Чужа канва
Роман
(Продовження-7)
30
І знову готель-мотель, ті самі гості у ту саму хату. Хіба що з причепом – Леонідом Лозовим, сільським головою Великих Ходаків. У кайданках. Михайло Чорний кинув його на диванчик, як лантух з картоплею. Гнилою…
За бар’єром адміністратора сиділо інше дівча – чорняве, жовтороте, також з Ходаків. Насторожено позирало на гостей. Чуло, що від нас можна чекати прикростей…
Людмила Марчук ходила з перев’язаною рушником головою – народний метод боротьби з мігренню: якщо сильно стиснути, менше болить.
Валентина Бирловська позичила у Сашка Савранюка чоловічі окуляри для читання – уже хоч поближче, але бачить. Сам Сашко нервував: виявилося, що в готелі нема де купити цигарок. А без них - мізки під укіс летять…
Аня Халявка тримала в руках коробочку з інсуліном, яку привезли міліціонери, – принципово не вкололася, бо не тієї назви, боїться алергії.
Люби Онищук з чоловіком Зіновієм не було. Як поїхали вчора додому, то й перехрестилися. Не затягнеш…
Борка Дранчук знайшов у кафе зальотну пляшку молдавської «Ізабелли», сидів біля телевізора, попивав. Пропонував усім налити для підняття духу. Настрій в колишніх однокласників був настільки препаскудний, рудий шершень страху все ще кружляв над ними, що «Ізабелла» не звабила. Навіть Сашка Савранюка…
Всі витріщились на сільського голову у наручниках і зрозуміли, що історія продовжується. Сюрпрайз!.. Замовляли?..
Артем Нагорняк наказав оперативнику Михайлові Чорному ретельно писати протокол. Решті міліціонерів – стояти надворі біля дверей і нікого не впускати. Нехай вихор скажений, землетрус, грім і блискавки, кінець світу, пожежа – всім зась усередину.
- Та-а-ак, благі самаритяни, - протягнув. – Відкриваємо ящик… цієї… Горгони…
- Пандори, - поправив я.
- А, може, не треба?.. - Цмакнув червоним вином Борка Дранчук. - Відкривати?..
- Пізно… Не я почав… Перед нами сидить сільський голова Леонід Корнелійович Лозовий. Підозрюваний у вбивстві… Валерія Зайцева.
- О, Господи!.. – розпустила з чола рушник Людмила Марчук. – А це що за кара?.. Валюша знає?..
- Не знає… Щойно знайшли. У плавнях. Утоплений… - Степан Шамшур важко плюхнувся у крісло.
- Третій мертвяк… - Зітхнула Валентина Бирловська.
- Не рахуй!.. – попередив я забобонно. – Бо невдача жде…
- А то ми тут в удачі купаємось!.. – виразно оглянула всіх Валентина. – З першого дня, як приїхали… мертвих рахуємо…
- Ой, не лякай!.. Й так налякані!.. – стріпнула рушником Людмила й пішла до крану знову мочити. – Приснитися не могло… Що я таке переживу!..
- Ходи і озирайся, - навмисне ляпнув хуткими, у вині, губами Борка Дранчук. – Гріхи перебирай… Бо може рахунок… не закінчився…
- Сказився!.. – Марчук стала посеред вестибюлю, наче зашпортнулась, до туалету не дійшла, згадала, як там, на кахельній підлозі, з розкинутими ногами і бурячковим лицем лежала Галина Ординцева, здригнулась, похапцем обв’язала скроні, що волали від болю, просохлим рушником.
- Ну!.. Ну!.. Не гиркайтесь!.. – спинив їх люб’язно Сашко Савранюк. – Однокласнички… Довбані!..
