Анотація: Роман «Босоніж зеленою травою» оповідає про двох закоханих молодих людей, які зрозумівши значення слів «мир», «свобода» та «любов», помічають, що суспільство, в якому вони живуть, вперто рухається у зовсім іншому напрямку. З огляду на такий стан речей, герої роману вирішують якнайшвидше відв’язатися від загіпнотизованого натовпу і рушити до омріяного світу гармонії та доброти.
Цей легкий, світлий та життєрадісний роман захоплює читача з перших же рядків, дає прості відповіді на складні питання, дозволяє відчути доторк свободи, радості та щастя, і допомагає врешті-решт визначитись із власним вибором.
Книга повністю доступна в щоденнику автора: http://dyvosny.dreamwidth.org/
Уривок з книги:
Що вже казати? На широких медових просторах, серед сосен, лип, яблунь, шовковиць, горобини, малини, волошок, кропиви потроху розвиднювалось. Перші промінчики лагідно торкалися Землі. Розкривалися квіти. Прокидалися птахи і будили своїх родичів дзвінким радісним співом. Десь далеко, медитуючи над поплавками і покурюючи дешеві цигарки, куняли місцеві рибалки, а серед очерету весело кумкали жаби і вітерець поволі розхитував стару вербу.
Дивний розплющив очі і посміхнувся. Він лежав на величезному, м’якому, з сухого різнотрав’я ліжку, яке одним боком тулилось до теплої саманної стіни, а іншим − було трохи віддалене від розмальованої африканськими символами і трипільськими візерунками печі. В обіймах Дивного спала чарівна Зоряна – дивовижної краси і доброти пані. Тендітні пальчики, ніжні вуста, таке сонячне і дитяче, розсипане по щоках ластовиння, довге русяве волосся. Нею милувався сам Бог, який у цей самий час сидів на хмаринці, звісивши ноги, та весело бринькав на арфі. Зоряна відповідала взаємністю, але більш за все вона любила Дивного, їхніх з Дивним дітей – Сластьону, Добромира і Соню, ну і, звісно ж, добрих та життєрадісних мешканців цього казкового поселення Небесне. Боженька був тільки за.
Ранкові промені прослизнули у хатину й освітили акуратно складені на поличках товстенні книги, потерту гітару, глиняні горщики, сухий хмиз. Ця затишна оселя оберігала закоханих від мінливого настрою погоди, зігрівала, леліяла. Завітала білосніжна коза, і тепер вимогливо бекала та стукотіла ратицями по засланій лепехою земляній підлозі.
– Білосніжко, − спросоння промовила Зоряна, – зачекай-но хвильку.
Але Білосніжка не відступала. Вона ще раз пробекала, а потім заплигнула на ліжко і почала шматувати картатий плед, що їм накриті були Дивний та Зоряна.
– Мабуть, уже четверта, − зазначив чоловік.
Ця звичка міряти день годинами, а життя – роками лишилася ще з тих часів, коли оті двоє жили у великому місті. Олег, саме так тоді називали Дивного, і Олена, а це ім’я належало Зоряні, були студентами третього курсу університетів. Він – якогось технологічного, вона – економічного. Того самого дня, а це була середа, шістнадцяте квітня, насувалися важкі хмари, гримкотів грім, накрапував за вікном дощ, пританцьовуючи, верталась довгоочікувана весна. Олег Семиренко сидів за одним із численних столів просторої, достатньо заповненої студентами аудиторії і сонно думав про своє. Він несвідомо малював у зошиті чортиків, хрестики, зірочки, іноді звертаючи увагу на безперервне бубоніння підстаркуватого викладача на тему «Диференційні та інтегруючі пристрої», і ця навдивовиж «цікава» лекція примушувала Олега щохвилини позіхати і кидати погляд на годинник.
До кінця пари лишалось цілих п’ятнадцять довгих, нудних, безжалісних хвилин. Метушливі студенти вже готові були вибухнути гармидером, жартами, кинутись до виходу з цієї триклятущої аудиторії, залишити сумного і замурзаного крейдою викладача наодинці з геніальними думками про вічне. Олег на якийсь час відволікся від малювання і написав смс: «Кохана, через п’ятнадцять хвилин я вільний». Натиснув кнопку «відправити», відклав у сторону телефон й уткнувся обличчям у складені на столі руки. Вже нічого не хотілося слухати, а тим паче нотувати якусь маячню. Мобільний відгукнувся: «Там де і завжди?» «Так :)» відписав Олег і почув, як коридорами залунав довгоочікуваний дзвоник. В аудиторії счинилася справжнісінька веремія. Студенти швиденько згрібали весь канцелярський непотріб у затерті сумки і чимдуж поспішали до виходу, вирішуючи хто з ким сьогодні пиячить, що в кого списує та де і з ким спить.
На вулиці ж тим часом вже на повну періщив дощ і всі ті, хто заздалегідь подбав про парасолю, сміливо пірнали у зливу, а решта набиралась терпіння біля прохідної, в надії, що ця дощова ідилія трохи вщухне і вони таки зможуть добігти напівсухими хоча би до метро. Олег при собі парасолі не мав, але марнувати годину в універі теж не збирався. Іншими словами, йому було пофіг. І хлопець, приймаючи на себе божественний дар у вигляді дощу, рішуче почалапав по калюжах.
Цей роман повністю можна знайти тут: http://dyvosny.dreamwidth.org/
