Корчму не знайшов, натомість взяв у забігайлівці тістечко зі склянкою яблучного соку. Поки перекушував, роздивлявся навкруг.
Он там зібралися сопілкарі: щось жваво обговорюють, пропонують свої мелодії і, здавалося, їм нема ніякого діла до того, що відбувається в інших кутках ярмарку.
А он там виставили свій товар гончарі-не-аноніми: біля кожної купи горщиків, глеків, корчаг стояли дядько, чи тітка, показували всім бажаючим свій товар, розказували щось, іноді торгувалися - це було видно по тому, як хитали головою покупці й у відповідь активніше починали розхвалювати свою продукцію продавці.
Світ не закінчувався на виставкових рядах - ярмарок жив своїм життям і поза його межами...
***
Біля п'ятнадцятої роботи - великої вази для квітів,- як не дивно, я знов зустрів знайомі обличчя. Навіть дідок був тут.
Виявляється, поки я поповнював запаси глюкози, стався невеличкий інцидент, який затримав подальший перегляд експозиції.
Небриль саме закінчував огляд курішки, коли із тарантасу, що проїджав мимо, якась екзальтована дівиця стала викрикувати, що це не ярмарка - це справжнісінький базар; а якщо навіть хтось і наважиться назвати збіговисько невдах ярмаркою, то вона ще раз скаже своє "Фе" - щоб всі знали...
Тарантас зник за рогом, наші жіночки звичайно обурилися: вертлява дівчина прокричала вслід, що від такої чує; жіночка в короткій спідничці теж підтримала свою колежанку, розмахуючи кулачками; навіть жіночка з кошиком вставила декілька слів в протестну відповідь.
Дідок подивився на це, похитав головою, мовляв, а чим ви кращі від тієї, в тарантасі, на що ледь не отримав на горіхи від "Покутських глеків".
Я вже підійшов, коли якийсь вусатий дядько - мабуть, теж гончар, - сказав, звертаючись до всіх присутніх:” Нехай Моська гавкає, а нам своє робити”.
От було добре, подумалось чомусь, якби у вертлявих дівиць були такі самі мудрі вуса! Втім, дівиці з вусами - то вже не дівиці. То ж нехай буде, як воно є...
Повертаючись до роботи #15, мушу сказати, що ваза мені сподобалась. Я навіть подумки погодився зі словами Небриля, який всіляко вихваляв її форми, оздоблення, техніку виконання (половину зі сказаного дідком я не зрозумів, але це вже моя біда). Ваза була гарна, проте ставити в неї живі квіти я б не наважився - по моїм відчуттям довго вони там не простояли б, навіть якщо міняти вчасно воду й додавати цукор, чи вугілля. От для штучних, чи висохлих букетів та ємність якраз би підійшла. Втім, оточуючі не розділяли мою думку, я ж не намагався її озвучити ...
Іграшки, що стояли під шістнадцятим номером - у вигляді фігурок людей, - мабуть, теж ліпила дитина, чи учень. Було видно бажання автора створити щось гарне, оригінальне, але вийшло те, що вийшло. Навіть жіночки, що стояли поряд, похвалили роботу стримано, як вони сказали - для заохочення.
А от кахель, під #17, мені сподобався, хоча іншим сюжет поробки здався дещо видуманим, фантастичним. Не знаю, чи оздобив би я свою піч такими кахлями, але парадоксальність, нереальність ситуації, змальованої на плитці, мені імпонувала. Скажу крамолу: якби на ваги покласти вазу №15 і цей кахель, то для мене вони б врівноважилися. Ваза брала б своєю красою, а кахель парадоксальністтю. (Якби Небриль таке почув, то, мабуть, з’їв би мене без солі.)
О! Знову плесканець, обмальований кабалістичними знаками. Таке враження, що гончар, який його ліпив, періодично прикладався до прототипу данного витвору. І не факт, що оригінал був заповнений водою. Я не противник такого типу виробів, але оздоблення цього - щось з чимось. Та навіть це не завадило деяким глядачам проявити свою приязнь до плескакнця. У мене навіть з’явилася теорія, чому так відбувається: всередині сидить якийсь екзотичний дух і своїм шаманством причаровує перехожих. Не знаю, добре, чи погано, але мене ті чари не беруть. Втім, і про це теж промовчу. На всяк випвдок...
