Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44519
Рецензій: 87065

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

РЕКЛАМНА ПАВЗА

© Boris, 04-09-2017
Борис Крамер

Рекламна павза
Оповідання
Максимович завжди дзвонить невчасно. Я стояв на балконі, курив “Вірджинію” і значев’я поглядав у вікно сусідки Галюсі, яка бігала по кімнаті в рожевих трусиках. Голі дівочі перса так гарно погойдувалися, що й не зчувся, як припалив другу цигарку фільтром. А щоб тобі!.. У глибині Галюсиної кімнати блимав оком телевізор. Якийсь старий із рудими і мокрими, мабуть від пива, вусами тряс руку Олегові Альту. Співак у вишитій мальвами сорочці розгублено кивав головою, вимушено посміхався і роззирався по величезному техномаркету. Було видно, що Олег хоче дременути від мокровусого, але той тримав його міцно і тягнув до коричневої лавки. Люди спинялися, поглядали на знаменитість, яка завітала у наше провінційне місто з концертом, мальви радісно спалахували на їхніх лицях. Однак поквап тягнув їх далі поміж рядами пральних машин, екранів, блендерів, соковижималок, газових плит, духовок, порохотягів, холодильників, прасок й іншого китайського непотребу, на який магазин оголосив розпродажу.
Телефон заспівав “Олені, олені, не бриті, не голені...”. Я з жалем відірвався від Галюсиних грудей. Ото ще олень рогатий, клеєний, не дасть помилуватися молодою красою Галюсі.
- Ти бачив? Бачив?.. – закричав у вухо Максимович.
- Бачив, бодай би!.. Але вона мене відшила, - відповів я невпопад.
- Хто відшив? – не зрозумів старий пияк.
- Ет, дядьку, це я спросоння...
- Як можна спати, коли я працюю? – обурився Максимович.
- Кожному своє, - філософськи парирував я. – Ти був прекрасний. Тільки з якої скрині дістав ті мокрі вуса?..
- З Оверкової. Якщо далі так піде, я увесь його реквізит перетягну до хати.
Оверко – наш театральний адміністратор. Страшний зануда і скупердяй. Кажуть, був завскладом у совдепівському коопторзі. Навчився красти – комар носа не підточить. Але тепер у театрі навіть поцупити нічого. Оверко над останнім трясеться – ніяк не вирішить, чи самому збути, чи дозволити злидням-акторам пропити.
- Ці довбані зірки всі однакові, - не вгавав Максимович. – Ти точно розрахував. Я йому: “Ой, а я вас знаю! Добрий день”. Він мені: “Добрий день”. Я йому: “А ви мене знаєте?”. Якого біса він повинен мене знати? Та він тушується: “Не пригадую”. Ну як же, як же, ви у мене щодня у хаті буваєте... Він сміється, і я сміюся. Тоді вже можна потягнути час, до п’яти хвилин, як просить Крокодил. Я його присадив на лавку на цілих шість!.. Вимагаю підвищеного гонорару!
- Притримай коней, старий алкоголіку! – остудив я партнера. – О третій годині розпочнеться друга дія.
- Як?!. – аж кавкнуло Максимовичу у сухому горлі. – Він удруге не лопухнеться...
- Лопухнеться. На сцену виходить геніальний режисер Ставницький.
- Ти?..
- Я, ваша злиденна честь. І подвійний гонорар належатиме мені... Себто, моїй коханій половині. Вона за кулісами. Читає авторський текст... А нам з тобою, як завжди, - по додатковій пляшчині і ціпку ковбаси кругом пуза.
- Не цінують у нас таланти, - відключився старий рогатий олень.
- Які таланти, такі й прихильники, - промимрив я і визирнув з балкона – Галюсі вже не було, побігла у світ широкий демонструвати свою красу.
Отож, у другій дії на сцену виходжу я. Взагалі-то це велике нахабство  запроваджувати другу дію. Але ж нудно, панове, без імпровізації, без художнього свавілля, коли вже готовий сценарій ти власноруч чикрижеш ножицями, вилучаєш зайвини, вписуєш нові сцени, точніші і влучніші репліки, випучуєш наперед риси героїв, які викличуть шквал овацій глядачів. Або не викличуть. Все залежить від виконавців. У таланті Олега Альта ніхто не сумнівається. Тим паче, що він ні про що не здогадується, грає всліпу. У своєму таланті впевнений я. Два таких гіганти сцени викличуть фінансовий оргазм у Крокодила. Головне, щоб голос з-за куліс не підвів...
Я люблю кидати тенісним м’ячиком у стіну. Гуп! – і м’ячик у руці. Гуп! – і в руці. А тим часом – новий поворот діалогу, дотепне слівце, красний фразеологізм... Сценарій шиється з деталей, як модна сумочка Гуччі.
Відчувши, що рука тремтить, навмисне впустив м’ячика, потюпав готувати каву.
- Хальо, люба, - набрав дружину. – Як ти там?.. Впоралася?
- Не знаю, Андрію, - як завжди невпевнено відповіла Мартуся – їй не вистачає сценічної переконливості. – Тут зранку нипав Оверко, перевертав скрині. Хтось у нього вкрав реквізит. Кричав у вестибюлі, аж люстра тряслась. Я йому подзвонила у номер і все-все сказала, як ти написав, - ошелешила мене несподіваним переходом.
- Кому подзвонила? Оверкові?..
- Тю, дурний! О-ле-го-ві Аль-то-ві, - уточнила по складах.
- Все-все сказала?..
- Навіть більше. Сюсі-пусі, шморгання носом... Кажу: “Ви мені життя розбили тими танцями із зірками. Я плакала, коли вам не дали першого місця. Це свавілля продажних суддів... Куди не йду, що не роблю, - перед очима ваше усміхнене обличчя, з якого можна пити й не напитися нектару, ваш комірець, вишитий мальвами... Я у вас закохалася. Ляжу до чоловіка, він хропить, п’яний і смердючий... чуєш, п’яний і смердючий, ти цього не писав, але я сказала... і внизу живота раптом стає так солодко й млосно, ніби хтось мене підняв високо у небо та гойдає... Не змогла я далі жити зі своїм, розлучилася, поламала сім’ю. Може й дурепа, ой, може повна дурепа я, любий пане Олеже, але це вище моїх сил знати, що десь у світі живете, співаєте, танцюєте ви, а я... а я... навіть не можу мріяти побачити вас зблизька, торкнутися до вас... І померти”.
- Він запрошував у готель?
- Та ні. Тільки делікатно гукав і мукав... Я на ту делікатність запропонувала зустрітися у техномаркеті на другому поверсі під пальмою на лавочці. На людях. Щоб ні-ні. Тільки на хвильку...
- Далі я бачив. Максимович сплутав йому руки мокрими вусами... А вдруге дзвонила?
- Як ти мене мучиш, іроде проклятий, - абсолютно переконливо видихнула Мартуся – в сімейних сценах вона неперевершена, як і всі жінки. – Дзвонила. Думала, якщо дивився наше зацофане тіві, то згорю із сорому.
- Хто з них кліпає на місцеве тіві? – упевнено потвердив я свою версію сценарію.
- Ну... Вдруге я просто рюмсала. Сказала, що якийсь ідіот п’яний із ним обіймався, а я не знайшла сил підійти до нього, так і простояла на східцях серед люду. Тепер світу не бачу, ніщо мені не миле, ніщо мені не любе. Навіть на другу зустріч не відважуся, порву зі всім, піду в монастир. Видно, така моя доля. І в цій долі, ваша, пане Олеже, циганська голка у мене в п’яті...
- Він сам запропонував вдруге зустрітися на тому ж місці?
- Так, коте Бегемоте, ти все передбачив. Навіть годину – о третій.
- З годиною якраз найлегше. Це той час перед концертом, який ще належить йому. Ніяких особливих деталей, про які я не знаю?..
- Гонорар у Крокодила сама візьму. За такі страждання... За таку облуду...
- Нема питань, Мартусечко! Подвійний...
- А ти сьогодні знову нап’єшся?..
Це вже були ті особливі деталі, про які я сам не хотів знати наперед. Тому без докорів сумління відключив телефон. Талановитій людині у цьому важкому, збидленому, неправдивому, аморальному світі іноді вкрай необхідно розслабитись, зняти з себе напругу, втому невимовну, змити бруд, що пристає до тебе від усього, чого торкнешся – тілом і душею. Не суди, і засудженим не будеш. Чи як там?.. Тебе кидають у прірву злиднів та ще й вимагають, аби витьохкував соловейком. А якщо у тобі крук час від часу каркає?.. Або олень рогатий бекає, як у Максимовича? Вбивати їх, чи що?.. Ні, краще залити бухлом. Принаймні, тижнів на два... А через два тижні – поживемо-побачимо.
От і все. Ролі роздані, оформлення сцени те ж саме, партер заповнений. Ваш вихід, маестро!..
Я стояв біля дверей на другому поверсі і зацікавлено вивчав інструкцію електрично-вугільного барбекю. Ця граціозна штука справді приваблювала конструкцією, від неї віяло димком та присмаленими овечими реберцями. Ледь не проґавив його – прискакав пружно через сходинку прямо мені в обійми.
- Отакої! – ступив я назустріч. – Доброго дня вам!..
Співак не завважив мене, ковзнув поглядом по залі і сховався під пальмою.
- Я вас знаю. Ви – Олег Альт, - невимушено присів я біля нього.
- Так, дорогенький, це я. Але вибачте, маю тут зустріч, - він ще не втямив, що вдруге лопухнувся.
- Ви мене не впізнаєте? – щиро світив я своїми передніми. – Андрій Ставницький, режисер.
- Ні, здається... Хоча... – В його очах промайнув спогад. – Десь вас бачив...
- Де можна бачити режисера? – підморгнув я. – На виставі...
- Ні-ні. Не те. Ви закінчували “кульок” Поплавського?..
- Є такий рядок у біографії, - неохоче підтвердив я.
- От! У нього там ціла стіна у фотографіях. Ви мені запам’ятались, бо у вас, фігурально кажучи, дуже колоритний ніс. Носяра...
- А чим вам не подобається мій ніс? – розмова повернула не за сценарієм, хоч мені вшистко єдно* – аби камера працювала.
- Та ні, - поправив мене Олег Альт. – Навпаки – мені ваш ніс сподобався, бо запам’ятався. Він такий... е-е-е... крупний... м’ясистий... напитий...
- Що ви собі дозволяєте? – мені зірвало дах. – Я до вас щиро... з усім серцем... як до чоловіка, який зрозуміє...
- А що я повинен зрозуміти? Ви голубий?.. – повільно почервонів разом із мальвами на комірці співак. – Вибачте, я не по тій частині...
- Та знаю я, по якій ти частині! – вирвалось у мене несподівано, наче гучний “пук” на сцені. – Ти тут мою жінку чекаєш!
- От воно що... – Так само повільно зблід, як його біло-фарбоване волосся, Олег Альт.
- А ти що думав, я сюди прийшов зуби продавати? – завівся я, наче хлопчак у вуличній бійці. – Вона мене зневажає... Вона мене не бачить... Олег Альт. І тільки Олег Альт. Кумир! Красунчик наш... Талант! Курва така!..
Мені стало себе насправді жаль, ніби це не я писав роль для Мартусі.
І раптом побачив краєм ока власну персону – розіндичену, бурякову, носату – на всіх великих екранах у торговому залі. Йокелемене! Крокодил вів прямий репортаж нашої розмови. От худоба підступна! От бик недорізаний!.. Ми так не домовлялися.
Мій візаві теж зауважив багатоекранне дійство.
- Ну ти й гнида, чоловіче, - стиснув вузькі вперті губи. – Смердюча гнида!..
І вискочив з-під пальми у натовп.
- Така сама гнида, як і ти! - кинув я в безсилій люті йому в спину. – Тільки в мене рекламна павза...
Я біг у кабінет Крокодила, розкидаючи коробки з китайським непотребом. Таку свиню мені підсунути! Все полетіло сторчголов. Розмова мала бути зовсім інша, а не про мій ніс і мою жінку. Розмова мала бути інтелігентна і духовна, на жлобу дня. Тобто, на злобу... Нажлобив! Нічого не скажеш...
У кабінеті Крокодила не було. Крокодил сидів у підсобці – мускулисті волосаті руки, вузлуватий тулуб, квадратна морда на короткій шиї. А на тій пиці – дебільна усмішка. Типовий бик дев’яностих, викопний динозавр, який дивним чином адаптувався до нових умов бізнесу – натягнув на себе сталево-лискучий костюм, краватку, викорчував-поміняв золоті коронки на фарфорові, проковтнув короткий словник фені і завчив кілька торгових термінів: сальдо-бульдо, звіт, бюджет, націнка, знижка, прибуток, реклама... По праву руку від нього сидів Аркаша, заприщений хлопчина, завідувач торговим залом, який і напихав Крокодила новітніми термінами, по ліву – Максимович з недогризеною баранячою гомілкою. І стіл – накритий на оруду голодних Максимовичів.
- Це якесь западло! – хряснув я кулаком по столу. – Ми так не домовлялись!..
- А ми з тобою, браток, залізно ні про що не домовлялись, - нахабно посміхався Крокодил.
- Ти що, Андрійку, не знав, що на кожного головного режисера знайдеться ще головніший? – повчально запитав п’яненький Максимович.
- І ти, старий пердуне, з ним?
- Я там, де тепло, - хихикнув худий рогатий олень.
- Все, Крокодиле! – вигукнув я зопалу. – Іду геть. Навпроти книгарня “Дядько Биб”. Там більше заплатять і легше працювати.
- За Крокодила з тебе поспитаю... А звати мене Віталієм Семеновичем. Не забудь, бо ще довго будемо... Від мене самі не звільняються... Я страшенно задоволений, - усміхнувся широкою пащекою Крокодил. – Народ пре, як на свято.
- Як мухи на гній, - буркнув Максимович.
- Зате гонорар можна підвищити, - посоліднішав Віталій Семенович Крокодил.
- Втричі! – рішуче заявив я.
- Кожному! – по-моргуновськи уточнив старий олень.
- Підписано! – легко погодився бик. – Наливай!..
Мені налили повну склянку білої, щоб зняв стрес. Стрес утік, ще не встигла оковита долинути до шлунку. Далі був смачний харчик, аж пузо обвисло, мед-пиво і задушевні розмови. А що, я не заслужив, нє?..
- Браток, поясни, як ти його два рази затягнув сюди?.. – По впалій щоці Крокодила текла сльоза – він плаче, коли ковтне одним махом двісті грамів.
- Елементарно, Віталію Крокодиловичу, - я навмисне дратував його, як усі самобутні митці, які сповідують свободу слова. – Моделювання психотипу. Майже за Фройдом.
- І що ти намоделював? – жорнував штучними зубами жарену рибу Крокодил.
- З усіх його рис я вибрав дві головні – він упертий і добрий. За певних обставин цим можна скористатися... Що я і зробив. Упертий, бо прийшов двічі. І добрий, бо прийшов двічі...
- Але це гримуча суміш, - засміявся єхидно Максимович. – Як горілка з шампанським... Він тобі добряче писок утер... Гнидою.
- Гном старий, мовчи! – сіпнувся я до нього. - Бо зараз тобі втру!.. У талановитих людей навіть помилки талановиті... Чого Крокодил підвищив гонорар? Нема кращої реклами, ніж світський скандал.
Крокодил добродушно засопів, налив повні гранчаки.
- Ну, давайте, нехай нашим ворогам гикнеться! – Випив, утер сльозу. – А мій... цей... психотип... можеш змоделювати?
- Твій – нє-е... У тебе нема психотипу. У тебе – одні рефлекси.
- А то! – задоволено кивнув квадратною мордякою бик. – Мене так легко не розкусиш... А кого наступного притягнеш?
- Любе. Нам все-е-е-е під силу.
Тіло моє попливло, але фантазія розігралась.
– Сергія Бубку?.. Аду Роговцеву?.. О! А, може, прем’єр-міністра?.. Чи  президента?..
- Стоп-стоп, покоцаний, обережніше, - звівся Крокодил. – Мені тут ще політики бракувало!.. Аркаша, гайда до роботи. А ви самі дожирайте...  
Нехай обітруться ті, хто мене повчатиме. Крокодил має принципи. Мо... мо... морально-політичні. А я принципів не маю. Я заробляю гроші. У мене рекламна павза...
Я обійняв Максимовича, як батька рідного, поцілував у вухо.
- І чого нам так не щастить, старий шкарбуне?.. Чого?.. Чого він пішов і дівчат не прислав?..
... Над ранок мене вгашеного і заслиненого витягла з таксі Мартуся, кинула на підлогу біля спальні.
- Смоли б ти напився! – витрясла з кишень Крокодилову надбавку. – О-о-о!.. Ненавиджу!.. Одним – мальви, а іншим... Клавесин трухлявий...
Хряснула дверима і заплакала у подушку.
… Ще один день я відпрацював на техномаркет. А там, може, тихенько укладу контракт з книгарнею «Дядько Биб». І Крокодил не знатиме, бо він книжок не читає.

* Байдуже (з польської)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 7

Рецензії на цей твір

Тема хоч і не нова

© Олександр, 13-09-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.84077596664429 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …