Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44503
Рецензій: 87035

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Порнографія ч.2

© Михайло Нечитайло, 24-08-2017
На той час, коли Аля вийшла з декретної відпустки, в місті не знайшлося їй належної праці. Тож батьки звідкілясь викопали вакансію спеціаліста сільської ради в найближчому селі та й відрядили дочку до посади.
Їздила щодня за п’ять кілометрів до села маршруткою, виконувала там свої обов’язки, надвечір поверталася до батьків і сина, та тим і стинала свої роки.
Уже не марила білим принцом, просто шукала пару. Для себе, а сину щось на кшталт батька, або хоча б наповнювача сімейного бюджету для синочкового блага.  З тими пошуками не дуже складалося, бо все крутилася довкола якась біжутерія – блискуча з виду, але дрібна до нестями й малоцінна та непригожо-іржава на перший же дотик.
Навіть синочок місцевого ринкового фаворита, котрий смітив грошима, вибудовуючи при належному житлу щось на зразок палацу, аби людську заздрість збирати довкола, як фантики для експозиції, і той не прийшовся до двору, хоча, напевно, наміри такі й мав.  У крайньому випадку, подивлявся облесливо та слину сковтував, коли стрункими ніжками окреслювала світ довкола своєї ходи.
Навіть натякнув був:
– Гарна ти, Алю. Мені б таку в хату, клонував би свою душу, аби й ти мала екземпляр.
Мати, як зачула новину, що синок фаворита гне очі до її дочки, аж присідала:
– Усміхайся до нього, горнися. Золотом обів’єш життя, а там якось випростаєшся опісля.
– Мамо, – противилась, – у нього ж церебральний параліч. Він же інвалід. Ні забалакає до пуття, ні пройдеться.
– Не зважай, – напучувала мати. – Як сподобиться створити, то родиш йому дитя, а там, я ж кажу, випростаєшся опісля до власних почувань, аби гроші та надійна підлога для походу куди б то не було в наявності малися.
– Ні, – сказала твердо.
– Ну й дурна, – підвела риску мати.
І сама знала, що дурна. Як ішла мимо палацу зі своїм сином, як дивилася на ті всі флюгерки та балкончики, так і бачила, як її син криє ті неосяжні простори своєю присутністю. Все клалося у високі гори достатку, як кладеться сіно в стодоли. Та й парубійко той знатного роду був хоча й інвалід, але не такий уже кривий та незугарний, аби до нього не звикнути.
Вона б, може, й пішла на клоновану душу ради причетності до маєтностей власного потомства, може, й звикала б до гортанних заїкуватих звуків свого неординарного чоловіка, все б стерпіла, бо було за що терпіти, а як не терпілося б по причині непогамовності природної, то заманила б у лігво якогось ведмедя на зразок отого, з моря, та й тішилася б потай, клеячи чоловікові невидимі роги, вона б на все пішла, якби…
У селі, де вона обсідала стільця спеціаліста сільської ради, працював директором будинку культури невеличкий вертлявий чоловічок, її одноліток. Був він язикатим не в міру та смішливим до нестями, здавалося, в його обрисах навіть у фігурі нічогісінько не жило серйозного, один насміх над усіма й собою в тім числі. Її серйозній душі та принциповим позиціям у житті навряд чи могло б сподобатися отаке ходяче циркове дійство з клоунами аж довкіл.
І тим паче, вона пірнула в той цирк, наче дельфін у воду басейна під час вистави.
Інколи сама собі дивувалася:
– Господи, а де ж мій розум?
Господь мовчав, а в грудях тепліло, наче на теплій черені печі, й злазити звідтіля бодай навіть задля великих маєтностей, їй не хотілося. Нізащо.
Цирк щодня давав вистави, наче в нього й турбот було, щоби щоднини терти черевиками сільрадівські килими, а вона сміялася щиро та білозубо, забувши й про свою роботу, й про свої обов’язки, вона все летіла очима до тих вистав не знати й по що, все оранжевими кіньми паслася в блакитних травах його розмов, аж доки зрозуміла, що звикла, втрапила до стайні, звідкіля немає ходу, хіба що в цілунки.
Він, щоправда, сказав про це перший.
Сиділи вдвох, як завше, серед обклеєного ще торішніми календарями кабінету, серед його веселої й неймовірно теплої вистави, а він раптом облишив сцену, зійшов у день, наче сонце у вечір, і зітхнув-промовив:
– Алю, я без тебе не можу.
Вона засміялася весело, як зазвичай, мовби не постерегла межі між сценою та життям, чим ввела його в ступор.
– Пробач, – він вивів свій ступор у слово-піке, – я не подумав, що кажу.
– Не пробачу, – враз облишила сміх, – бо немає за що, Романе. Зовсім немає за що.
– Тоді візьми шоколадку, – зринув кудись убік від розмови й поклав на стіл, як завжди робив, солодкий виріб.
Вона з шерхотом розгорнула дарунок, мовчки взялася його поглинати, фарбуючи вуста в коричневий колір його вистав, і тільки тепло, що так невигойно тліло досі в її глибинах, раптом ринуло крізь її очі в простір кабінету й затопило його, її Романа, що він не встиг потонути, а просто захлинувся.
Його руки простягнулися через невидимі межі до її фарбованих чи то в жовте, чи в оранжеве кіс, його голубі очі наблизилися впритул, а його губи замість звичних шумних і веселих вистав, раптом подалися в тихі краї, звідкіля видобули незнане ще їй:
– У тебе лисячі очі. Гарні-гарні.
– Невже я така хитра? – поспитала лишень.
– Ні, то тільки невігласи бачать у лисячих очах хитрість. Лисячі очі вологі й теплі. В них дрімає любов. А всі думають, що то хитрість, – прошепотів.
А вона їла шоколад. Неначе зголодніла на нього від свого народження.
Подивився на наїдок.
– Я теж голодний, – натякнув у звичній для себе клоунській манері.
– Я вломлю шматочок, – заметушилася.
– Не треба, – взяв шоколадку з її рук, відклав кудись убік, – я наїмся його з твоїх уст.
Навіть Антон не був таким солодким, як Роман. Чи, може, то шоколад залишив свій слід на всі наступні поцілунки.
А їх було безліч, їх було до неозорості багато й до болю мало. Вона ними жила чи й не щодня, а нажитися не могла. Вона хотіла забрати їх собі всі, але впоперек стояло життя – Роман був одружений і мав двоє дітей.
Так і минали дані їй долею сільські роки міської жительки. І в тих роках раптом виокреслилася можливість стати Алевтині Вікторівні Романюк сільським головою. Чомусь уподобали її сільські жителі, побачили в ній потенціал, запропонували очолити свою громаду, кинувши її ім’я на вибори, як кандидата на престижне по сільських мірках крісло.
Вона й сама бачила, що достойна. Ну, не те що бачила, але хотіла здійнятися вище, чим сиділа, й піти дещо вищими шляхами, ніж ходила досі. Тож з азартом поринула в бій за владні перспективи.
Супроти стояв нинішній голова, дебелий і хитрий сільський дядько, котрий не мав наміру втрачати здобуті висоти й непоганий ґешефт від перебування на них. Тож кинув у бій усі належні йому можливості. І серед тих можливостей була його здогадка про стосунки спеціаліста й «культурного менеджера», як любив обзивати Романа. Навіть не стільки здогадка, як реальний факт.
Колись Давид Іванович від безділля на своєму посту захопився відеозйомкою та заходився плодити фільми про рідне село і його жителів. Все те старався виплоджувати потай, щоби потім подивувати місцевий люд своєю всюдисущістю.
Так під його приховану відеокамеру потрапили й Аля з Романом.
Тоді Давид Іванович вулкани народжувати не став, а пішов простішим шляхом. Викликав до свого кабінету Алевтину Вікторівну, показав фільм і запропонував усе те викупити, аби прикрити власні гріхи, а заодно посприяти розвитку кінематографу в селі.
Алевтина Вікторівна вже хотіла тікати світ за очі з села, але втрутився Роман. Вона навіть не знала, що він там робив і як домовлявся, не зізнався, але незабаром у невеличкому лісочку за містом особисто розламав і спалив диск із компроматом.
– Усе, – видихнув, – халепи здихалися. Але залишилися з тим, що маємо. Давай зійдемося, бо так далі тривати не може.
Вона була не проти. Знала – гріх, жалко було кинутих дітей, але вона була згодна. На все, лише б з ним, з Романом.
А тут ці вибори.
І прозорий натяк Давида Івановича:
– Рипнешся супроти, дівко, викладу все, як є.
– У вас нічого немає, – стала на прю.
– У мене є все, – вимовив з притиском. – Знімай кандидатуру з виборів, інакше я привселюдно зніму з тебе труси.
