Спочатку Димко запитав:
- Ти як? “Чуствуєш” себе в силах?
- Так!
- Ти справишся, - і усміхнувся.
Я подумав: він мене “кидає на ізмєну”, але якщо я в силах, то мушу витримати. Ось яке “замисловате” питання!
А потім ще подумав, чи не сказати Димкові, що я подумав, що він “нагваль”.
- Не запивай пивом: дон Хуан не запивав пейот нічим!
Посперечався, що дон Хуан запивав пейот текілою. Потім подумав, що це може бути настій, назви якого я не пам’ятаю.
Не міг зрозуміти, чи згадав я, чи сам придумав фразу “молоко молодого пейота”.
За столиком, накритим різнобарвною скатертиною, сидів мужик і насміхався з того, як я незґрабно злажу по сходах до виходу. Я подумав (УВАГА!), що це бабуся, яка продає квіти і всім усміхається.
Димко прокоментував: “Квіти – це добре, квіти – “цветы жизни”!”
Попрощався з Димком і за його порадою пішов до “Дзиґи” відвідати виставку.
Було темно і холодно. Довелося докласти зусилля щоб розширити зіниці і добре все бачити. Майже дійшов до “Вернісажу”.
Придумав, що з самого початку розвитку люди мали можливість самі настроювати величину зіниці, в залежності від того, яку картинку хотіли сприймати. І лише шляхом наполегливих тренувань у процесі довготривалого розвитку розміри зіниць знайшли своє сьогоднішнє положення. Як пружинка – розтягуй її чи стискай, а все-одно повернеться до звичного розміру.
Як пружинка. Подумав, що таку ж аналогію провів би мій тато. Але це мене не хвилювало, бо я вже читав C.Лук’яненка і знав, що всі аналогії – фальшиві!
Чому я приперся до Порохової Вежі? Мені ж у “Дзиґу” треба! Мабуть, зовні виглядаю як п’яний.
Якщо б я з дитинства тренувався у п’яному стані ходити рівно? Спрацював би “ефект пружини” методом “непосильних тренувань”? І мій п’яний вигляд був би такий, як і тверезий. А згодом і кращий. Бо через роки тіло в звичайному стані втратить навички, а п’яні “настройки” залишатимуться “молодими”.
Відчув кожний суглоб у колінах і знав, як вони рухаються, коли я йду.
Подумав: щоб перенести думку з цього стану в звичний, треба ніби запхати її до шухляди. Постарався цю думку “запхати до шухляди”.
- Добрий вечір, - став розмірковувати, з якого кінця починати.
- Добрий вечір, - тьотя включила світло.
Вирішив розпочати з коротких відомостей про художників. Не надто цікава інформація, але напрямок задано. “Задуплення” вийшло серйозне. Перед кожною картиною виникали інші думки. Я споглядав їх з різноманітних ракурсів. Деякі з картин довелося роздивлятися “в профіль”.
Вирішив: або виставка дуже класна, або я дуже обкурений. Збоку, мабуть, виглядало, що хлопчина корчить з себе естета-інтелектуала або просто зайшов погрітися. Цікаво, справив би я приємне враження у тих, хто тут знаходиться, якби продекламував: “Вже вкотре я відвідую цю виставку і кожен раз відкриваю для себе щось нове у тих самих роботах!”?
- А ви бачили відеофільм до цієї виставки?
- Звичайно! Але я б із задоволенням переглянув його знову. Впевнений, знайду багато нового і в ньому!
- Будь-ласка! Для Вас – все, що завгодно. Почувайтеся як вдома!
Але я промовчав. Ще раз підійшов до дошки з даними про митців. Обоє з Луцька – ось чому Димко так рекомендував! Не попрощався – подумав, що буде вже занадто пафосно.
Пошкодував, що так швидко вийшов, адже в холі ще стільки картин, в які можна “задуплитися”.
У тролейбусі. Стоїть вона. Перше кохання. Спиною до мене. Підійти, привітатися? Зауважить, що я накурений? Поки моє EGO боролося з сором’язливістю, ми проїхали першу зупинку. Що ж тепер придумати? “Привіт! Їду звідки? З центру! Я тебе теж здалеку не впізнав. Бачу – симпатична дівчина. Зважився підійти познайомитися. Підійшов – і знайомитися не треба!”. Їй буде приємно? Розкажу про виставку в “Дзизі”. Покажу проколоте вухо.
Друга зупинка.
І що потім?…
Третя.
Стою біля дверей. Обернулася. Побачила. Підійшла. Її зупинка.
Кінець.