Артем Нагорняк подумки дістав із корзини тенісний м’ячик із підписом «Лозовий», поклав його на полицю за «Валерієм Зайцевим». Ні, не там, - передумав. Ось таким чином буде наче повний комплект. «Іван Підпалий», «Валерій Зайцев», «Галина Ординцева», «Валентина Зайцева», «Леонід Лозовий». Лозовий – останній, головний, заслужив. Яскравий артист із подертим животом. Ще багато треба від нього дізнатися, як сталося, що він долучився до цієї непростої ланки, але… Ланцюг замкнувся. Хіба що… Кулька «Халявка». Це що таке?.. Чого вона випірнула?.. Звідки?.. Реальність чи вигадка?.. Тверда підозра чи тінь?.. Куди притулити, цей хумінсулін «Ліллі»?..
- Одного не розумію, - гортав папери Артем Нагорняк. – Чому нема угоди між Зайцевим і сільрадою на оренду ставів?
- Не лізли б ви… Куди не слід, - вороже відповів Лозовий.
- Є два договори… Перший. Фірма «Екохол» - сільрада. Оренда водного плеса. Тисяча десять гектарів. На сорок дев’ять років. Другий. Фірма «Екохол» - сільрада. Оренда орної землі. Півтори тисячі гектарів. Теж на сорок дев’ять років. А яким боком тут… Зайцев?
- Мертвим боком!.. – хукнув у склянку Борка Дранчук.
- Дуже просто. «Екохол» передав йому стави на десять років у суборенду, – роз’яснив Лозовий. – В рамках закону…
- І він погодився?
- Раденький, що дурненький…
- «Екохол» чекав, поки він відремонтує водойми, запустить рибу, накупить техніки, нахапається кредитів… Вилетить у трубу… - роздумував уголос Артем Нагорняк. - Потім його – кердик убік!.. Банкрутство, чи ще якась напасть…
- Я відповідаю за себе, - відрізав сільський голова.
- То цей… кердик убік… настав?..
- Та ні… Всьо посипалось неждано. Юрист Підпалий виграв справу. Почав вимагати з Валєри гроші. Валєра ударив його ножем. Прибіг уночі до мене. Почав жантаж… увати… Я йому – втікай, поки не взяли. На Донбас. Чи в Крим… Чи в Рим… Де там! Уперся… Давай гроші. Кажу: ніхто… не зрозуміє… Ні про що… не дізнається. Сховайся, сиди тихо. Слідство впіймало Кирила Копієвського… Так гарно було. А Валюша… Задушила…
- Далі!.. Далі!.. Директор школи знала про оборудку?.. – нетерпляче підганяв слідчий, поглядаючи на годинник.
- Курва з дванадцятьма лицями!.. – знову прокоментував любитель молдавського вина.
- Була така гарна… Споруда. Кам’яниця… І тут – раз! – посипалась, - зітхнув Лозовий. – Ні про що вона не знала. Та й Валєра… тільки нюхом чув. Він справді думав, що впорається… Заживе на рибі!..
- Якщо вдарити по несучій стіні… йопт… будь-яка споруда складеться, - сказала зі знанням справи Людмила Марчук.
- Ми хочемо докопатися. До цієї… несучої стіни, - погодився Артем. – Чи сучої… Поки маємо час… Як ви убили Зайцева?..
Леонід Лозовий надовго замовк, роздумуючи. Вибір у нього був невеликий. Перед людьми зізнався, що вбив. Хоча завжди можна відмовитись. Мовляв, під тиском, у стані афекту, психічний зрив, прилюдні тортури… Ляпнув згаряча. Нічого ж не підписував. Але!.. Убивство – факт. Валерій у п’явках, з набитим ротом… Його не сховаєш. Справу не закриють. Будуть копатись, шукати, перетрушувати брудну білизну. Чужу, не його… Тому великому, на чий захист він сподівається, це дуже й дуже, м’яко кажучи, не сподобається… А так бери свою пайку, й мовчи. Якщо вже попався. Анічичирк. Сподівайся…
- Наступної ночі… Він приперся знову… Жанта… жував… Давай гроші, буду втікати… Десять тищ… Доларів… А я де візьму?.. Під грушею листя назбираю?.. Чи з копиці… насмикаю?.. Кажу: йди у плавні, до печери. Вдосвіта принесу… Приніс. – Лозовий скривився, торкнувшись до щоки.
