Борис Крамер
АЛЯ-УЛЮ
(або Рецепт оселедця в малині)
Роман у двох частинах
Їхав Пупець за Дунай…
Частина перша
1.
Зранку у двері затарабанила Анна-Клим.
- Гей, бандьори, Ґеника вкрали!
Я надсилу підняв дурну голову і глипнув у вікно. Чого ця дівка-чоловік будить з досвіта? Вчора з нами у ресторані нарівні лигала шампанське... З чим же ми його пили? З пивом... Козаки-степовики! Показали гуцулам клас... Квасили героїчно. А заїдали... Заїдали яблуками. Ви пробували жлуктити шампанське, запивати пивом і по-конячому хрумкати яблуками? Бр-р-р... Чому така гидка відрижка від тої гастрономії? О, згадав. Яблука мали присмак печеного білого буряка. Ви пробували... ні, не «Одеське» з «Туборгом», а печений білий буряк?.. З якого скаженого дива? – спитаєте ви. Тоді забийте носа шампанським, залийте тельбухи старим пивом з бляшанки і закусіть кислими яблуками. Буде вам лютий шал. Берло смердюче! На похмілля вас душитиме цукрово-нудотний присмак печеного білого буряка. І гратиме у зсудомленому животі самогонна бражка...
- Іроди! – від кулаків Анни-Клим посипалась курява з-під одвірка. – Вашого приятеля поцупили!
Чого вона казиться? Свербить їй щось?.. Я тут не боєць. Анні-Клим треба шукати собі подібних. Каюсь, коли їхали автобусом у Яремче, ненароком опустив руку на її теплу мишу, що вмить скрутилась і втекла на колесо. Думав – зламає пальця. Цупким тілом дівки прокотився треміт, аж мене струмом сіпнуло. А в грудях – калать, калать. Позіхнула і вдала, що дрімає...
Анна-Клим – кобила крута. Вдарить копитом – кісток не позбираєш. Ходить на бойовий жіночий гопак – асґарду. Там дівчата співають пісні про калину і вчаться бити чоловіків у пах. Аннуся може розбити одне яйце, а якщо наполягатимеш – й два... Як на концерті по заявках. Великим пальцем лівої ноги пробиває третю дірку у носі. Ми прийняли її в компанію, бо такий дезодорант чоловічу компанію тонізує. Галакаємо у барі і залицяємось. А вона дивиться на кожного, як на ідіота. Надто не любить Ґеника. Ґеник у нас – волоцюга, бабник, шовкопряд, жвавий кент, спокусник, суціга, сучий син і Джакомо Казанова. Як каже Ромко Акафіст (а він у нас вумний, що просто жах!) синонімічний ряд можна продовжити. Все для Ґеника підходить. Дівки пісяють у стрінги, коли він до них підлітає. Кажуть, Ґеник ретельно занотовує враження від кожної дзюрки, щоб потім зайнятись підпільним самвидавом. Шевальє де Сенгаль з його примітивним шпигунством відпочиває. Жодної політики. Мисливство і змагальність. Пошуки жертви... Ґеник якось похвалився, що в його списку вже сто сімнадцять жінок.
Перед Анною-Клим Ґеник розвіював флюїди за звичкою, аніж із бажання справді залізти їй помежи ноги. Ми сиділи в Гідропарку у верболозах над затокою, мліли від спеки, цмулили «Оболонь» і ліниво планували поїздку у Яремче, коли надлетів збуджений Ґеник (труси в нього ще віддувались). Почав розповідати, як щойно шпокнув дамусю в Ланкрузері. Її чоловік з кимось очі в очі перетирав тему у скляній будці забігайлівки, а шевальє зашпортнувся об знуджений погляд чорнявки. Пані, підлетів до неї Ґеник, ви знаєте, яким самогубством найчастіше закривають рахунки з життям такі красиві жінки, як ви? Вона зацікавлено звела брову, розглядаючи спокусливого сучого сина, що підняв хвоста. Яким? – запитала. Ґеник зробив паузу. Вони вішаються... Знову пауза. На шиї у чоловіків. Ха-ха-ха! – засміялась дамуся, поглянувши за брудне шкло чайної, де чоловік і його партнер тримали один одного за барки, лупались чавунними лобами і сипіли. Дорога паннусю, - далі славословив шевальє. – Якщо жінку не цінують (виразний кивок на забігайлівку), вона має право сама призначати ціну. Ха-ха-ха! – заохочувала його дамуся. А ось ще анекдот, - Ґеник хутко відкрив дверцята і прослизнув до чорнявки. Марванна питає діток у класі: чий подвиг ви хотіли б повторити? Зої Космодем’янської, - сказала Катруся. Олександра Матросова! – вигукнув Петрик. – Джакомо Казанови! – обізвався мрійливо Вовочка. – Всі, всі його подвиги!.. Ой який ви шалапут! – відсовувалась від нього, поки можна було, дамуся. Але куди від Ґеника відсунешся, навіть на очах чоловіка-бика?..
- Як ти її запишеш у свій блокнот? – запитала Анна-Клим. – Дамуся в Ланкрузері?
- А хочеш, я й тебе запишу? – необачно ляпнув Ґеник. – Пішли під кущ...
Анна-Клим звелась, потяглась, наче сита кішка.
- Ну що ж, пішли, - сказала. – Пішли-пішли...
Ґеник розгубився. Вмовляючи дівку, він нерідко вмовляв себе. Але з цим... одороблом... безгрудою... Одне діло тириндіти про свої польові подвиги. Інше – при друзяках... Та ще й з кобилою, що запросто придушить, якщо не вгодиш...
- Жінки з чоловічою суттю погано кінчають, - промимрив він.
- А ти звідки знаєш? – Анна-Клим спритно хапнула його за труси. – Зараз побачимо...
Підняла Ґеника, посадила собі на ґирґоші і понесла у нетрі. Ми з Ромком дрібними цуценятами потрюхикали за нею.
- Пусти! – кричав Ґеник, щипаючи її за кам’яні груди. – Мій інструмент не терпить насильства!
- А ніхто тебе ґвалтувати не буде.
Анна-Клим звернула з-під кущів на міст, підняла Ґеника, мов колоду, над головою і впустила з п’ятиметрової висоти у жабуриння, що цвіло біля берега. Ґеник смачно плямкнув у болото...
- Цюньки п’яні, вставайте! – гупнула вкотре у двері, аж підлога здригнулась, дівчина-кобила. – Вашого волоцюгу Ґеника кудись потягли!
- Хамса, скажи їй, хай закриє пельку! – заворушився Ромко Акафіст, зняв із вуха окуляри і жбурнув у мене.
Хамса – це я. Прізвисько тупе, але що вдієш, іншого не маю. Як сказав би Ромко, етимологія цієї кликухи вітієвата. Були колись комсомольці. Кажуть, бойові і хитрожопі перці. Нині вони здебільшого поздихали від цирозу печінки. А ті, що позалишались, гребуть бабки у банках, елтеде, на базарах і в парламенті. Замолоду могли з нічого гарну п’янку зорґанізувати. На дурняка. В цьому і я - мастак. Ще ніхто не плакався, що Юрко Хамса з повітря не націдить юшки. Консервами колись один дебіл нас перегодував, то три дні до вітру бігали. Хамсу, тобто мене, проклинали... Мені до вподоби прізвисько Орґанайзер. Сучасне і... лабільне. Викликає трепет. Я кілька разів запускав його в оборот, але не приживається. Язик зламати можна. Юрко Хамса – простіше. А функції ті ж самі: все пам’ятає, все спланує, вчасно нагадає і запропонує. Перпетуум мобіле нашої банди.
Зрештою, цюньки – це занадто. Я таки підняв дурну довбешку і поглядів під вікно. Ґеника на ліжку не було. Він любить кіна грати – зранку бігати і руками махати. Це, каже, природний відбір. На спортсмена кидаються здорові дівчата. На живця. Шизоїд еокуляції. Іо хвостатий. Перфоратор задовбаний!.. Десь залетів, а ця колупає мізки.
Печений буряк у горлі стоїть... Шампанське свистить у вухах... Самогонна бражка труби розпирає... Коли я вже розуму наберуся?
Цо то вчера стало? Ми лежали в траві на узгірку й оглядали верхи гір, гуцульські дерев’яні хатки, що порозбігались лісом аж під небо, скелясті перепади Прута і мурашник базару, на якому придуркуваті туристи бігали між сувенірними ятками. Настрій був... адекватний кількості лаве, що залишились у скупої Анни-Клим. В свої кишені ми давно вітер запустили. Тепер вся надія на рідну амазоночку... Безгрудого ангела-охоронця.
- Цеї ночі снився білий пес, - мовив задумливо Ромко Акафіст, жуючи в небо зелену стеблину. – Клацнув на мене зубами.
То була улюблена тема Анни-Клим. Вона вхопила гачок:
- Сонник Соломона тлумачить білого пса...
Поки Анна-Клим виколупувала із пам’яті, що писав Соломон про білого псюру, Ромко Акафіст підморгнув Ґенику. Локшину висипали у казан, підкинули дровець... Залишилось впіймати рибку.
- Білий пес означає, що ти наживеш собі лютого ворога. Або зазнаєш невдачі... Або тебе звинуватять у страшному злочині і арештують...
- Ти совість маєш? – сплюнув травину Ромко. – Таке верзти...
- А я при чім? Це за Соломоном... А за Нострадамусом...
- Пес – то дурня, - озвався Ґеник. – От мені снилось... Ніби я граю на арфі. А струни – з білого золотистого волосся, що виросло на лоні...
- Грати на арфі – це заплутатись в інтригах, обмані, - не дала йому докінчили водевільний сон Анна-Клим.
- Які інтриги? Який обман? – обурився наш ловелас. – У мене все чесно! Ти мені – я тобі!..
На підморгування Ґеника я не повівся. Перемкнуло мізки. Здалося: це вже було. Це вже було, Господи! Ми давним-давно валялись на цій траві... у мене під ліктем кріт насипав жовтого суглинку... на сухому воринні скреготала сорока... рудий хвіст піднімався над облізлою смерекою – там, внизу, біля старого ресторану, що, переказують, збитий без жодного цвяха, душили димом шашлики... Ми пасталакали казна-що, а потім... Цей запах пережованої трави... Це близьке синьо-несправжнє небо... Ці мамонні туристи із сувенірами... Потім з нами щось сталося. Що саме? Підсвідомий здогад... Передчуття... Анна-Клим в ту хвилю все точно стовмачила, що з нами трапилось. Цікаво, хлопці справжні сни розповідали, чи вигадали на свої задниці?..
Мені перемкнуло і я залишив гаманець дівки незайманим. Натомість рудий дим та запах підгорілого мнєса (по-гуцульськи) викликали у мене гучний бунт кишок. Все буде чікі-чікі... Експромтом.
- Аннусю, - перевірив я свої страхи, - мені снилося болото. Ніби плив чистою водою, потім звідки не візьмись – трясовина... Тягне за ноги.
- То я з тебе ковдру тягнув! Узурпатор... – Ґеник був задоволений, що я підтримав гру.
- Не винуватая я. Він сам прийшов!.. – зітхнула по-мордюковськи Анна-Клим. – Це на втрату... честі. Хтось у тебе честь відбере...
- А хіба він її має? – Ромко Акафіст зняв окуляри.
- Щось вам, хлопці, таке наверзлося... Нікуди не рипайтесь! Пересидьте цей день без пригод.
Еге, без пригод. Мене вже повело. Під рестораном два чорні, як велосипедні ланці, чоловіки рубали дрова. Робота просувалась мляво, дроварі часто падали на пеньки, курили, мовчки спозирали за мурашником базару. У манґалі диміли, мов автошини, мокрі дровеняки. У хлопаків нудьга в очах світилася жагою похмелитись. Я підійшов до них.
- Привіт доблесним трударям сокири!
Велосипедні ланці повернули шиї і промовчали.
- А чи були панове студентами?
- Ти що, грамотний? - молодший ланц підняв окоренок і кинув до купи.
- Дурний, як валянок. Але їсти хочу, - майже щиро зізнався я.
- Ну... Хто не хоче?
- Давайте чесно. Ми нарубаємо вам штабель дров, а ви нагодуєте шашликами.
- Розбігся... Ти думаєш, це наш ресторан і наше мнєсо? – молодший ланц розгнівався: або на мене, або на свою немаєтність. – Ми тут п’яте колесо до воза...
Старший притягнув його за вухо.
- Ну... Хочете помахати топірцями? – після перешіптування пристав на мою пропозицію молодший. – Рубайте. Бо ми хорі. Вчера у лісника п’єц* ставили...
- А що таке п’єц? – я думав, що це тяжка праця, як фундамент заливати.
- Хло’, воно тобі треба? – вперше озвався прокурений старий ланц. – Це тонка робота...
• Кахельна піч.
Ага, тому й руки тремтять, втямив я. Але не схотів кусатись ґедзем. Салют конформізму! Чоловіки сказали «так». І це головне... Треба вести банду.
Ґеник і Ромко ідею студентського підряду зустріли бурчливо. Мовляв, Хамса зі своїм хистом дрібніє. Порушує заповіді Поплавка. Заповідь перша: не працюй сам, хай за тебе працюють. Тобто, не бери дурний приклад з совдепівських студентів, котрі розвантажували вагони з вугіллям, щоб перекусити, або їхали за туманом і запахом тайги, щоб купити фірмову ганчірку...
- А що ви хочете? – заперечив я. – Чужа територія. Це вам не в Умані лохів-хасидів розводити на бабки.
Ну, про хасидів мабуть не треба було згадувати. Скажете: нацики-пацики-гайдамаки... Але з пісні слів не викинеш. Нам потрібне було бабло. По-перше, ректор-співун вкрай не терпить, коли запізнюєшся з оплатою навчання. Він у нас мужик просунутий. Каже, політолог – це той, хто з розумного робить дебіла без хромосоми, а з шизика – пластилінову корову. Створюйте, мовляв, кризову ситуацію, а потім вчіться її розплутувати. Ну, ми створили. Батьки – і Ґеника, і мої, і Ромка, а тим паче Анни-Клим, з якої вони хотіли зліпити ґімназистку-ґувернантку, відмовились платити за навчання... По-друге, давно надумали махнути на ПБК (для особливо обдарованих – південний берег Криму), погріти сколіозні кістки...
Отож, занесло нас в Умань. А там хасидське паломництво. Я придумав: у самому центрі міста, біля порожньої дошки пошани, якраз там, де зупиняються неоплани, поклали столик, написали транспарант: «Гарантовано надаємо житло!». Транспарант тримали презентабельні Ґеник і амазонка. Ми з Ромком Акафістом виписували направлення і брали гроші. По двадцять баксів за ніч. П’ять ночей – сто зелених... Все солідно. На бланку – «Ріелтерське бюро «Скіфія». Директор Ю. Хамса». Хасиди виходили з неоплана, цілували землю, по якій ходив їхній святий цадик, потім роззирались у пошуках п’ятизіркових готелей... А які готелі в Умані? В Умані – монументи героям большевицького заколоту, громадянської, вітчизняної та афганської воєн. І ми – з транспарантом. Година роботи – шість тисяч баксів у кишені... Потім швиденько, поки розгублені хасиди повернуться з вулиці Черняхівського, старих і нових ДОСів, Глібка чи Пролетарської, кидаємо транспарант, стілець і стіл у бур’яни позад себе і за правицею великого Лєніна їдемо на таксі мимо Софіївки у найтепліші морські хвилі неньки-України...
Нє, пацани ми нормальні, нам однаково, хто би там був. Бізнес понад усе. Співучий наш ректор їсть бичачі яйця, запиває самогонкою, стогне на сцені, читає лекції... Душа-хлопець! І про бізнес не забуває. На автобані Київ – Одеса має заправки, вокзали, кафе і ресторани. День їдеш – чия земля? Калитчина! Два їдеш – чия земля? Калитчина! Три їдеш – чия земля? Ка!.. Поплавка. Мудака хитрожопого. Ну, ми в той хасидський день спіймали кайф. Заскочили з автобану в його рідне село. А там вулиця – п’ять кілометрів. І яблука, яблука, яблука... Ідея проста. Робимо замовлення на продаж яблук. Хто тонну продаст, хто – дві. Все чин-чином. Ніяких гривень наперед. Тільки по десятці за транспорт. Бо транспорт – це святе. Не буде його – не буде куди вантажити. Поплавкові земляки тицяли грішми, не можна було відбитись. На п’ятдесятій хаті сказали «Все!». Решта записуйтесь у зошит, днів за дев’ять заїдемо знову...
До речі, не заїхали. Очко зіграло. Шкода...
А зараз треба бігти до велосипедних ланців, бо Анна-Клим уже вибрала біля них найважчу сокиру. Гуцули крутили жилавими шиями за дівкою-чоловіком. А та лупала пеньки, як горіхи. Гух! Гех!.. Бережись! Нам залишалось збирати дрова і складати під повіткою. Ланці постояли, заворожені Анною-Клим, потім зайшли у ресторан з нижнього ґанку.
Я поглядав на двері. На верхню браму. Від мене не втечеш. Угода чесна, без обману.
Нарешті чорні чоловіки вийшли з підсобки.
- Хло’, - сказав старший. – Мнєса не буде.
Ми обурено застигли.
- Зате шампанського, пива – скільки хочеш! – порадував молодший.
- А закусь? – в один голос спитали Ґеник і Ромко.
- Щось припратаєм, - заспокоїв старший.
«Припратав» гуцуляка яблука. Отож, пили «Одеське», запивали «Туборгом» зі смердючих бляшанок. А заїдали кислими яблуками. Це був кайф!.. Піна вдарила в голови, як нагла злива у дамбу. Гу-у-ух! – обухом по голові. І далі – солодка патока. Анна-Клим – найкраща, найрідніша. Любка наша. Охоронець. Хто зачепить – руку зламає. Хочеш знести яйце? Зараз буде яєшня в матні... Великим пальцем лівої ноги – третю дірку в носі... Ґеник побіг до дівчат-кухарчат, оплутав їх липким єлеєм і щось там, зволоч, жер смачне, нам не виніс. Ромко Акафіст тримав за ґудзика туриста-білоруса біля бару і роз’яснював йому лінґвіністичні тонкощі перекладу з німецької поеми Віріта фон Грабенбурга «Wigalois, Guy Galois» про славного рицаря Віґаліса з колесом на гербі. Товсті скельця його окулярів запотіли, очі змаліли, і п’яненькому білорусові здавалось, що на нього дивиться стара черепаха Тартіла. А хіба мудрій Тартілі щось заперечиш?.. Я мацав мокрою від пива рукою лякливу мишу Анни-Клим і слинив, мов пипку, їй вухо. Анна-Клим відхиляла голову і втаємничено, наче Мона Ліза, усміхалась...
А за столиком біля дверей сиділи два чорні велосипедні ланці, перехиляли чарки, хрумкали яблуками і мирно промовляли:
- Диви! Москалики гуляют. Не-хай... Не-хай...
