Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2521
Творів: 45475
Рецензій: 89002

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Той, що обманює смерть. Частина 1. Розділ 15.

© Іван Дурський, 02-09-2017
Ліля тепер жила в одній з старих квартир на бамі. Будинки тут були подібні одне на одного, старі, п’ятиповерхові, з темними коридорами. Збудовані з колишніх гуртожитків, вони нагадували клоновані текстури в комп’ютерних іграх. На щастя переселятись їй було недалеко, всього через два будинки.

Вона з подружкою чекали мене на вулиці. Ліля була одягнена в сині джинси, та чорну футболку з надписом ACDC. Плюс один до карми, подумки оцінив я. Але моя радість пішла на спад: шість дорожніх сумок і коробка з під мікрохвильової пічки. Я вийшов з таксі і поволі направився до них.

Ліля помахала мені рукою.
- Боже, що з тобою сталось? – вона обережно обійняла мене, підозрюючи, що лице постраждало найменше – ми ж всього півдня не бачились…
- Нічого – я пригорнув її до себе.

Холод, клятий холод, трупна сирість. А з вигляду гаряча штучка – пронеслось в моїй голові. Я знаю, вона може померти в будь-який момент, а я придумую жарти. Знаю-знаю, горіти мені в пеклі. Та жарти жартами, а я ніяк не міг побачити коли це станеться. Мітка набирала сили.
- Ти точно здужаєш нам допомогти? – втрутилася подружка.

Темноволоса, з целюлітом на ляжках в синіх шортиках, з третім розміром грудей, стрибаючих в чорній майці, та всіма признаками явного недойобу на лиці. В жінок це є. Вони можуть не погоджуватись, але по них це видно. Ще гірше, ніж по нас. Підкреслена холодність, начебто впевненість, часті знущання з чоловіків, спрямовані зазвичай на нашу силу. Це може зустрічатись по одному, в меншій чи в більшій мірі. В цієї стерви ці ознаки аж перли з всіх отворів.

Ніколи не любив таких як вона. Нетрахана баба гірше фашиста, як казав мій шеф про свою секретарку.
- Це Жанна – представила її Ліля.
- Макс – ввічливо посміхнувся їй.
- Приємно – посмішка пробилась через її суворе лице.
Небо погрозливо загриміло. Дощ перестав, але ненадовго.
- Показуйте, що найтяжче і ходімо – я вирішив не тратити час.
- Точно здужаєш? – не стрималась Жанна – а то чоловіки…
- Просто показуй, що нести! – перебила її Ліля.
Жанна злостиво глянула на неї, але промовчала. Мовчки вказала пальцем що нести. Так мене на грузили, однією сумкою на спину, однією на шию, дві в руки. Ліля взяла інші дві, а Жанна, що напоказ зневажала чоловічу стать, несла мікрохвильову. Вона йшла попереду постійно підганяючи нас. Я просяк потом, сумки давили і тиснули мене, але я сам би себе прокляв, якби дозволив би хоч рот розкрити. Дати Жанні привід для кепкування? Дзуськи!
- Так що з тобою сталось? – спитала Ліля – в тебе синяки, поріз і засоси на шиї.
- Перепив в пабі – пояснив я.

І замовк. Як-не-як, це частково правда. Щось мені підказувало, що ще раз поцілувати Лілю в мене не вийде. Карина перестаралась, але я не жалів.
Небо знову загриміло.
- Зараз впаде дощ – тихо прошепотіла Ліля.

Я погодився. Йти було важко, але я не здавався. З життям в нас виробляється стержень. Він твердий, він харчується нашою силою волі, нашою злістю, агресією. І він тримає нас, не дає зламатись. Не дозволяє виглядати слабкими. Я швидше би впав без сил, ніж дозволив би собі хоча б слово сказати, що мені тяжко. Тільки не перед ними. Ліля теж не жалілась, хоч і їй було тяжко. А от Жанна не затикалась. Вона охкала, ахкала, взивала ім’я Господа, чим бісила Лілю.

Мене ж просто бісив її голос.
- Чому ти не попросила свого хлопця, щоб допоміг нам? – запитав я
- А тобі що тяжко? – огризнулась вона.
- В чотирьох було б веселіше – я видавив з себе посмішку – ти б спихнула на нього свій тягар.

Жанна закрокувала швидше. Ми вже майже прийшли.
- Он той під’їзд – показала Жанна і пришвидшила крок.
- В неї немає хлопця – прошепотіла Ліля – вже давно.
- Я знаю.
- Для неї це болюча тема…
- І це знаю.
- Звідки? – вона здивовано глянула на мене.
- Видно неозброєним оком.
Ліля промовчала. Кілька секунд вона здивовано дивилась на мене. Я вдав, що не помічаю.
- Ти злий, Макс.
Ми зупинились за кілька метрів від під’їзду. Я глянув на неї.
- Ти теж зла – відповів їй – тобі ж було весело бачити, як вона швидко крокувала в під’їзд в марних надіях приховати свою лють.
- Невже це по мені так видно? – засміялась Ліля
- Навіть не уявляєш…
Не знаю, може ми б довго ще простояли б от так, на пустій вулиці. Ми б дивились одне на одного, сміялись, говорили б. Але тут раптово грянула злива.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Сиро-вато

© Sholar, 04-09-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.0814640522003 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури
Реклама: Коронка из металлокерамики цена металлокерамическая коронка цена спб axiomadental.ru.

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …