Ось і все. Брама зачинилася, крам сховано за скло й нове надходження його в найближчий час не очікується. Відвідувачі майже всі порозходилися, лиш поодинокі постаті все ще зазирають крізь вітрину, намагаючись розгледіти деталі виставлених товарів.
За вікном коники ведуть свою струнну партію, сусідський Граф підспівує їм не в такт, чи може просто перегавкується з привидами. Чарка з наливкою в моїх руках вже нагрілася, а я все вагаюся: послухатися поради вродливої жіночки з виставкового ряду й описати своє враження від побаченого, чи зійтися в точці зору з власним тарганом (тим, що в голові), який радить не вплутуватися в сумнівну суперечку зі знавцями гончарного ремесла. Чомусь згадався той, вусатий, з борідкою, дідок, якому дуже пасував би бриль, але якого в нього не було. Про себе я діда так і називав - Небриль. Знавець він, чи ні, достеменно мені було невідомо, але слова його звучали різко та переконливо, як удар батога. Не дуже хотілося потрапити під такий удар - тут тарган мав рацію.
А з іншої сторони, що я втрачаю, якщо вставлю свою репліку? Люди ж кажуть: якщо не знаєш, як діяти - йди назустріч тому, чого боїшся.
Може так і зробити?..
***
Об'ява про ярмарок висіла на паркані, вітер майже зірвав її, але я випередив його.
Хм! "Виставка-ярмарок гончарних виробів. Автори виставляють свої роботи анонімно, щоб дізнатися неупередженої думки від спеціалістів та простих перехожих."
Цікаво, цікаво. Нащо їм та думка - якщо ти майстер, то ціну собі знаєш, а те що говорять інші, то фон, до якого можна прислухатися, а можна й на нього не реагувати.
Втім, сходити треба - інколи теж граюся глиною, то може щось нове, незвичне трапиться, - чом би не повчитися.
Біля виставкового ряду народу було не дуже багато. Роботи лише почали виставляти, тому перехожі (чи знавці), роздивлялися їх прискіпливо, заглядали до середини, мацали, перевертали, ледве на язика не куштували, вишукуючи огріхи, підмічаючи щось позитивне і нове.
Робота #1.
Мені здалося, що лише я не знаю, як її назвати. Всі, що придивлялися до неї, крутили носами, чи прицмокували від задоволення язиком. Он і дідок, той, що Небриль, дістав із кишені лупу й прискіпливо передивився ледве не кожен сантиметр цього, як я вважав, кухлика.
- От якби в цьому місці отак, а там отак, то було б зовсім не так, - бурмотів він собі під носа. - Але все одно потенціал є. Чудово - перша робота, а вже чогось варта.
- Гарний кухлик, - вставив я, слідкуючи через плече дідка за його маніпуляціями.
- Кухлик?- Небриль повернувся до мене. - Чоловіче, ви звідкіля приїхали? Тільки невіглас може назвати турку для приготування кави кухликом.
- Вибачте, але я каву не вживаю, тому з турками діла не мав. І то ж бо я дивлюся, якась ручка у цього кухлика дивна - довга, витягнута, як у черпака.
- Якого черпака?- дідок сховав лупу до кишені. - Ви подивіться яка експресія схована в цій, здавалося б незначній, деталі - ручка витягнута, тому що пропонує скористатися нею, донести основну частину до вогню і не обпекти ваші пальці. Ось візьміть їі.
Я послухав дідугана й взяв турку:
- Легенька, - сказав. - Але воду набирати нею незручно.
- Віддайте, - Небриль вирвав у мене кухлика-турку. - Якщо не розбираєтесь... Вибачте, а ви гончар, чи просто перехожий? - запитав він, примруживши очі.
- Навіть не знаю, що вам відповісти - так, інколи, завиграшки...
- Аа, тоді зрозуміло. Перед тим як щось казати, перепитайте у тих, хто собаку на цьому з'їв, про що мова. Кухлика один знайшов, - дідок відвернувся, знов витяг лупу та продовжив обстеження предмету.
Так, дідугана більше не зачіпатиму. Та й інших теж не буду - хто зна, чого чекати від наступного "знавця". Придивлятимуся, прислухатимуся й мотатиму на вус, якщо буде що...
Вертлява дівчина в футболці та джинсах протиснулася між дідом та мною, обдивилася турку й видала:
- Щось вона чорна якась, та й он там перекошено трішки. А так нічогенька.
Я ждав, що Небриль відповість їй, але той вдивлявся в орнамент й мабуть не почув слів дівчини. Дівчина ще щось мугикнула й перейшла до наступної позиції. На її футболці, під написом " Покутські глеки - екологічно чисті та лікувальні" було зображено два глечики. Мені хотілося завважити, що під літерами не глечики, а так, кухлики, але досвід з дідом доводив, що краще промовчати.
Потім підійшла жіночка в короткій спідничці.
- Непогано, - сказала вона й записала щось олівцем до великого записника, якого держала в руках.
Може вона із жюрі, - подумав я,- а може у неї звичка все занотовувати. Втім уточнювати теж не став.
Іншій жіночці - з кошиком, та платком на шиї,- робота теж сподобалась.
А ось наступний жіночий голос заявив про себе здивуванням - мовляв, незрозуміло, що це. Мені аж полегшало трохи - не один я в каві турок.
Вже перейшовши до роботи #2, я чув як поціновувачі кавових зерен висловлювали своє захоплення роботою, як вони казали, майстра. Чи може й собі почати вживати каву?..
...Дві глиняні пташки-пищика. Дитячі іграшки, дитиною, мабуть, і зроблені. Простенькі, з недопрацьованими деталями, зі звичайної червоної глини - ось це й був другий номер.
- Я такі хотіла би для свого сина, - сказала жіночка з кошиком.
- Та вони ж не закінчені, над ними ще посидіти треба, - відповіли "Покутські глеки".
- Зате є потенціал і видно, що робилося від щирого серця,- записник в короткій спідниці зробив замітку в блокноті.
І ніхто не взяв тих пташок, не спробував, як вони звучать. Сказали кожен своє та й пішли далі. І я теж, як всі...
Третя робота примусила усміхнутися жіночок, а мене здивовано підняти брови. Перед нами стояв куманець, але не такий, яким ми звикли його бачити. Я навіть слова підібрати не зміг, щоб його описати. Хмикнув, й відійшов до наступного експонату. Проте чув, як біля третього вертлява дівчина згадувала якогось Рев'янського (мабуть теж гончара), що нервово десь курить... До речі, коли передивлявся ще раз весь ряд, куманця вже не було - сказали, що тріснув, а може хтось випадково зачепив й він розбився...
Робота #4 була схожа, на мій погляд, своєю абсурдністтю з третьою - глиняні двійнята, чи вірніше трійнята - бо горщиків було три,- обліплені були зі всіх сторін ще маленькими сільничками, попільничками, підсвічниками та ще чимось, назви чого я не знав, а уточнювати не став.
От тут дискусія точилася по-справжньому. Одні казали, що це нісенітниця, що треба було ще попрацювати над композицією; інші говорили, що непогано, ідея нова й можливо має право на життя.
Але це було не моє, тому залишив диспут й поспішив до тарелі з сонцем. Ніяких вибриків, спокійна, зрозуміла річ - дивишся на неї й на серці стає тепло, сонячно. Майже те саме говорили жінки у мене за спиною. Втім, деяким ця таріль здавалася непрактичною - мовляв з неї й не поїси нормально,- так, декор. Що ще сказати: жінки- їм аби корисне було, а краса другорядна. Втім, це мій висновок...
Теплом віяло і від роботи #6: невелика корчага, чи, як у нас в селі кажуть, баньочка, зроблена не майстром (гравіювання не симетричне, вушко трохи скошене), але щось в ній зачаровувало...
- Наче сама робила, - поряд зі мною жіночка з кошиком усміхалась, роздивляючись хвилі, що бігли по глині.
- Так, хоч і огріхи є, але в цілому непогано, - жіночка з записником і вертлява дівчина теж приєдналися до перегляду.
- Гарно, але орнамент місцями не наш, іноземний, що знижує цінність експонату, - солідний чоловік, одягнутий у вишиванку дивився на корчагу й перебирав свою борідку. До речі, про оце чужеземне я чув тут не раз, і не тільки від цього чоловіка. Потім навіть сам розпізнавати став, де не наше. І чим їм той іноземний орнамент заважає? Взяти ось цю корчагу - знаєте, як приємно попити в спекотний день холодної води із такої ось баньочки. Втім, може вони й праві, знавці, чи як їх там, - якось же треба берегти своє, рідне від засилля чужого...
Біля роботи #7 вже вертівся дід Небриль (чомусь після перших робіт я його загубив), все щось видивлявся.
А там було на що дивитися - великий горщик, розмальований чудернацькими малюнками, здебільшого зображеннями будинків, ідеально підійшов би для приготування борщу. Так і здавалося, що піднімеш покришку і запарує, рознесе по всій окрузі аромат справжнього українського борщу. А ще й коли пампушки до нього. Ммм...
- Ось цього я для дружини придбав би, - бурмотів Небриль.- Яка форма, які лінії. Правда жіночки?
Я сподівався почути одностайне схвалення, але думки у глядачів розділилися: "Покутським глекам" не сподобався малюнок на горщикові -мовляв, не місце хатам на такому предметі; жіночка з великим записником була в захваті; та, що з кошиком просто сказала, що оригінально. Деякі чоловіки теж хвалили роботу, та були такі, що назвали її бабським замовленням.
- Зате, - мовив дідок Небриль,- її можна сміливо виставляти на продаж. Трішки підтесати й піде на ура.
Щось мені почало здаватися, наче дідок придивляється до тих робіт, з яких можна мати зиск. Втім, я можу помилятися, я ж не знавець...
Робота #8, начебто, нічим не виділялась, але щось в ній було таке, що примушувало спинитися, придивитися уважніше. Простий глечик, з нескладним гравіюванням, але було в ньому те, що й притягувало, й відштовхувало одночасно.
- Ні, не моє, - жіночка з кошиком пройшла далі.
- А як по мені - майстерна робота, - сказала вертлява дівчина (до речі вона не з Покуття - то така фуболка їй трапилася, вона й одягла. Це я підслухав її розмову з іншою жіночкою).
- Щось я не все зрозуміла, - та, що з записником постояла трохи і теж відійшла.
- Схоже на руку Люка Зашквара, - жіночка - не із нашої компанії, - стояла поруч і милувалася глечиком.
Я хотів уточнити ім'я майстра, що згадала нова сусідка, але мене відволік чоловік, який попросив подати глека, щоб зазирнути досередини. Поки я цим займався, жіночка вже здиміла, наче й не було. Доведеться тепер цього венгра, (чи хто він там) через гугл шукати.
Біля дев'ятого номера знову ошивався знайомий дідок.
- Ні, це так не робиться, - обурювався він. - Видно, що писав цю таріль майстер, але чому так недолуго. Ось ці квіти мають бути не такими і не тут. І цуцик цей - якись ляльковий він. Хіба ж так можна?..
Дивно, на п'яту таріль дідок уваги не звернув, а тут чогось піниться. Так, трішки по-дитячому розписана, але ж не кашу з неї їсти, та й може це не майстер писав, а учень. Зате сюжет теплий, літній - таку на стіну в кухні повісити і зимовими вечорами вона своїм теплом буде зігрівати помешкання. Втім, кому що...
Десятим стояв великий кухоль, мабуть, для пива. Виріб був схожий на фабричний ширвжиток: ручка, в формі чоловічих (мабуть) рук охоплювала другий бік кухлика, зробленого в вигляді жіночих грудей. Знавці (!) говорили, що це ручна робота, та все одно годиться хіба що для пива.
Дідок усміхався, жіночки крутили носом, а чоловіки потирали свої борідки (у кого вони були). Що кожен з них насправді думав, невідомо...
Одинадцятим номером стояв плесканець, весь обплямований незрозумілими візерунками.
- Оце загнув, - сказав кучерявий дядько, що саме проходив мимо.
І все. У інших слів забракло. Можливо так вразила ця робота, а можливо... Хто його зна...
До речі, це був ще один виріб, якого спіткала доля куманця #3 - плесканець розбився при невідомих обставинах, залишивши після себе лише купу черепків...
Робота #12 теж попала під прискіпливий погляд дідка. Керамічне панно, було доволі густо набите звірами, квітами, деревами. Дійсно, без лупи і вільного часу для перегляду, марно було щось розгледіти. Зате Небриль радів, як мале дитя.
- Ви думаєте, що це шедевр? - говорив він до тих, що стояли поряд. - Ні, але це й не ширвжиток. Тут відчувається рука, яка може робити шедеври. Ось погляньте...
Якщо відверто, мені дідок вже набрид, тому я перейшов до тринадцятого номера і не чув, що він там далі просторікував.
- А може ну його, те гончарство, - промовила жіночка з платком на шиї і з кошиком в руках після оглядин звичайної макітри. Без розпису, без поливи, зі слідами пальців гончара.
А може така вона й повинна бути, ця макітра? Щоб мак було добре розтирати, чи часник.
А може й права жіночка?.. Якщо буде час, на зворотньому шляху роздивлюся уважніше цю макітру...
Чотирнадцятою стояла курішка (побачив її вперше й вже пізніше дізнався назву). Вона зачаровувала й відлякувала, але не дідка - той звідкілясь вискочив, почав витанцьовувати навколо підсвічника: і так гляне, і з іншої сторони, і знизу зазирне. Усміхається при цьому і руки потирає - невже всі знавці такі, не від світу цього?
Отож, всі його слухають, майже всі погоджуються зі словами дідка, один я стою і - як баран, - на те все дивлюся. Так, мабуть, треба зробити перерву - щось не лізе нічого до голови і звідти теж путнього катма.
Цікаво, чи в місцевій корчмі подають холодний узвар? І де вона тут, корчма та?
