і вимремо всі. Вмовив - посунься, я зараз підсяду до тебе.
Птах розправив крила й почав падати вниз, в надії приземлитися поряд з тирексом:
- Отже, мене звати...
Тиранозавр не дав здійснитися планам археопртерикса, впіймавши того розкритою пащекою. Клацнули зуби, полетіло пір'я. І все. Луна навіть не зрозуміла, повторювати тихий зойк пташини, чи ні.
Толік вийшов з печери, сперся на скелю, відригнув:
- Ет, поспішив трохи - так і не дізнався, як його було звати. - Сплюнув пір'їну. - І все таки птах мав рацію - я дуже самотній. Аирарааа