Що хотів витворити автор дев'ятнадцятої позиції? Мабуть, таріль в пастельних тонах. Але у нього вийшло щось середнє між тарілкою і таріллю. І на стіну не повісиш, і не поїси з неї, як слід. Недопрацьовано, кострубато. І це не лише моя думка. Хоча ідея з крилатими кіньми на тарілі мені сподобалася...
Знову ваза. Як і п'ятнадцята, ця, під #20, мабуть, теж проходила процес димлення, тому що справляла своїм майже чорним забарвленням гнітюче враження. І наче все при ній: пропорції збережені, лінії чіткі та правильні, та все ж відчуття туги, смутку не відпускає. Гарна робота, але хіба що на подарунок - вдома таку тримати було б страшнувато. Хоча слово “боляче” підійшло б краще. Можна сховати її в комору - але ж гарна, шкода таке із красою витворяти...
Ще одна ваза. #21. Хоча ні - мені підказують, що це підвазонник. Напрочуд легкий і гарно сформований виріб. Ось до такого напрошується ампельна петунія, чи пеларгонія, щоб вивісити потім їх на ганку. Ось бачу вже картину: крісло-гойдалка, зелений чай в кухлику, щебіт пташок і квіти в улюбленому горщику… Ідилія...
Овва, а це що? Давно такого не зустрічав - барило, хоч і з елементами містики в гравіюванні, але доволі цікаве. В нього не лише хмільний мед заливати можна, а й спотикач, чи навіть звичайну горілку - все смакуватиме із такого посуду. А якщо на трьох і з цікавою історією… Слинки аж потекли… Де там жіночка з блокнотом? Нехай занотує, що виріб #22 вартий уваги....
Двадцять третій - глечик. Ні, не розмальований, без поливи, майже сірий. Тримати такого треба міцно, щоб не вислизнув, не натворив біди. Простий глечик, а викликає бажання пригорнути, захистити від всіляких негараздів. Може його творець яку магію знає, чи просто робив, вкладаючи всю душу, зрошуючи глину потом, а може й сльозами. Молоко я б в нього не лив - або скисне дуже швидко, або зовсім не скисне. Краще просту воду - щось із нею обов’язково зробиться і мені здається - не погане. Скоріш всього це буде добра вода для добрих людей...
Позиції #24, #25 і #26 надто схожі між собою - ліпив, мабуть, один гончар. Можливо хотів виставити такий собі ансамбль із тарілей, але вийшли звичайнісінькі тарілки - під суп, чи борщ згодяться. Хоча ні, під борщ я б подавав щось більш колоритне - це ж борщ, як не як, а не бурда якась...
Двадцять сьому роботу - середніх розмірів горятко,- на мій погляд слід продовжити до двійнят, чи навіть трійнят. От чогось мені так здалося. А втім, гончар краще знає, що він хотів зробити - то ж йому й вирішувати. А гррня таке я би собі взяв...
Щось я захопився переглядом - не замітив, куди всі подівіалися. Ага, онде знайома коротка спідничка. І цього кошика я добре запам’ятав - теж недалеко. “Покутські глеки” десь ділися - не видно. І дідка не чути - може зголоднів й пішов пообідати, а може затаївся й чекає слушного моменту, щоб вистрибнути із кущів з вигуками:" Ага, я ж говорив, ось де воно..." і продовжувати прискіпливо розбирати на черепки черговий горщик, чи куманець.
Народу безперечно поменшало - може спека далася взнаки, чи люди розпорошилися по всьому ряду й здається, що майже нікого нема. І експонатів потрохи прибуває - думав, що вже добігаю кінця, а воно все викладають їх і викладають.
Мабуть треба побути деякий час англійцем й піти випити чаю. Холодного. Літр, або два - як піде.
