Борис Крамер
АЛЯ-УЛЮ
(або Рецепт оселедця в малині)
Роман у двох частинах
Їхав Пупець за Дунай…
Частина перша
2.
- Тхори п’яні! – Анна-Клим махнула лівою ногою і двері впали, ніби від удару гарматного ядра. – Вашого члена вкрали!..
Я сів у ліжку і відчув: пливу по кімнаті, неначе бульбашка. Світ коливався, переламувався, підскакував, як несправжній. Шия тріщала, мовби за комір піску насипали.
Ромка просто знесло вибуховою хвилею на підлогу. Він промимрив якусь ахінею і потягнув за собою ковдру.
Ну не вірили ми, що з тим сучим сином Ґеником може статись лихо. Хіба три пера підхопить...
Ще довгих хвилин п’ятнадцять дівчина-кобила поливала нас водою і тлумила помежи плечі, поки нарешті живий дух повернувся нам ув очі. Світанок розганяв памороки. Душа тремтіла від каяття і провини. Більше ніколи!.. Ніколи більше!.. Щоб я?!. Де той глузд, що наперед? О-о-о!.. Що про нас люди думали?.. Я помив у шампанському голову Анні-Клим. Волосся її стирчало, немов клеєм змащене. Вона підхопила мене на руки і танцювала. А я слинив їй вухо... Ми поперекидали всі стільці і лавки у ресторані. Що було далі? Глупа темрява. Безпам’ятство... Сподіваюсь, я не...
- А то! – докірливо похитала головою зі злиплим волоссям ранкова Анна-Клим, здогадавшись, про що я тимкую. – Нічого не було. Подуріли...
Ух, полегшало. Мабуть не всі клепки пропив. А Ромко писав крейдою по підлозі якісь тексти. Слідом за ним йшов сміхотливий бармен і стирав ту писанину ганчіркою. Чого вони нас терпіли?.. Капець! Чорні велосипедні ланці попивали горілочку. Вони проводили над нами експеримент. Шампанське зіпсоване. Пиво скисле... Не виливати ж? Дивилися, скільки ці дебіли вип’ють і що з ними коїтиметься.
Гуцуляки підступні!
А де наш розум?..
- То що з тим довбаним Ґеником сталося? – нарешті знайшовся на слово Ромко Акафіст. Мабуть його не мучили муторні спомини або він їх потопив, як котят, у воді з-під крана.
- Не знаю, хлопці, - раптом заплакала наша мужня амазонка. – Зранку його заштовхали у машину і тю-тю...
Я аж тепер побачив, що вже давним-давно полудень. І світ прожив якийсь час без нас. Ніби нас із Ромком закопали, а потім здумали перевірити – живі чи здохли. Живі...
На підігнутих ногах ми вийшли з бази. Біля базарчику, обнявшись, стали. Нас ковбасило. Хитрих велосипедних ланців під рестораном не було. Якесь дівча накидало у манґал дровець, що ми нарубали. Вбив би гадів! Так потріпати здоров’я!..
Що ми вияснили. Ґеника сьогодні бачили двічі. Один раз – над Прутом, під березою з трусами – якийсь місцевий вар’ят скакав у водоспад і йому здуло труси на гілля. Шевальє добрих півгодини говорив з рудою вагітною. Розмова-топтання закінчилася тим, що жінка траснула Ґеника по пиці, аж виляск пішов над рікою. Що було потім – ніхто не бачив. Наша розвідка привела нас повище ресторану, де ще раз бачили Казанову. Його тягли до чорного мерса три мідні лоби. Ґеник крутився, як черв’як. Але ж не звик оборонятись. Він завжди нападав, тільки іншим місцем… Тож його, мов комсомолку, активістку і просто гарну дівчину у лантуху, кинули у багажник і повезли у міжгір’я.
Більше ніяких свідчень тої прикрої пригоди ми не дістали.
У таксиста, що чергував біля воріт турбази, дізнались, що дорога, якою повезли пропащого приятеля, веде до містечка Вузькі Ворота.
- А за тим містечком що? – уточнили.
- Нічо’, - мляво відповів чоловік. – Гори, ведмеді і голодні цигани...
Наша рада тривала недовго. Вибору не було. Піти впасти на ліжко, трястися з бодуна і не згадувати Ґеника... Втекти у Київ? Може його член і не вартий наших клопотів, але ж то... Совість загризе.
- Ви підкинете?.. – запитав я таксиста.
Чоловік покрутив пальцем біля скроні.
- У мене зайвих шин нема.
- Нащо вам шини?
- Бо туди ніхто не їде, - таксист зопалу підняв скло майже до рамки. – Там чужим ріжуть колеса... Можуть і черево розпороти.
- Сицілія? – Ромко Акафіст зняв окуляри і, мов курка увечері, оглядав шофера.
- Грамотний? – запитав таксист, як мене вчора велосипедні ланці під рестораном.
- А пішки туди далеко?.. – відтягла нас обіруч від шофера Анна-Клим.
- Недалеко. Кілометрів дванадцять...
- Ого! – вирвалось у мене. – Три дні йти...
- По секрету скажу, - таксист вирішив нас позбутися. – З ресторану бусик забирає жінок... Той ресторан тримає... Морда. Звідти. Попросіться, може візьмуть.
- Дотепна кликуха... – протягнув я.
- І головне – змістовна, - підтримав Ромко.
- Пішли, хлопчики, до ресторану, - вирішила за всіх Анна-Клим.
Старий шофер старого бусика без номерів теж уперся: не візьму, не просіть, хоч під колеса лягайте! Відійдіть! Не до-зво-ле-но!.. Тільки своїх...
- Ми ж свої! – ляснув я себе по лобі. – На весілля їдемо до вашого... Головного. Як його?..
- На весілля? – занепокоївся чоловік, дзенькнув ключами. Щось він чув про весілля. Зранку Морда казав у гаражі, що буде нагла п’янка.
- Атож, - посоліднів Ромко Акафіст. – Наш брателло поїхав, а ми відстали...
Точно. Поїхав. У багажнику. А ми проспали рейс. Якби шлялись разом, то нас би теж заскиртували і доставили з шиком. А так... Мусимо клянчити шоферюгу деренчливого бусика, цього сільського їздового без пужална. Ще б узнати, кому на голову шафа упала... Може це нашому дорогому Ґенику блокнотик боком вилазить?
- Сідайте, - неохоче дозволив їздовий. – Але тільки до капепе... Якщо там скажуть «век!» - до побачення. Я нічого не знаю...
Йопересете! Засада! Куди влазимо? В тюрягу з контрольно-пропускним пунктом?.. Ромко Акафіст тут же висловив сумнів, чи такий вже слабкий на передок наш Ґеник? Шевальє де Сендаль, він же Казанова, попри розваги з жінками, заробляв на життя шпигунством. Спав із коханками морських офіцерів, вишпортував у них з того місця таємниці. Курва підступна... Потім скидав інформацію грошовим мішкам. Нє, в’юноші, заперечила Анна-Клим. Я то знаю чоловіків... Ми з Ромком переглянулись. Може кобила справді знає?.. Наш Ґеник постраждав за любов. Ви ж чули: вагітна ляснула його по пиці. Він думав: сію, вію, посіваю... Де Київ – де Яремче! Хіба вгадаєш, де зійде? От і зійшло...
Ну... Щось у цьому є, погодились ми з Ромком. Засвітився наш перфоратор вчора в ресторані, бігав тут по доріжках, махав мослами... Впізнала якась наївна жертва книги рекордів Гіннесса.
Молодиці, з якими вчора Ґеник гиржав на кухні, тихо перемовлялись, дзенькали каструлями з недоїдками. Водій мучив коробку передач, коли на підйомі треба було додати газу. Тарахтайка начебто здихала, потім набирала повні груди мокрого диму і випльовувала його у зелений ліс... Тяглись до вечора. Хто це казав, що в гуцула кілометр йде за два?..
За поворотом бусик несподівано вперся у шлаґбаум. Із смугастої будки вийшов заспаний мордоворот із бітою в руці.
- Диви, - показав Ромко Акафіст на стіну, де уламками цегли викладено: «Предъяви документ в розкрытом виде. Военный объект Вооруженных Сил Союза Советских Социалистических Республик».
- Повний кізяк! - я згорбився у кріслі і пригнув руками приятелів.
- Кого везеш? – глипнув на стушкованого їздового вартівник, побиваючи бітою по долоні.
- Та... свої. Жінки з ресторану. І ще...
Біта застигла, чекаючи.
- Студенти на весілля.
- А мені ніхто не казав, - напіввійськовий мордоворот пошелестів гравієм до пасажирських дверей. – Відчиняй!
Двері зі скрипом розчахнулись.
- Зайчики! Ви де? – зазирнув круглий, неголений колобок.
Біта гупнула по іржавому боку автобуса.
- Вихаді па аднаму!
Шайсе!.. Хоч круть, хоч верть, - виходити треба. Схоже, нас зараз вишикують і поведуть на «губу». Звичайно, можна було б сказати сторожеві міста, щоб ішов на три поверхи Ейфелевої вежі... Чи на сафарі в Африку. Чи ще щось лагідненьке. Анна-Клим за виграшки могла переламати його біту об його ж коліно. Але починати війну, не розвідавши позицій, - нерозумно. Як добратись до Ґеника у цьому залишку совдепії?
- На яке весілля ви приїхали? – оглядав нас, поляскуючи бітою по долоні, вартівник.
- Ну, браток, ти влип, - докірливо обізвався я. – Головний дочку віддає за нашого приятеля.
У колобка злякано забігали очі.
- Моє діло маленьке. Не пускати чужих...
- Які ми чужі? Наш брат Ґеник буде зятем самому... – я взяв товстого кендюха під руку. – Ти хочеш зіпсувати йому фасон?..
- Хамса, перестань сюсюкати з биком! – Анна-Клим потрясла своєю бездонною сумкою. – Подзвони на мобілу...
- Нє, не будемо, - спинив її Ромко. – Хлопець гарний. Він не в курсі... Треба по-людськи. Тут, може, за такі речі зуб дверима виривають...
- На мобілу... – перекривив сторож. – Запхай її в... У нас ця штука не працює.
На широкому кумполі мордоворота з’явилась зморшка. Він думав. Він ганяв тою зморшкою над бровами, ніби високовольтною дугою. Процес був нелегкий і болісний. Аж упрів. Аж тріщав від напруги куций кібчик на черепі. Бітою гупав собі у підборіддя, мовби вибивав із себе зізнання.
- Їдь, - сердито наказав старому водієві. – Їдь, не стовбич тут...
Бусик, плюнувши у нас смердючими харками, покотився до перших будинків.
- Я сам подзвоню, - нарешті вирішив сторож міста.
Пішов у будку. З кимось довго говорив, впершись бітою у стіл. Вийшов. Високовольтна дуга все ще тріщала на лобі.
- Жінка, дурна, напоїла кислим молоком. У животі музи́ки грают... – повернув до лісу, озирнувся. – Щоб через пять мінут я вас тут не бачив! Студенти прибацані...
- Не довіряй смаку дружини. У неї він поганий – вийшла заміж за тебе! – помахав па-па ліщиновим кушам, що зашелестіли, Ромко Акафіст.
Нам два рази повторювати не треба. Руки в ноги – і гайда у воєнні Вузькі Ворота.
Дивилися, роззиралися. Ромко уявив себе вумним екскурсоводом. Він згадав, що десь тут, у карпатському міжгір’ї, були звили собі гніздечко войовничі тамплієри, коли їх почали притискати в Азії та Європі. Втікали з награбованим золотом у Карпати, ховали скарби у підмурівках... У підвалах. У могилах... І справді. На пригірку, за вулицею, ми побачили червоні руїни замку... Жива, як то кажуть, історія. Поки розглядали зазубрини стін, Ромко згадав ще одну прикмету міжгірських містечок. На них досі видно печать єврейства. Тобто... Акафіст підняв пальця. Це споконвік українські міста, в яких переважали єврейські громади. Що, теж хасиди? – здивувались ми з Анною-Клим. А то. Час порозвівав їх по світу. Залишились тільки балкончики, магазинчики, підвальчики. І кров у жилах сторожів міста... О! Згадав анекдот. Рабінович каже Петренкові: ти вибач, друже, я переспав з твоєю жінкою. І вона завагітніла. Значить, відтепер – ми родичі. Ні, сказав Петренко, відтепер ми один другому нічого не винні...
- Йо-майо! – аж спинилась наша амазонка. – Ото Ґеник влип!..
- Це як подивитись, - іронічно свінув окулярами Ромко.
- Якщо ти такий вумний, скажи куди далі йти? – спитав я приятеля.
- Нєт, таваріщ рядовой, ето по тваєй часті, - піджав губи Акафіст.
По моїй – то по моїй. Я роззирнувся. Містечко й справді було цікавеньке. Одна вулиця поміж горами. Ця вулиця стала на перепоні мілкої річки, котра то втікала на городи, притискалась до скель, то переметалась через дорогу, збираючи купи сміття та деревини під містками. Задрипаність Вузьких Воріт чіпалась за штанини. Баюри серед шляху, покусані, наче лишаєм, тротуари, облізлі стіни дво- або триповерхових будинків. Колись були пофарбовані у зелене. Улюблений колір військовиків... Що вони тут, до речі, мали? Ракетну базу?.. Добували уран?..
- І те, і друге, - сказав Ромко Акафіст. - На початку 60-х, коли Хрущов обгородив Кубу ракетами, тут бабахнуло... Ну, про це – анічичирк. Але американці писали. Так гуркнуло, що півгори знесло... Від радіації небо світилось. Отоді останні євреї втекли...
- А місцеве населення? – мерзлякувато повела плечима Анна-Клим.
- Місцеве – безсмертне. Мандибурку* їсть і нічого не боїться... Ось давайте подивимося. Які наслідки радіації? – Ромко почав загинати пальці. – Циклопізм – одне око. Два серця чи два ряди зубів. Гігантизм – морди як сковорідки. Шість пальців на руці...
- Той мудак на капепе – мутант! – зразу зафіксувала наша амазонка.
- Чекай, ти ще не одного свого родича зустрінеш, - засміявся Акафіст і перескочив від гріха подалі на інший бік вулиці. – У-у-у!.. А-а-а!.. Остерігайся!
- Придурок! – Анна-Клим пересмикнула брезентову сумку з плеча на плече.
- Все! Більше не можу! – запротестував я. – Довбня тріщить... Труби горять... Треба лікуватись. Забодячити котячий супчик. Шукаймо бар, поспілкуймося з абориґенами...
• Картоплю.
Кілька разів нам перебігала дорогу ріка, поки побачили вивіску: «Паб сержанта Пеппера». Звихнутись можна! – спинився Ромко Акафіст. Ми з Анною-Клим не догнали – що його здивувало? Вивіска як вивіска, напівпідвальна забігайлівка. Перед входом – півтора метри нової плитки. Сміттярка, приварена до водостічної труби... Вікна за ґратами... Над дверима – дзвоник.
Смикнувши за ті двері, я подумав: ми ще не бачили жодної живої душі у цих Вузьких Воротях.
Зі світла не зразу розгледіли, де шинквас, а де – столики. Поволеньки нам розсвіло, і ми побачили, що увійшли у дубову діжку. Малі бра вихоплювали із темряви великі фото. Зі знімків на стінах, на стелі, на підлозі до нас усміхались, корчили мавп, показували язика волосаті пацани з гітарами, саксафонами.
- "Deep Purple"... "Led Zeppelin"... – читав вражений Ромко. - “Black Sabbath”... Куди ми потрапили?
- У найкращий бар міста, - піднялася з-за столика у темному куті чамора.
Вона підходила, зближалась, як мозаїка, що відкривається частинами. Спершу заблистіла лисина, прикрита кількома повісмами волосся. Потім нас вразило перекривлене на один бік лице. Ніби чамора сардонічно усміхнулася, та так її і скрутило. І від того скруту кругле праве око – заяче – пускало сльозу. Потім побачили червону, малорухливу кисть лівої руки, якою вона підсунула собі стілець. Шість пальців! – мабуть стрільнуло Анні-Клим. Навпаки, заперечив подумки я. Одного нема. Відрізаний або відірваний...
- Дозвольте відрекомендуватись, - гречно сказав інкуб. – Іван Сьтепанович Вербівка, голова тутешньої «Просьвіти».
- До всього він ще й сюськає! Оце екземпляр мутації...
- Сідайте, будете госьтями.
- А ви тут господар? – дещо грубо запитала Анна-Клим.
- Сьправжній інтеліґент не може бути власьником ґенделика, - з гідністю відповів голова «Просьвіти». – Ви ж розумієте... Я тут... Працюю ідейно.
- О, ви були у війську політруком, - здогадався я.
- Та ні! Прапором! – заперечив калічка. – Тепер на пенсії... Взагалі-то я родом із Росії. Село Марфіно під Калугою. Моє прізвище Вербовка. Руський... Але прикипів до цього краю.
Атас! Москаль розмовляє укранською, керує «Просвітою»... Оце екземпляр військових екзекуцій. Калібрований духовний мутант... Світ перевернувся.
- Ви, може, і нашій революції помагали?..
- Так-так! Їздили автобусом на майдан...
- А яничарам?..
- Хіба таким, як ви...
Дідусь за словом у кишеню не лізе. Видно кадебістську школу...
- І на фіґ вам цей бар? Пиво цмулите?
Заплаканий інкуб, як на мене, ніяк не в’язався із обстановкою кнайпи.
- Молодь деградує. Де ти її ще впіймаєш? В барі... На танцях... На п’янці... – Сьтепанович повернувся незграбно до шинквасу. – Альоша, подай, пожалуйсьта, молодим друзьям піво.
На наше німе запитання додав:
- Олексій теж руський. З Калінінградської області. Призвався у дев’яносьто першому. Якраз перед розпадом Союзу... Ну, він ще української не осьвоїв.
- А хоче? – в Ромкових очах от-от мала ожити черепаха Тартіла.
- Безсумнівно, - твердо запевнив голова «Просьвіти». – У нас така усьтановка... Альоша і так волиніт, - сказав голосніше убік. – Не сьправиться – відрахуємо в запас.
- І багато вас тут?.. Таких?.. – почав крутити ґудзика на грудях калічки Акафіст.
- А почітай треть бази, - розслабився Іван Вербовка.
