Вона постукала у шибу тихенько, наче киця хвостом.
- Ти? – отетерів на порозі Артем.
Не встиг зачинити двері – місячне сяйво пружною хвилею турнуло її в квапливі обійми, підхопило і закрутило по хаті: срібна сяйлива мука увірвалась знадвору і миттю залила підлогу, піднялася до колін, до серця, до зіниць, до маминого портрета, що змалів, знявся зі стіни і, погойдуючись, помандрував надвір, у примарну царину чорнобривців, - накрила з мерехтливим вуркотінням - вони золотистими сазанами шугнули у ту бистрінь, пролітаючи темними стрілами над висіяними течією бархатними зорями, попід сплетеними вінками синьоокими петровими батогами, що безсоромно зазирали з берега на їхні голі тіла, попри нахилені верби, що не могли заснути від шепоту трав, стогнали і зітхали од самотини, проти струменя, що зносив їх у нуртуючі вири і закрути – у гнучку відхлань, що затягувала, потріскувала у вухах безгуччям і задухою; вискакували на мить довгими тілами над плесом, аби вхопити спухлими і спраглими губами ковток повітря і знову падали, пускаючи пливкі кола по місячному озеру, черпали квапливими пригорщами зоряні іскри і обсипали ними волосся, очі, лиця, мірно похукуючи обачними устами, щоб не обпалити, поливали з ківшиків долонь літеплом срібної ночі, що заповнила всесвіт – від пруга до пруга – бурунами дивної музики, - вона бриніла від усіх предметів, які вхопиш краєм ока; гойдалися, невагомі, у шовковистому борошні молодика, ніби незнані, небачені білокрилі птиці-лодії, які прилинули з небес на зачаровану землю; блукали, не торкаючись трав, чужими садами із невимовно смачними яблуками-папіровками, обтрушували їх з увігнутого гілля і надкушували, бризкаючи соком, - сміялися давким сміхом; здмухували з вій нектар водяних лілій, що повиростали довгими стеблами у хаті й на подвір’ї, - вони заплутувались у тому лататті, одолень-траві і пручалися, втікаючи від русалчиного полону; поспішали, ширяли, як ластівки над плесом, черкаючи крилом овид місяця, ніби захланний лихвар гибів над ними і рахував дні у порожньому сидорі; спраглими солодіями припадали до відра на цямринні і ковтали, аж в горлі стискало, живу патоку з криниці; райдужними метеликами, котрі ніколи не сплять, посеред вулиці під ліхтарем крутили веретено танцю і, збивши крильця на терпугу, знеможено падали у спориш помирати; рожевими барвами з бузини малювали пальцями на шибах картини, змивали нежданими слізьми і наввипередки – рука за рукою – перемальовували; спустошеними мандрівниками припадали до ламкого зілля у забутій копиці і безтямно всотували ув очі безмір прихиленої зоряниці; вутлим полумінням небозводу розпалювали в собі багаття серед дикого степу, приманювали ізголоднілого перевертня-вовка, чіпались йому у дротяний загривок і божевільно гопки скакали у місячній імлі – терновими чагарями і калиновими оболонями, акацієвими перелісками і полиновими яругами - під завивання неподоланого, хоч і осідланого, звіра; а потім знову і знову пірнали у течію срібної Синиці, хуткими і проворними золотистими сазанами мчали понад вимитим і чистим піском – довгошиїми граційними амфорами сонячних литок попереду вона манила за собою у нуртовище і крутоверть, забуття…
Вдосвіта, як замріло, Мушка дрібно полоскотала його носа, посипала грудним сміхом і гулькнула у незачинені двері, в остиглу і невиспану ранкову зорю…