- А як же кріль?.. – згадав слідчий. – Кріль – це правда?.. Бо я купився…
- Чиста правда... Приплентався до хати – коліна підгинаються. Хоч на горище ховайся… Випив стопку. Не минає… Випив другу… Жижки трясуться… А Горпина… Пиляє… пиляє… Кроля подавай… Голодна! Шворінь випав… Рука похитнулася… Ну і…
У цього теж рука похитнулася. Вже три трупи, а в них граблі юзом…
- Шарики за ролики заскакують, - розпачливо застогнав Сашко Савранюк без курива.
- Чим він вас шантажував?.. – тягнув нитку з клубка Артем Нагорняк. – Щось нечисто з «Екохолом»?..
- Тут крапка!.. – рішуче гаркнув і виставив наперед кайданки сільський голова. – Не моя таємниця…
- Йди сюди, урод!.. – запросив його за свій столик Борис Дранчук. – Зараз язика розв’яжу…
- Чистосердечне зізнання… - звична фраза слідчого розбилася об вперте мовчання Лозового. – Якщо справді шантажував, маєте можливість… Полегшити…
- Ой, не треба мене лікувати. Знаю, не дурень. Зайве скажеш – не відчепитесь… Потягнете…
Зізнання полегшує шлях до шибениці. А не до храму… Сільський голова не вірив жодному слову Артема. У нього зараз тільки одна мета – не ляпнути зайвого. А там крива виведе… Час покаже…
- А так все гарно починалось, - мрійливо протягнула зі свого кутка Тамара Горпиняк, доглядальниця вокзалу. – Торта спекла, привезла…
- Я теж… солоних паличок приготувала, - згадала й собі Валентина Бирловська. – Навіть спробувати не встигли… Полетіла біда!..
В готелі запала тиша, наче всі ураз позасинали. Заціпеніли сторожко. Від цього слідчого можна чекати всякої пакості. Тільки невгамовне шосе вирувало за вікнами. Увиразнювало напругу… Сиділи, чекали, що буде далі. Артем Нагорняк гортав-перегортав папери, спідлоба зиркав на кожного з нас, ніби кидав на терези – зважить, пообглядає, просвітить рентгеном печінки та мозки і – наступний…
- От ви!.. Теж цікавий фрукт. Скрізь носа пхаєте, – хмикнув до мене Артем Нагорняк. – Зі своїми дітьми-юристами! Вже хотів запит подавати…
Лице ошпарило окропом. Він… Без царя в голові. Він мене дістав, цей грушківський йолоп! Знайдибіда. Мечеться цербером зубатим з табору друзів у стан ворогів. Вже ж наче і їздили, і розмовляли, і ходили в плавні… Сміялися, жартували. А він – хап! – вкусив зненацька. Скільки вовка не годуй… Нарваний слідчий. Егоїст! Без гальм. Простягає свої лапища… Клешнями хапає… Приплітає моїх дітей до цієї брудної історії у Великих Ходаках. Уявляю, що відчував увесь час Степан Шамшур. Пройшов крізь такі катування підозрами.
- Відвали!.. Бо відвалю!.. – лише й спромігся на здушену погрозу. – Людоїд… Мерзенний!
Колишні однокласники тамовано видихнули.
За бар’єром тихенько шелестіла нерушна адміністратор. Над полем у вікні пролетів вертоліт, пустив за собою пухнастого хвоста добрив. На автобані шарпаними вихорами пролітали автомобілі. Мовчанка тяглася сирою гумою, обкручувала нас, зв’язувала, стягувала, пеленала нечуйною силою, оперізувала увесь вестибюль, готель, напружено стискала, аж скло потріскувало, аж подих зникав.
- Любин торт удався, - знущалась із нас христинівська вокзальна чергова. – Я такий не вмію… Празькі руїни…
Про що вона там, у кутку, думає?.. Белькотить?.. Випала з гурту. Чи заговорюється?.. Тут будь-кого може вхопити лисий дідько і пошаткувати мозок на дріб…
- А що ви думаєте з цього приводу, Анно Юхимівно?.. Га?.. Пожежну кнопку натиснули?.. – обізвався Артем за розгубленою Горпиняк.
Жінки підскочили, загримотіли стільцями, пискнули, наче у себе на подолах уздріли в’юнку й ворухливу мишу, - і притьмом відсунулись від колишньої однокласниці.
- Натиснула… Ще вдосвіта… - випрямилась, ніби помолоділа, Аня Халявка, оглянула всіх зверхнім поглядом.
- Хочу попередити, - офіційним тоном сказав слідчий. – За приховування інформації про злочин… Наступає кримінальна відповідальність…
- Нічого не приховую… - заперечила жінка. – Сиджу, терплю… Слухаю… Не чіпайте на мене… Реп’яхів…
- О! Ще одна курва… З дванадцятьма лицями, - випалив Борис Дранчук, ковтнув вина. – Звіринець… Серпен… серпен… Гадючник…
- Видно й з заду Супрунаду, - механічно поліз шукати цигарки, яких давно нема, Сашко Савранюк.
Ніколи не прагніть повернути минувшину. Притягти її, пірнути. Двічі в Синицю… В Синичку… Тієї ріки вже давно нема. Висхла, зміліла, перепала… Змінила русло. Минуло – загу́ло… Не копирсайтеся… Не шкодуйте… Нічого поправити не можна. Безглуздо. Ідіть далі… Не озирайтеся через ліве плече. За час, що вас там не було, давнє, дуже давнє, колишнє, що засіло у вашій пам’яті, викривилося, переродилося, звиродніло, перетерлося на кам’яних жорнах старого млина, на піщаних мілинах, збродило, зогнило, вкрилося цвіллю, іржавим баговинням, трясовиною, затяглось ряскою, заросло хвощем, кінським щавлем, калюжницею, дурман-зіллям, у ньому з пуголовків проклюнулись пукасті, бридкі бородавкові жаби, які гіпнотично скачуть, коли оглянетесь, на серце і смокчуть за душу…
- То що скажете, Анно Юхимівно? – наполягав Артем Нагорняк. – Хто засновник фірми «Екохол»?..
- Почекаю, - Незворушно крутила коробочкою з інсуліном Аня Халявка. – Недовго залишилось…
- Якщо скласти один до одного, то буде два, - причіплявся слідчий. – Дуже просто… Спробуємо, Анно Юхимівно?
- Пробуйте, - знизала плечима жінка. – Великий математик…
- Ось вам ланцюжок. Підпалого вбив Валерій Зайцев, бо той вимагав грошей за виграну справу. Галина Ординцева – випадкова жертва, Валентина Зайцева захищала таким чином сина. Валерія Зайцева убив Леонід Лозовий, адже той його шантажував. Може знав про шахраювання із землею, яку передали на сорок дев’ять років… Чуєте, на сорок дев’ять років!.. Це як навіки… Фірмі «Екохол». Не виключено, за підробленими документами. А що в нас пов’язане з «Екохолом»?
- Що?.. – випалив у склянку з вином Борис Дранчук.
- А справді?.. – обізвався і Сашко Савранюк.
- Місто Одеса. Гарне місто на Чорному морі… А хто пов’язаний з Одесою? – продовжував розмірковувати вголос Артем.
- Хто?.. – вторив йому Борис.
- З Одесою-мамою, - грав у слова за ним Сашко.
- В Одесі у нас… - погортав записник Нагорняк. – Аркадій Халявка, син Анни Юхимівни… Він привозить звідти інсулін для хворої матері. Хумінсулін «Ліллі»… Чи, може, я помиляюсь? У когось є родичі, знайомі в Одесі?
Ми промовчали – інтрига розгорталась.
- Отож… Одеса у нас стає центром тяги. А хто ще згадував про Одесу?.. – розгортав гру Артем.
- Сільський голова… Леонід Лозовий, - засопів, піднявши губу до носа, Степан Шамшур – оця губа під носом нам упам’ятку ще зі школи. – До лікаря хотів їхати в Одесу…
- Так-так!.. – охоче погодився молодий слідчий. – Наш… подряпаний кролем… убивця Лозовий… теж намірився в Одесу. Та не за інсуліном… А чого?..
- Лікуватися!.. У генерала!.. – афективно обізвався і я – напад злості пролинув, егоїст переключився на інші жертви.
- От-от!.. Просив подзвонити до генерала. Зв’язуємо два… Ні, три кінці – оренда землі, оренда ставів, фірма «Екохол» - посередині прізвище Халявки. Я не буду вдаватися у попередні деталі – хто кому що винен і хто кого вбив… Аж ось тепер все сходиться на делікатному моменті – і до ворожки не ходи – за цими подіями маячить ваш син… Все правильно, Анно Юхимівно? Прокоментуйте…
- Так, мій син – генерал армії. Нічого коментувати не буду, - відмовила йому Аня Халявка. – Потерпіть трохи… І будуть вам коментарі…
Вона як у воду дивилася. Під дверима готелю зчинився ґвалт і лемент. До них погрюкав районний прокурор Веніамін Андрійович Пересядько. Еполети на його лацканах і нагородні колодки грали золотом. Лице бурячкове, перекошене, знервоване. Хитливе. Надуте, як в індика, що ось-ось на всю околицю, на автобан, на засіяні соняшником поля, на лісосмуги і яруги, на висохлі водойми, на наші нещасні голови заґелґоче: «Ховайсь, втікай, бо заклюю!» За прокурором стояв статурний, підтягнутий, насуплений, із короткою сивиною на скронях, з благородною блідістю чоловік. Вимогливо вглядався всередину. За ним хитався, пускаючи цівки ядучого диму з «Прими» - не до люльки настрій – полковник Ковтун.
- Відчиняй!.. – гримав у скло, аж те стогнало, прокурор Пересядько. – Негайно!..
Молоді міліціонери й не думали перечити нежданим гостям.
Артем взяв з-під руки Михайла Чорного недописаний протокол, сховав під журнальний столик.
- Відчини, - попросив оперативника.
У вестибюль увірвався вихор.
- Негідник! Розвів бардак!.. – бризкав слиною індик-дик. – Возить трупи, наче з конвеєра… Туди-сюди… От ще де!.. Урод!.. Создав Бог та й ніс висякав!.. Младшій совєтнік юстіціі! - перейшов на російську, з його погляду, для солідності. – Артьом Фьодоровіч Нагорняк. Ви отстранєни от дєл… Освободітє етіх старих заложніков! Заложніков тупості вашєй… Бєзатвєтствєнності… Преступнаго нєпрофєсіоналізма!.. Альоша – Мітін брат… Взял на сваю голаву…
- І цього теж?.. Делікатний ви наш!.. – Непокірно показав на Леоніда Лозового молодий слідчий, який служив у спецназі. – Убивцю Валерія Зайцева?..
- Етаго?.. – на хвилину стушувався прокурор, зиркнув крадькома на чоловіка, який обіймав і заспокоював Анну Халявку. – Етаго – в Грушку! В ка-пе-зе!.. Разбєрьомся…
- Как ти, мама? – голубив маленьку Аню статурний гість. – Очєнь пєрєжівала?.. Я прієхал…
А… Он воно що! Ці двоє… З тих… З Домотдиха… Сучасні… Калібровані… Розмовляють, як… Вітя Батон. Свій жаргон, свої поняття…
- Мій син, - лагідно сказала Аня. – Аркадій Григорович Халявка. Генерал армії…
То ось який він, лікар, що всім лікарям… Лозового буде лікувати… Генерал. Без форми. Але з владою…
І попливла скромною павою під широкою рукою сина до дверей.
- День їдеш. Чия земля?.. Халявчина!.. – зненацька задекламував їм услід Артем Нагорняк. – Два їдеш… Чия земля? Ха-ляв-чи-на!.. Три їдеш…
- Дарма ви так… грубо… невиховано, - спинилася, погордливо випрямилася, притупнула каблучком, ніби вдатна акторка, жбурнула коробочкою з інсуліном на середину вестибюлю. – Не знаєте історії… Мій тато життя поклав заради цієї землі. Заради цього села… Кров, піт, сльози, нерви… І моєї мами… І мої теж… Бив нас… Як сидорових кіз… Щоб на людях не виділялися… Зламав життя… Наче я проклята… Наче віконниці зачинив… Скільки пам’ятаю – лихо з Ходаками. Як горохом об стіну. Крали, пили і бились. Тільки щоб не робити… А він рвав жили, старався… Безкорисно. Носився попід хмарами… Помер, і ніхто сльозу не пустив… Не приїхав провести… Має бути справедливість на цьому світі… Ходаки нам заборгували… Дуже. Не трудовий елемент… Нехай помовчить.
- У людині сидить лайно, а вона гордо його називає характером, - проголосив, відірвавшись від келиха, Борис Дранчук. – З собою все не забереш… Стара дурепа!..
- То ви теж… виставили рахунок? Звели баланс?.. – далі дратував її слідчий Артем Нагорняк.
Кого вона мала на увазі під не трудовим елементом? Нас, її давніх, непотайних – душа навстіж - однокласників, які з нею гасали одними стежками і полями, пасовищами і перелісками, купалися в одних ріках і ставках? Гралися в одні ігри? Виросли під одними зорями? Під одним сонцем?.. Під владою її прибитого у цвіту, навіженого, біснуватого батька?.. Чи слідчого Артема Нагорняка, відстороненого від справ?..
Дурість людська не має меж. Отак воно розумне-умне, відгукується, лоба морщить, очима світить і котить словами, як карамельками за щокою, а тим часом метикує - звідки, з якого боку, тебе вкусити. Хвать! Клац! Ой-йо-йой!.. Ти ж теля, а не пес, чого кусаєшся? А воно – ги-ги! – темної ночі, сірим присмерком між вовком і собакою під місяцем-сіячем виходжу на сонне глинище, до степу в чебреці, до верб у муці, до поля в ріллі і завиваю-нарікаю на власну долю…
- А ти дурень!.. – різко повернулася Аня Халявка і показала на мене пальцем, ніби в око штрикнула. – Писаний…
Я з несподіванки язика проковтнув.
- Нє-е… Це ще… йопт… баба надвоє ворожила, - чогось відповіла замість мене Людмила Марчук.
Колишні друзі витріщились, нічого не зрозуміли.
Промовчав і я, щоб не озиратись через ліве плече…
Полковник Ковтун хитався під стіною, прилип лицем, наче в картинній галереї, до репродукції Васнецова «Витязь на роздоріжжі», що прикрашала вхід у готель…
- Пішли-пішли, - помахав пальцем на Артема прокурор і задріботів за генералом із мамою.
- Тут є угоди! Вони розкривають… - намагався пояснити Нагорняк.
- Запхай їх собі… - відмахнувся Пересядько, забігаючи наперед родини Халявків.
- Пробач, - потерся-пом’явся перед слідчим оперативник Михайло Чорний і висмикнув з диванчика Леоніда Лозового. – Іди сюди, мамалиґа!.. Ти у мене не відкрутишся!..
Артем Нагорняк хмикнув, почекав, поки за начальством зафуркотить дорога, зле усміхнувся і необачно потиснув тенісний м’ячик з написом «Халявка» - утворилась ямка, тепер як не вдариш ракеткою – скочить убік. Без жалю вдруге викинув у корзину. Дістав з-під столика недописаний протокол, почав швидко мережити. На чолі залягли два рівчаки, дві глибокі зморшки. Вперше. Це вже не розгладяться, поки жити буде…
- Так, дорогі самаритяни, - зітхнув і відсунув від себе папери з ручкою. – Діло добровільне… Хто хоче, підписує.
А чого ж? Ми хоч «не трудовий елемент», старі, задубілі, зачерствілі на перехрестях долі, але в грудях ще тенькають терези, показують, де добро, а де зло, де справедливість, а де беззаконня. Всі підійшли і підписали. Ніхто не відмовився. Очистилися ряди…
Відсторонений від справ слідчий запитав жовторотого дівчиська-адміністратора:
- У тебе є вільний номер, щоб відіспатися?..
- Є, - подала ключі. – Восьмий, на другому поверсі.
Артем Нагорняк, порипуючи дерев’яними східцями, пішов догори. Не озираючись, махав рукою і декламував щось несусвітнє:
- Вийшов місяць… Із туману… Вийняв ножик… Із карману…
- Буду різать… Буду бить… - підхопив я. – З ким зостанешся… Дружить?..
І тут завважив, що сиджу у брудних гумових чоботях.
- Степане, наші туфлі поїхали в Грушку!..
- Ходаки узули… - філософськи відповів Степан Шамшур, розглядаючи зелені, мабуть жіночі, чобітки.
31
Стояли, розгублені і вичавлені, на чубку, біля готелю. Внизу, за полем, з краю в край було видно Великі Ходаки – від цвинтаря, де спочивають наші батьки і нам уже, в більшості, не лежати, аж ген туди, до гранітного кар’єру, де влітку, на канікулах, заробляли перші гроші, до найбільшого в районі клубу, збудованого на місці церкви-фортеці, до старої волості-школи, з одного боку, де прибудували спортзал, вже розібраної, до остовів ферми, комбікормового заводу, що місцевими помпеями нагадували про золоті часи халявчиного мільйона, до Домотдиха, схованого під крислатими столітніми шовковицями, - тільки дірявий дах виглядає, а що там, внизу, під порваною жерстю, можна здогадатися, – пан Конєцпольський у могилі перевертається, до амбулаторії, куди дорожче навідатись, аніж тихо перетерпіти, до аптеки-жандармерії, що була витоком багатьох бід – її, фундаментальну, продали торгашеві з Грушки – тепер там дітлахи купують чупа-чупси, до ген-ген неозорих плавнів – від Юзефівки за Вільхову, заростів і чагарів, що виблискували під сонцем широколистою рогозою, білим з-під низу листям верболозів, хвилювалися під степовим вітром, без води і синіх плес…
Село було для нас живою істотою, яка переживала ті самі почуття, що й ми: однаково дихала і зітхала, хворіла, вчиняла дурниці і мудро чекала, плакала і сміялася, святкувала і розчаровувалася. Мріяло село, мріяли і ми. Мрії не збулися. Але добре, що були, підтримували нас, наповнювали силою, допомагали жити.
По не здійснені мрії ми й приїхали до колишнього дому…
Виявилося… Дім – це не те місце, де народився, а де пригодився… Звідки перестав утікати.
Якщо подумати, то всеньке село віками жило за чужою канвою: Ходакам підсовували те, що не сприймалось, загадували те, що не хотілося робити. Село обманювали, зраджували, окрадали, підставляли, йому ламали віру… Від того життя було розхристане і жорстоке…
Ми сюди, в свою вигадану і невигадану, неповторну Аркадську ідилію, більше не повернемось ніколи.
Вся наша доля – чужа канва: не перешиєш, не перепишеш. І другої не буде…
- Ноги болять, - сказав, ніби сам до себе, Сашко Савранюк.
- Прощавай!.. – Обійняв я його і поплескав по плечах.
- І я вас цьом-цьом!.. – притулилася, витягнула губи, Валентина Бирловська.
- Нате і мого лоба!.. - прихилився Степан Шамшур.
- І я з вами!.. – спробував усіх обійняти широкими руками Борис Дранчук.
- І я…
- І я…
Ми хиталися, нагнувшись, колом і сльози текли непрохані…
А поруч гуділа дорога.