Ми переглянулись. Що їх тут тримає – серед гір, в глушині, де нема цивілізації, де навіть мобільний телефон заціплює?.. Чого наші рідні москалики раптом стали верховинцями з єврейською кров’ю?.. Ой, щось не так. Щось не чисто. Не містечко – примара, привид, фата морґана, марево із руїнами замку та замурованими скелетами…
- Слухай, кінчай терти полову! Катає вату, аж заслинився! – повернув я на кріслі «Просьвіту» до себе. – Хто ви такі? Куди діли нашого дружбана Ґеника?..
- Ну от, - докірливо пересмикнув кривою щокою Сьтепанович. – А ви питаєте, на фіґ, фігурально кажучи, мені цей бар? Та для того, щоб навчити молодь культури. Це я придумав «Сержанта Пеппера». Це я порозвішував ці сьвітлини… Он той, в картатій кепці, Боб Ділан пісьля автокатасьтрофи. Часи – вони міняються… - проспівав упіврота. - А он і сама четвірка… «Бітлз» - це суб-рокета… Рокета, - повторив він свій новотвір.
- А це ось Лу Рід, що обзивав публіку лайном, - показав на якогось виродка Ромко Акафіст.
- За ним – вокаліст «Секс пісьтолз» Джонні Роттен, - підтримав гру старий меломан. – В прямому ефірі телешоу «Тудей» від вибудував на дев’ять поверхів матючище, аж в одного з глядачів вибухнув телевізор!
- Сід Вішез, - показав під ноги Ромко. – Він побив гітарою критика, який щось прокукурікав у газеті.
- «Клеш!» – це Сьтепанович.
- «Депеш Мод»!
- «Ю-2»! Джіммі Хендрікс, хард-рок!
- "Led Zeppelin" - покритий свинцем! – очі в Ромка стали круглими і маленькими, як у навіженого.
- Монтенеґро, Луїс Армсьтронг, Есьтер і Абі Офарим!
- Срака-дошка! – не витерпів я і гупнув по столі кулаком. – Перестаньте випендрюватись. Це давно здохло і нікому не потрібне!.. Де, нарешті, ваше пиво?
- Ну... Чого здохло? – засмутився Іван «Просьвіта». – Ісьторія... А сучасьне? Тут у нас грає «Клан Пупець»... Непогано.
Нарешті із темряви вийшов міцно скроєний Альоша, поклав перед нами бляшанки пива.
Це був «Туборг»! Ми заніміло втупились у банки, мовби перед нами той клятий москаль поклав пекельну динамо-машину...
- Ні! Ні! – рішуче відсунулась на стільці Анна-Клим. – Я тої гадості пити не буду! Дайте простої води...
Я взяв бляшанку. «Туборг»! Та сама сеча, якою ми вчора попсували собі здоров’я. Ні, бандитушки, фестивалити не будемо, двічі садомазохізмом Юрко Хамса не займається. Спробував – не сподобалось. Нема здорового кайфу. Нема взаємності. Туман-дурман... Бобик здох. Досі бражка підіймається до горла. Ви ще шампанського і яблук запропонуйте...
Тільки подумав – тілистий Альоша жваво виніс тацю жовтих папірівок і пляшку «Одеського».
- Фак! - Ромко Акафіст повільно протер окуляри.
- Що вам не сьподобалось? – Іван «Просьвіта» метко вхопив рукою-калічкою шампанське, пшикнув корком. - Благородні ж напої!
- Д-дуже благородні! Надто зіпсовані... – погодився я.
- У вас тут совєтські склади? – здогадався Ромко.
- Та де! Чули таке сьлово – конверсія?
- Ви самі це трійло виробляєте? О, курча ляґа! – вилаявся Акафіст чужою мовою. – Хоч би рецепти грамотно здерли... Ще шість тисяч років до нашої ери... Чуєте? Шість тисяч років! Шумерські пияки жлуктили пиво. Вони знали сімдесят сортів. Залишили рецепти на глиняних табличках... А ви бурду женете! Пояснюю для тупих: пророщений ячмінь подрібнюють і заливають водою. Можна додати трав... Почекати, поки перебродить. Відцідити. І вйо!..
- Хлопче, ми це знаємо. У Вузьких Воротях варять пиво з одна тисяча сьто тридцять п’ятого року, - ображено відповів українізований москаль Вербовка. – Навіть розкопали пивний цех ордену тамплієрів... Але то було колись. Нині – посьпіх, плани, капітали... Для себе маємо солод. Ото вже продукт! На крилах літаєш...
- А для дурних – сечу! Ще й під чужою маркою, – зіронізував я. – Ми вчора попались...
- То не моє діло, - нахилився до столу калічка. – Тим займається Морда...
- Ми думали, що Морда – це ви, - ляпнув я.
- Реб’ята, я очєнь добрий чєловєк, - почужів руський Іван з-під Калуги. – Поетому моґу сьтерьпеть любиє оськорблєнія... Но сєйчас сюда прідут оні...
- І що ви нам порадите? – розважливо запитав Ромко.
- Сидіть тихо. Не шукайте пригод на свої задниці, - колишній прапор забув просвітянський тон. – Із зайшлими тут не панькаються...
- Це моя країна, - пафосно звівся Акафіст. – Це моя земля...
Ми з Анною-Клим подумали, що він зараз заспіває пісню Софії Ротару. Або Таїсії Повалій... Або Оксани Білозір... Або Тараса Петриненка... Або Миколи Мозгового... Або, на крайній випадок, Славка Вакарчука... Та біс із ним, яку-небудь. Рідну!.. Свою!.. Тоді треба буде вставати за ним і співати. Як партизанам перед розстрілом. Як останнім героям тамплієрської фортеці, в яких випали з рук мечі від утрати крові...
- Два метри – може й твоя, - Іван «Просьвіта» сповз зі стільця і розтанув, як дим, у півтемряві.
- ВЛКСМ!* – хихикнула Анна-Клим.
- Борман, - додав я.
Ото холєра! Він гадав, що ми знов будемо заливатись їхньою конверсією. Двічі снаряд не поціляє у воронку. Нє?..
Тут дно (чи стіна?) діжки розчинилось, і перед нами постав зальчик з естрадою. Так відкривається ракетна шахта... Три волосаті шмарки дринькали, налаштовуючи інструменти. Над їхніми хитливими головами засвітились лампочки, пофарбовані в зелене. «Клан Пупець». А що? Кльова назва. Зразу згадуються пупчики дівчат... З пірсінґом... Цьом-цьом, мила, я тебе чекав... Вийми шпильку з пупця, бо буде виробнича травма... Цікаво, як вони лабають? Хоч би не так, як у порваному індійському кіно «Пан 420»...
Над дверима бару дзенькнуло. У залу втиснулись два ґевадла. «Гарасим і Муму! Німий і німіший», - подумав я.
• Візьми лопату, копай собі могилу.
Безхитрісні бики сіли за сусідній столик і втупились у нашу компанію. Розглядали незмигно – кого першим придушити? Чи втопити у фальшивому «Одеському»?.. О! Анекдот. Купив мужик з-під поли пляшку казьонки. А сертифікат якості є? – запитує бухаря-продавця. Були часи, коли за таке питання били в лоб, - відповідає той. А як зараз? Як пощастить... А мені – пощастило? Наполовину: бити не будемо, але й сертифікат не покажемо... Тут, здається, і сертифікат не покажуть, і морду наб’ють...
- А зараз, - ревкнув котрийсь із довговолосих пупців, - ми виконаємо коломийки для наших гостей із Києва.
- Оп-ля! Для нас... Звідки вони знають, що ми київські?
Пупці врубали звук, аж в очах потемніло. Молодці, вміють діставати! «Клуб одиноких сердець сержанта Пеппера» відпочиває.
Летіла сорока,
Сіла на виходку.
Аж нині молодий
Зробив першу ходку.
А чо’? «Лед Зеппелін». Разом з групою «Рамонес». Справжній хард-рок місцевого розливу. Мабуть конверсія і тут дає свої плоди. Круті виплодки Івана Вербовки. Що там у них висить пообіч сценки? Дипломи молдовських конкурсів і медальки... А чому молдовських? Тю, привіт із Тирасполя...
До шлюбу,
До шлюбу,
Через квітку кучеряву,
Через штучку грубу.
І головне – дотепно. З такими текстами можна фестивалити в Ганновері. Або в Сорочинцях... Круті пупці із Вузьких Воріт. До речі, чому ворота вузькі? Я заглибився в топографічні роздуми. Діло йде до мордобою, це завжди травмує душу. Краще думати про високе, аніж тремтіти грішним тілом... Хіба ще є широкі ворота? Ворота куди?.. До раю? Чи до пекла?..
Сиділа-м на слупку
На лівім полдупку.
А правий полдупек
Звисав поза слупек.
Все, апофеоз! Публіка в захваті гризе бляшанки з-під пива. У Ромка потекла слина і він закашлявся. Анна-Клим тихо впустила свою брезентуху під стіл. У таких ситуаціях вона мирна і сонна, як крокодил, поки перед нею не промайне муха. Клац зубами – нема цокотухи!.. Я сповільна, поки оглухлий зал німував, відсунувся до стіни – поближче до дверей. Юрко Хамса двері любить, особливо, коли до поранених та заюшених прилітають «швидка» і менти.
- А тепер попросимо кинути пупцям на віно!.. – гаркнуло якесь баранувате у мікрофон.
Ми не втямили: на що кинути? Вони тут ще й вино п’ють?.. От козли скупі, а нас заливали скислим пивом і шампанським...
Біля нас ожив Гарасим. Він підвівся. Муму подав йому військову алюмінієву тарілку. Гарасим стукнув переді мною, мабуть як старшим, тою тарілкою. Я взяв посуду й пересунув Ромкові Акафісту.
- По четвергах не подаю, - сказав напрочуд увічливо.
Ромко помацав себе по кишенях і теж відсунув тарілку:
- Нема дрібних... Аннусю, поглянь у себе.
Муму здивовано хрюкнув, хмикнув, харкнув, зачовгав смердючими адідасами, але не встав, бо не було до кого вставати. Гарасим збуряковів, підхопив у широку долоню тарілку і хотів приміряти її до Ромкового писка. Цього руху було достатньо. Крокодил проснувся. Наша дівка-кобила злетіла над столом і ніхто нічого втямити не встиг, як Гарасим з переламаною рукою юзом пошелестів під естраду до пупців, а Муму у замалому для нього кріслі врізався у портрет... здається, Джонні Роттена, від матюків якого вибухали телевізори. І – тиша. Тільки порожня алюмінієва тарілка вовчком крутилась на підлозі перед естрадкою...
- Бля-а-а-а!.. – заревів бурінником з-під мега-колонок Гарасим. – Вона мені руку зламала! Зламала!.. Руку!.. Бля-а-а-а!..
- Диви, а я думав, що він німий.
Ми тимчасом витріщились на зачумленого Муму. У нього на мідному лобі, у тому місці, куди втрапив великий палець лівої ноги Анни-Клим, виростав другий носяра. На наших очах. Розкішний, червоно-сизий... Шнобель. Клюв. Носотирка... Ото, бач, що робить з людьми радіація...
- Шухер! – зірвався до дверей Ромко Акафіст.
- Ну ти завжди спішиш, - я невдоволено стримав його. – Ніколи не бачимо другий тайм. Вони ж попруть...
- Не люблю я другого тайму, - взяла сумку Анна-Клим і вийшла першою.
- Бля-а-а-а! – ревів ведмідь із естради – над ним схилились винуваті пупці. – Вона мені руку зламала!.. Тримайте її...
Ага, знайшов дурних, подумали ми, виходячи у темну гірську ніч. Побіжать вони тримати... Дочекаєшся.
Зрештою, настрій був зіпсований. Особливо Анні-Клим. Вона ті забігайлівки обходила б десятою дорогою, якби туди не волочились ми, п’яндиги. Дурненька! Куди ж ти ще підеш, щоб цивілізовано вбити час, провиснути?.. А як бар – то вже й пригода. Наша амазонка просто мріяла, що з’явиться принц на білому коні, подарує їй червону троянду і запросить у ресторан. Щоб вона за ним, як за кам’яним муром... Аннусю, погладив її по спині Ромко Акафіст, ти класна діваха. Я тобі скажу щось веселеньке. Приходить один тормоз до психіатра. Лікарю, каже, справа зрушилась. Сьогодні я впустив бутерброд, і він упав маслом догори! Психіатр взяв із рук тормоза бутерброд, довго його оглядав, потім сказав: та ні, дорогенький, просто ти його намастив маслом не з того боку! Нема, рибочко, такого принца, щоб сховав тебе... А є пентюхи дурноголові... Індики галасливі... Слабаки... Крутифісти... Пуголовки... Пияки... Пустобрехи... Ромко вимацував на смак слова. Яких ти любиш... І поки ти їх любиш, бутерброд буде падати маслом до підлоги! Така твоя доля...
- Але ж ти егоїст! – скрутила його і шпурнула кудись у темряву наша подобріла амазонка.
Діваха Анна-Клим справді класна, але пора думати, що далі робити. За дня не провели, як то кажуть, рекоґносцировку, тепер лупай, Юрку, баньками на зорі та микить, де ночувати. Можна й під кущем, адже літо, але за ці незручності я потім Ґенику яйця відріжу... Якщо йому вже не відтяли. Цікаво, де його тримають?..
Тільки хотів озвучити це сакраментальне питання, як у теміні, від «Пабу сержанта Пеппера», почулося:
- Ц-ц... Ц-ц...
- Хто там цикає? – зашипів Ромко Акафіст.
- Це я, Микола Пупець, - виступив до нас один з тих довгов’язих, що просили на віно.
- Не проси – не дамо, - мирно попередив я.
- Та... Дістали бандюки... – сказав хлопець, роззирнувся. – Мене брати послали... Щоб відвів вас до Гойка у зелену хату... А моцно ти їм копита підкувала! – захоплено зиркнув на Анну-Клим.
Так, провідничок-помічничок, Іванчик Сусанчик. Я не втямив, про яку зелену хату він говорив – ту, де беруть ґріни*?.. То у нас їх нема. Нє, сказав наймолодший пупець. То хата, що займається зеленим туризмом. Ну... Переночувати, поїсти, в горах полазити, грибів назбирати... У Дмитра Гойка такий бізнес. Він родич пупців, тож послухається. Хоч, може, і не радий буде менінґіту, що приповзе разом із нами...
А приповзе. Це поза будь-яким сумнівом. Москалі-деґенерати, колишні ракетники, що тримають містечко у залізному кулаці, слабини не допускають. Їх тут називають мордами. «Тихо, морда йде!» - замовкають жінки, коли бачать чужинця. І старший у них – Морда. Іван Вербовка недарма на мене образився, подумав я, бо він таки морда – як не крути. Морди хоч і живуть окремою кастою – у військовому містечку біля замку, проте всіляко намагаються асимілюватись: освоїти мову, женитись на місцевій верховинці, купити квартиру у середмісті... Справжнього Морду ніхто не бачив. Великий конспіратор і комбінатор. Поставив своїх голову міста і начальника міліції. Шерочка і Машерочка... Як? – здивовано перепитав я. Шерочка і Машерочка... Вони що, голубі? А біс їх знає! – гигикнув пупець. – Оба тлусті, як діжки з помиями...
У Вузьких Воротях з великими мітингами відправляли на Родіну руських ракетників. Все! Воля!.. Потім виявилось, що дехто з них залишився, бо не змогли все евакуювати. За тим москальчуки допомогли запустити лісопильню, консервний цех, каменоломню...
Верховинці люблять науки. Здавна. А позаяк наша країна дуже освічена – навіть безробітних готують у вузах, то тут, в горах, страшно просвітлене населення. Поголовно... Гроші бачать по великих святах, та й то тільки пенсіонери. Зате «добридень» у нас щодня. Хай будуть! – сказали про метикуватих військовиків. Не зчулись, як опинились у полоні морд...
• Зелені (мається на увазі долари, гроші).
Ми навпомацки йшли за Миколою Пупцем стежками-дорогами поза ріку, вгору, між рідкими похиленими садами. Нарешті провідник рипнув хвірткою і забубонів до собаки, що підбіг у ноги. На ґанку спалахнуло світло. Двері відчинились і вийшла жінка, кутаючись у халат. Вона запитала:
- Миколо, ти?
- Я, вуйно, я. Привів вам гостей...
- От біда! А мій лежить – каміння йому пре... Криком кричить цілий вечір.
- Їм треба переночувати...
- Та хай ночують. А завтра ґазда розпитає що та як... – погодилась жінка.
Микола Пупець задоволено потиснув нам руки і потріпав вуха пса.
- То я пішов?..
- Чекай, - притримав його я. – Ти знаєш, чого ми до вас приперлися?
- Нє-а... До нас бояться їхати.
- Нашого дружбана Ґеника викрали ваші морди.
- Він щось їм винен?
- Може й винен... Дівочу пліву...
Я подумав, що малий пупець не зрозуміє. Але той грубо загиржав – акселерат:
- Борг не дуже цінний... Теперки.
- Так то так. Але хотілось би знати, через котру зв’язали...
- Хло’, я що гінеколог? – резонно злякав ніч реготом малий пупець. – Їх тут зо три десятки є... Та й ті ще в п’ятому класі втратили...
- Ця руда... І вагітна...
- Вже видно?.. Тоді борг вашого Ґеника справді більший. І проценти капають... – задумався, перебираючи дівчат.
- Ну... Це питання дискусійне. Може то була любов, – сказав я казна-що, бо яка любов у нашого Джакомо? Тільки мисливська...
- Так зразу і не скажеш... Руда? Вагітна? – заінтригований пупець накручував довге пасмо на палець.
- Ти подумай. Подумай... І завтра зранку забіжи, поговоримо, - попросив я хлопця.
Анна-Клим давно вже була у своїй кімнаті. На клямці червоніла табличка: «Do not disturb». Зелена хата... Прямо тобі Європа.
Ромко Акафіст голосно хлюпався у ванні. Харкав, відпльовувався, ніби ненароком дусту ковтнув. Ото верблюд... Я приліг на ліжко і подумки відзначив: тут є непоганий сервіс.
Попередня ніч була зіпсована велосипедними ланцами, кирянням дурної шипучки із шампанського і пива, танцями-шманцями, лизанням Аннусиного вуха, а потім увесь день – Ґеником і викрадачами-мордами, тому я не дочекався своєї черги до води. Впав кудись у провалля, мовби за стіну засунувся...