– Що ви городите? – гнівом пахнула. – Я ніколи з Романом у кабінеті нічим таким не займалася.
– Ще скажи, що ніколи з ним не спала, – сміявся голова, – порахуй мене за дитинку, розкажи казочку, намалюй із себе іконку.
– Я не буду малювати ніяких ікон, – палала праведним гнівом. – І що, як спала? І що, як не раз? І що, як люблю? Вам яке діло, старий ви маразматик?! Та хай я голою з ним усі ліси довколишні витопчу, вам яке діло?
– Ніякого, – всміхався голова. – Люди хай судять, кого в керівництво пхають.
– У вас немає жодних доказів будь-чого, – була рішучою.
– Не було, – позіхнув Давид Іванович, потягнувся до погруддя на столі позад себе й вивудив з-під нього приховану камеру.
Щось у ній переглянув і подав перед очі Алевтини Вікторівни щойно зроблений запис нинішньої розмови.
– Тут усе, – сміявся, – і зняті труси, й витолочені ліси, й уся правда-матінка.
Аля не знала, що робити. Їй хотілося посади, становища – але поряд стояв Роман і погрожував своєю присутністю все це зруйнувати.
– Я розлучаюся з дружиною, – повідомив, неначе знущався.
– Зараз не можна, – вжахнулася. – Ти вб’єш мене, як голову села. Люди ніколи не оберуть до керівництва особу, що руйнує сім’ю.
– Та чхати на того голову, Алю, – мовив Роман. – Я тебе люблю, що ще треба, проб’ємося крізь льоди й завірюхи.
– З чим, твоїм цирком? – крикнула. – На одних твоїх недолугих жартах виїдемо? Звиняй, чоловіче, я хочу хоч якоїсь заможності. І я її доб’юся. Попри все.
– Навіть попри мене? – спохмурнів.
– Попри все, – наголосила.
Він відійшов. Якось ураз. Став звичним селюком, без обожнюваного нею цирку в словах і діях.
– Я за тебе не голосуватиму, – пообіцяв тільки наостанку.
– Мені байдуже, – кинула. – Ти однак не вмієш мене розуміти до останку.
– Дай Бог, щоби тебе ще хтось полюбив так, як я, – зітхнув Роман. – Я думав, що я для тебе такий же світ, як і ти для мене, а я виявився придатком до якогось паршивого крісла. Мілко плаваєте, Алевтино Вікторівно, в калюжі, а справжнє кохання – це ж океан, у ньому не плавають, у ньому тонуть до останку.
– Та то не кохання, порнографія, – спаленіла, – як із-за нього маєш жертвувати своїми мріями, як ті, хто клянеться тобі в любові, не здатні тій мрії віддати все, навіть себе.
– Мрії бувають різними, – заперечив, – а кохання одне.
– Та не буває його одного, – не погодилася. – Я що, перша в твоєму серці, як на те пішло? Дружину свою любив? Любив. Але все перевернулося й тепер любиш мене. На коханні можна летіти, згодна, але не через усе. Інакше залишишся в голому небі, а жити треба й маємо на землі. Жити маємо чимось і за щось. А коли жити немає за що, коли надієшся тільки на кохання, яке голе й босе, воно рано чи пізно вичахне, перетвориться в стару голу особину. А в старості яке кохання, яка краса, воно собі голе й неприємне видовище. Одним словом, порнографія.
На тому й розійшлися. Вона – до посади; він – до свого посмутнілого цирку.
Але вийшло так, що цирк залишився там, де й був, а посади Аля так і не здобула. Давид Іванович бив прямою наводкою по здобутому нею свого часу любому цирку, цирк вистояв, що з клоунів візьмеш, а на виборах розгромлена претендентка на крісло була розбомблена людським осудом у пух і прах, що від неї мало що й лишилося.
Навіть з посади спеціаліста мусила звільнитися. Добре, що хоч на ту пору вдалося влаштуватися в службу реєстрації актів громадянського стану.
З Романом нині навіть не вітаються.
– Клоуни – це низько, – стверджує він.
– Клоуни – це несерйозно, – на свій копил верне вона думку.
Одним словом, клоуни й серйозні люди – ягоди з різних полів, вони, як різні полюси, мають бути на відстані, а якщо ж, гляди, притягуються, то тільки тоді, коли світ змінює полярність. Але зміна полярності – мить; а життя – вічність.
Отак воно снується.

                                                               (Закінчення буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 24-08-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81969404220581 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …