Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46456
Рецензій: 90648

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Трагедія

Жу Жу

© Шеремета Олександр, 02-09-2017
Слухайте, ну чого вам це коштуватиме, га? Поверніть мене! Ну... Ну ж бо, отямтеся, очиська свої дурнуваті відкрийте! Хіба не бачите хто я? Ні? Ну, не можна ж так! Не за правилами! Не по закону, чорт вас забирай! Падлюки! Я не заслужив! Не заслужив, чуєш, мордяко безока?! Дивись-но сюди! Уважно дивись, не кліпаючи. Ви це вмієте. Всі вмієте. Тож, дивись з чого все починалося і хай тобі срака лусне, як хоч раз кліпнеш.
За гаражами никалися мої однолітки, передавали папіросу по колу й смачно видихали густі колби диму. (Бачиш це? Тепер дивись на мене, ще геть дитину. Уважно дивись!) Як же й мені хотілося втесатися до них. Розказати про себе, їх послухати, повихиляти новими кросівками, які вже добряче замурзалися у післядощовій багнюці. Я всіх їх знаю. Одного разу із тим патлатим грали в «квадрат». Показував йому як хвацько вмію набивати м’яча, а тоді «ластівкою» закидував гола попід дальню лінію. О так, такого відбити майже неможливо. Він сказав тоді, що квапиться додому, а я так хотів навчити його цього прийому.
Цигарка перекочувала в його пальці. Він глибоко вдихнув, а видихнув в рота русявій дівчинці з довгою косою. Цей нескромний жест недвозначно натякав на близькість. Тоді вже до самого фільтру спалену цигарку взяв повненький хлопець, який жив у моєму під’їзді, затягнувся і хтів було так само випустити дим в рота дівчині з каре. Та відсахнулась. Не стільки від жесту, напевно, скільки від самого хлопця, який тут же повернувся до третьої, худої й довгої дівчинки, яка навипередки тицьнула йому дулю під носа. Хмарка диму одиноко розчинилась в колі їхньої компанії і всі вони штучно розсміялися. Повненький же сміявся менш щиро, але кривився, бо мусів.
На моєму дереві було холодно і слизько. Гілка залишила свої відбитки на куртці, а з листків скрапували нікчемні залишки дощу. Він пішов знову. Різко, нахрапом, як завжди любить це робити раннім літом. Важко затарабанив об жерстяні дахи гаражів. В такі моменти я розумію чому «як з відра». Компанія натягнула куртки на голови і побігла до найближчого під’їзду під карниз.
Цього разу мені все вдасться. Вони ненароком мене помітять, а тоді приймуть в банду. І та, що з каре, зі мною заговорить, а потім впустить мій дим до свого рота. І ні, не закашляюсь, бо вже навчився. Для неї.
Я боляче грюкнувся на землю. У зчесаній до крові руці заціпла гілячка, яка саме сьогодні вирішила зрадити у міцності. Силоміць штовхаючи груду, яка стала в грудях, я мало не заплакав. І таки хмикнув непомітно, прозоро, натужно, а тоді ще кілька разів, щоб почати дихати. Почав. Витер сльози мокрим рукавом, аж очі запекло. Вхопив м’яча з-під неширокого стовбура, мазьнув багнюку з брюк і побіг під карниз.
«Привіт, Аут!» - гукнула компанія, вдаючи мене глухим. Я неспішно відповів, розглядаючи бризки під колесами машин. Калюжі, мов озера, в яких оселилася веселка, пускали довгі річечки до зливової каналізації. Колеса розбивали їх нестримний потік, трощили русло, але води знову повертались під бордюр. Дівчинка з каре пожалілась на погоду. «Дарма» - подумав я про себе, а тоді сказав це річечкам. Каре перепитала, а я розповів їй про кругообіг води в природі.
Це пізнавальна інформація, яку мені розповів сімсот вісім днів тому наш сліпий сусід-дідусь. Ми всі його знали й шанували, але найбільше я. Патлатий запитав, навіщо в таку днину мені м’яч? Я закінчив згадувати, як сліпий сусід-дідусь рахував зі мною номери проїжджаючих повз автомобілів навипередки. Він піддавався, уклав я для себе вкотре й посміхнувся. «Квадрата хтів грати з тобою» - відповів річечкам, - «навчити фінта-ластівка». Патлатий штучно розсміявся і почав розказувати компанії, як закидував мені голи один за одним. І головою, і з коліна, і ластівкою, і навіть сракою закинув.
Дощ ущух. Він любить швидко починатися, та щонайбільше – швидко кінчатися. І я цю властивість його поважаю. Вона емоційна, експресивна, мов імпульс стривоженого одинака. Такого сумного, як сліпий сусід-дідусь. Але вміє його розвеселити тільки дві людини: його песик-поводир Жу Жу і я, а літній дощ нікому розвеселити – всі дуже зайняті. І я зайнятий – хочу сподобатися дівчинці з каре. Хай патлатий візьме мене в свою банду.
«Чувак, хочеш бути таким крутим, як ми?» - прочитав мої думки повненький невдаха, диму котрого дівчата не хочуть. І відповідь на своє питання він теж прочитав, але не повністю. Точніше не на повну. Зі сліпим сусідом-дідусем мені набридло. Він все торочить про свою собаку, піддається в іграх і збирається померти, як сам казав. Шкода його нудного. Хочу курити з ними за гаражами і бути крутим.
«Он, бачиш дід вийшов зі своєю сукою? Давай його розвеселимо, а заодно самі посміємось! Попадеш звідти м’ячем по суці?» - вихопив повненький хлопець в мене м’яч і поніс до тротуару. «Он дідусь йтиме навпроти. Ти поквапся, бо впустиш».
«Ти – дурак, шо лі?» - стривожилась каре. «Ну ж бо, Аут! Дєвки всігда кажуть не те, шо думають» - доповнив патлатий. Я розбігся і вперіщив м’ячем по Жу Жу. Попав і стало радісно! Компанія сміялась, а я чекав, коли зрадіє сліпий сусід-дідусь. Собачка скавульнула і різко смикнула діда за поводок. Той впав у калюжу, в якій оселилася веселка. Поводок вислизнув з дідової руки – налякана Жу Жу побігла під машину. Автомобіль з номерами сімсот вісім, що вкупі буде шість, довго скавулів колесами по мокрому асфальту. Компанія розбіглась по домівках. Сліпий сусід-дідусь намагався підвестись. Я замочив свої нові кросівки у калюжі, де оселилась веселка і допоміг йому, вхопивши попід руку. «Дякую, синочку. Чого це вона так злякалась? Жу Жу, іди до мене, моя маленька! На, на, іди! Де ти?». «Мені шкода» - відповів я його невидющим очам.
Все побачили? А тепер робіть своє діло! Будьте ж ви людьми! Не змушуйте мене більше каятися – відправте назад, я виправлюсь. Ні! Ні, не прощайте мені цього. Я не хтів виконувати такого обов’язку! Зробіть мене сліпим в наступному житті! Дайте спокутати! Дайте той біль і ту муку! Навіщо ви так зі мною? Не пускайте мене в Рай!
Мені шкода
Мені шкода
Мені шко… да…
Іди до мене, моя маленька. На, на, іди.
Веди мене, Жу Жу, веди…

Шеремета Олександр. Київ. 2017.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 03-09-2017

[ Без назви ]

© Уляна Янко, 02-09-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77370619773865 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …