Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44274
Рецензій: 86451

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Конкурсне оповідання №36

© Конкурс прозових творів "Нові історії" , 20-08-2017
СМІТТЄSAPIENS
новела
1.
Палуба аж сяяла чистотою: і вона сама, і усміхнені пасажири теплоходу за смугастими столиками в стилі доміно, і сніжно-білі серветки на тих столиках, і кришталеві келихи та чарки, які виблискували під променями призахідного сонця.
– Я й не сподівався, що  тут буде так затишно і навіть чарівно. Але я п’ю саме за те, щоб чари цього вечора підкорили наші серця і внесли у них лад.
Із цими словами усміхнений чолов’яга з довгообразим обличчям у світлих окулярах із круглими скельцями звернувся до свого сусіда через столик, а після того, як чарки вже знову стояли перед ними порожніми,  запитав:
– Чи, може,  у тебе інші плани на сьогодні?
Однак чорнявий атлетичної статури сусід (на вигляд років сорока) із відповіддю не поспішав, і, здавалося,  всю свою увагу зосередив на котлеті, яка лежала перед ним на тарілці зі смаженою картоплею, де у його вправних руках господарювали ніж та виделка. А поряд із тією тарілкою лежала якась товста книженція, загорнута в газету.
– Ні, Вікторе, які там ще плани? Відпочинок на природі з книгою в руках як із досконалим творінням царя цієї природи, – швидко викинув чорнявий із себе слова і натхненно продовжив працювати ножем і виделкою, поглинаючи страву.
– Ну, тоді ще по одній, якщо ти не проти? – І коли сусід схвально кивнув у відповідь,  Віктор наповнив його (а потім  – і свій) келих червоним вином. Провівши очима навколо, де за столиками сиділи інші пасажири, і кинувши погляд на небокрай із палаючим сонцем, що вже поспішало на відпочинок, він якось урочисто і водночас мрійливо промовив:
– То нехай же ця ласкава природа і нам посприяє у відпочинку і внесе гармонію у життя!
– А тобі хіба тієї  гармонії не вистачає? – швидко запитав у Віктора його сусід. – Живи, пізнавай світ навколишній і радій собі! – з притиском  на слові «радій».
– Так війна ж, Костику. Війна, розумієш ти, йде вже четвертий рік. Ми ж – у 2017-му, а не в 1992-му, після університету, коли серця переповнювали надії на велике майбутнє наше… У мене ж син там на Донбасі, в Маріуполі служить. Чи ти вже геть забув про це? – і з цими словами смугаста біло-блакитна сорочка-шведка під колір його очей, здавалося, аж затріпотіла на його худорлявому тілі від обурення.  
– Ну, скажімо, то не зовсім війна, а АТО, - спокійно провадив далі Костик, - як це написано навіть у міжнародних документах. А там не будуть брехати. Тим більше, що в Маріуполі зараз більш-менш спокійно і навіть ігри чемпіонату прем’єр-ліги з футболу там проводяться. Та й АТО це не надовго, закінчаться у Росії гроші – всі й примиряться, і твій Славко благополучно повернеться додому…
– Добре, нехай буде по-твоєму… Що з тобою сперечатися, коли ти не тут, а десь у книжках проживаєш своє життя!.. – сказав Віктор, поправивши свої окуляри, які трохи сповзали з обличчя. –  І то добре, що твоя Галина так про тебе турбується, що ти не відчуваєш жодних проблем: наїдений, випрасуваний, дещо трохи гладкуватий красень! І як то тебе й досі на  філфаці  дівки не вполювали? Бо кожна – мов та акула: раз – і ковтнула!.. Тож давай і ми ковтнемо: цього вина червоного-червоненького!  –  і Віктор знову наповнив келихи собі й Костику. – Хоча з приводу «акул» у коротких спідницях у мене вже є певна інформація,  – Віктор притишив голос і трохи перегнувся через столик до сусіда, – мене з вашої кафедри світової  літератури Ірочка, ну, секреатрка ваша, повідомила, що тобою цікавилась якась одна із твоїх дипломниць. Казала, що дуже гарна і вправна у справах кохання дівка. Чи не знаєш, Костику, що це за одна може бути?
–  Та у мене їх аж дванадцять, Вікторе! Вони, мабуть, всі у коханні вправні, звідки я знаю, звідки я можу?..
– Стривай, –  перебив свого сусіда пан Віктор, -  а он хтось на тебе через два столики дивиться… Бачиш, якась білявка блакитноока, і вся – в білому? Бачиш? – і  Віктор знову перегнувся через стіл і притишив голос.
Костик слухняно повернув голову ліворуч, подивився через столик і прямо очі в очі зіштовхнувся… зіштовхнувся поглядами зі своєю студенткою-дипломницею Сніжаною Головко. Вона чомусь миттєво відвернула очі, щось таке сказала своєму височезному на зріст сусіду за столиком, вони піднялися і разом пішли вниз: туди, де на теплоході розміщені пасажирські каюти.
– Ну, що? Впізнав? То справді якась твоя знайома?
– Так, то моя студентка-дипломниця, яка зараз мала б сидіти в Києві, а не посеред моря на теплоході… І чого вона тут?.. Та тільки ж вона і не одна, а з якимось, мабуть, своїм знайомим  баскетболістом…
– Я ж тобі казав, що тебе мають вполювати, я ж казав…. Хоч і ти – зростом не маленький. Отож… Та й Ірина просто так мені  інформацію не злила б, вона це за цілу чорну шоколадку сповістила… О, це вже цікаво, пане вільний професоре! Телефонуй своїй Галині, нехай якось тебе виручає-рятує, а то ковтне, ох, ковтне тебе твоя молода дипломниця! -  Він аж руки потер на радощах від задоволення, що буде якась пригода. –  То що, з цього приводу треба нарешті завершити пляшечку? Будемо замовляти нову, га?
–  Та навіщо? У мене ж ось книга, – і Костик з ніжністю поклав руку на ту  товсту книженцію, яка лежала поряд із уже порожньою тарілкою.
– Ну, ти як знаєш, а я вип’ю за те, щоб тебе нарешті зіштовхнуло з реальним світом, щоб тебе нарешті винесло з того світу примар у справжній: живий, складний, але не придуманий кимсь, а створений Богом для життя на волі! Тож будьмо, колего!
2.
Після випитого Костик пішов у каюту відпочити, а Віктор (якщо точніше: професор, доцент кафедри психології біологічного факультету Віктор Тарасюк) замовив ще одну пляшку «червоного, як мед уві сні» «Бордо»  й занурився у свої думки і спогади…
Вони з Костиком навчалися в Київському університеті на різних факультетах, зате знали один одного мало не три десятиліття. А спогадів спільних у них було ще більше, бо, як виявилось після знайомства ще під час складання вступних іспитів, обоє народилися й жили в Києві поблизу Центрального стадіону і обоє вболівали  за київське «Динамо» і за головного тренера команди Валерія Лобановського. Першим одружився він, а через рік – і Костик. Час від часу вони зустрічалися й ходили в гості один до одного, в кіно і в театр сім’ями, але рік за роком – все менше і все рідше, а останні років три-чотири, після революційних подій на Майдані, бачилися час від часу лише в університеті. І він зрозумів, чого все так сталося: діти виросли й розлетілися. У нього – Славко, а у Костика – Аліна, яка вийшла заміж за американця і зараз проживає десь за морями й океанами. А потім… потім ця рекламна кампанія туристичного агентства, в яку…
– Будь ласка, ось Ваш «Мускат». Чого ще бажаєте? Замовляйте, будь ласка… - донеслося раптово до його вух крізь думки-роздуми, і прямо перед ним, нависаючи над столиком, невідомо звідки виникла довгонога красуня-офіціантка у чорно-білому костюмі ( він завершувався над її колінами короткою спідницею),  що принесла замовлене вино.
– Дякую, в мене ще є дещо, – недбало кинув він офіціантці прямо  в її пишні груди, які трохи затрималися перед його очима, і тут же вхопив пляшку,  налив у келих вина і швидко вилив у себе, відчуваючи, як все тіло вдячно відгукнулося  на влиту в нього жадану вологу.    
Професор приступив до салату й до котлети, заїдаючи випите, і знову поринув у спогади: в ті, які безпосередньо передували організації цього відпочинку на морі. Можна сказати, що його авторкою стала Галина, дружина Костика, яка уже років із десять працювала в тому туристичному агентстві. Бо саме вона розклеїла в університетських корпусах умови конкурсного змагання серед викладацького складу  на право отримати  повністю оплачену триденну турпутівку  «на морському лайнері», як там зазначалося. Інша справа, що їй навіть на думку не спадало те (бо, швидше за все, вона просто не вчиталася в умови того конкурсного змагання, які розробив один із її колег, багаторічний вболівальник київського «Динамо»), що активними учасниками й навіть переможцями  в результаті стануть її чоловік і його давній друг ще з минулого. А тих розроблених запитань було всього з півтора десятка, причому їх зміст полягав не лише у правильній відповіді, але й у практичних діях: треба було ще й просуватися тими пам’ятними місцями, які називалися у відповідях. Тож і вийшло, що до роздягальні знаменитого українського клубу (а саме вона була зашифрована у запитаннях як останній пункт прибуття) дісталися лише двоє: спочатку Костик, а трохи згодом і він.
3.
У каюті-люкс, в напівмороці вечора, було затишно і спокійно. Ще б трохи – і професор Костянтин Берковський (чи по-іншому, Костик, як його називала його дружина й Віктор) легко поринув би в сон. Але не сталося.  Бо раптом до його вух долинули звуки, які він ніяк не міг ідентифікувати з чимось йому відомим. Та із комфортного широкого ліжка, вбраного чистим і м’яким покривалом, в яке він влігся одразу після того, коли спустився до каюти сходами, вставати не хотілося. Тим часом шарудіння-шерхотіння продовжувалося, а тому він змушений-таки був це зробити: намацати ґудзика на стіні над ліжком, щоб увімкнути світло, і подивитися на стіл, звідки те шарудіння  до нього долинало. І Костик одразу все зрозумів: тож Галя передала йому на дорогу  маленьку скляну баночку з вишневим варенням, аби поласував. Та вийшло, що він одразу після прибуття на борт цього судна відкрив баночку, поїв,  але так її і не закрив. І кришечка лежала поряд, на газеті, в яку до того була вкутана. А тому тепер всім тим багатством, що там ще  залишалось, активно користувалися дрібні мурахи, які густо обліпили і ту баночку, і кришечку, і газету.
«І звідки вони тут, посеред моря, взялися? І якого біса?» - задавав собі запитання Костик і не знаходив відповідей, шукаючи очима, у щоб їх всіх зібрати та кудись викинути. Він перерив усі свої речі у валізі  і в хутряній сумці  - і тільки десь аж через півгодини вийшов на палубу з невеличким пакунком у руці і за хвилину, подивившись уважно, чи ніхто за ним не спостерігає, швиргонув його у воду, за борт. А тим часом стало прохолодніше, бо сонце поступово щезало за небокраєм.
«Піду і я на відпочинок», - скомандував сам собі Костик - і згодом уже сидів на своєму просторому ліжку. Та тільки він подумав, що непогано було б увімкнути телевізор, як у двері хтось постукав.
«Це ж Віктор, мабуть. Чомусь невесело йому: все п’є і п’є» - вирішив Костик і пішов відчиняти. Та коли відчинив, побачив на порозі Сніжану… Сніжану Головко… в халаті кольору бордо.
–  Можна до Вас, Костянтине Миколайовичу?
«Як акула: раз і ковтнула», - згадалась йому чомусь характеристика на неї від Віктора. Але, кинувши на неї погляд, він побачив, що дівчина дивиться на нього очима учениці на свого високого вчителя. «Та куди їй до акули? – Молода ще і недосвідчена», - вирішив Костик, але все ж запитав для певності:
– А чого це Ви, пані Головко, не в Києві готуєте дипломну роботу, а тут із… із якимись баскетболістами вештаєтесь?
– У мене є до Вас запитання. То чи можна до Вас зайти хоч на хвилинку, пане професоре?
– Та будь ласка, - відступив він від дверей, пропускаючи несподівану гостю в  каюту.
Сніжана  швидко перетнула простір, який залишався  до ліжка, сіла на нього, неначе все своє життя тут була, витягла з кишені  якусь темну річ, поклавши собі на коліна, й сказала:
– Ось у мене на планшеті вже дещо є з моєї дипломної, але я не знаю, на чому далі треба зосередитись. Тому я й вирішила звернутися до Вас. Ось подивіться, після вступу у мене виходить така ось картина…
З порогу каюти Віктор бачив, що вона тримає обома руками на своїх колінах той планшет, дивиться в нього і все те говорить, а він стоїть на місці, мов телепень, і не знає, що ж йому робити. А вона все говорила й говорила, вдивляючись у свій планшет на колінах:
– …і ось виходить, що тут можуть бути дві головні лінії, які мають продовжити розпочате. Одна лінія  стосується безпосередньо змісту написаних ним романів, а інша – біографії письменника. Але я ніяк не можу розібратися, де ж ці лінії можуть зійтися і на чому тоді, коли вони, врешті, зійдуться, треба зосередити увагу…
Костик ніяк не міг відвести очей: ні, не від чорного планшета, а від тих колін, від тих небаченої краси засмаглих ніг Сніжани, які так відверто вимагали від нього відповіді, що він уже не міг вслухатися в її слова, а швидко підійшов, сів поряд на ліжко – і у нього аж у голові запаморочилося від ніжного й притягального запаху її світлого-світлого волосся, яке спадало на груди…
– Зараз я, зараз я, почекайте, покладу планшет… ось я тепер…
Та він не міг більше нічого слухати, а тому заволодів її губами, потім торкнувся  колін, грудей, що слухняно пішли йому назустріч з глибини халата, і відчув, як її руки звільняють його від всього зайвого, від всього непотрібного, що досі заважало жити, що заважало обіймати її, цілувати і входити туди, де тільки що був чорний планшет і її  ті беззахисні, але вимогливі руки…
4.
Знову «поза зоною». – Віктор Тарасюк вимкнув свою мобілку і вчергове наповнив келих червоним вином. В каюті панувала повна тиша, яка не заважала професорові весь навколишній простір заповнювати думками. Тривожними. Бо Славко не відповідав уже другий день поспіль. Не вдалося дотелефонуватися до нього і Тамарі, Вікторовій дружині, яка вже збиралася дзвонити і в центральний штаб АТО, і Президентові, і «хоч самому чорту, аби тільки голос мого синочка почути», як вона сама сказала.
«Господи, навіщо мене сюди понесло, на цей відпочинок? Як це я піддався на умовляння  цього затятого книгоборця?» - кляв себе у думках професор і все ніяк не міг знайти собі місця в каюті: то вчергове виливав у себе  червоне вино з келиха, то піднімався з ліжка й ходив туди-сюди  від високого дзеркала і до шафи з речами, то знову хапався за мобілку… Він відчував, що серце так у грудях калатає, що його чути, мабуть, десь у коридорі чи навіть на палубі. І, можливо, воно і вирвалося б із грудей, якби не пронизливий дзвінок мобілки, а потім (коли він її увімкнув)  найдорожчий у світі голос залунав водночас і радісно, і заспокійливо:
– Привіт, батя!  Все буде добре, я ж тобі казав. Тримайся і вір у це, а то мама геть уже з’їжджає кудись у безвість. Ми з групою приходимо із короткого завдання, а мені тут доповідають, що мати дзвонила і збирається звертатися до Президента України… Ну, сором просто! Ти з нею там, будь ласка, поговори, заспокой. Добре, батя? А мені тут знову треба терміново йти, я за день зателефоную – і тоді зможемо втрьох спокійно поговорити про все. До зв’язку, батя! Тримаймося і перемагаймо!» - і син від’єднався.
А Тарасюка аж підкинуло на радощах з ліжка після цього короткого синового монологу – і він аж навприсядки пішов каютою.
– Так, тепер, пане професоре, можна і на палубу, на свіже повітря, туди, де літають чайки і над морською водою злітають холодні бризки, шо сяють на сонці… Ого, професоре, як тебе понесло!.. – підсумував він, натягуючи на ноги свої м’які парусинові черевики.
А перед тим, як вийти, він ще підійшов до дзеркала, усміхнувся сам до себе й промовив:
– Ні, брат, ще рано вмирати! Ми ще повоюємо!
5.
Професор Берковський почував себе так, неначе знову став вільним і безтурботним студентом. Кілька хвилин тому він ледве відірвався від Сніжани. Та й то – тільки після висловленої нею загрози, що коли він «не перестане морити голодом, то вони більше ніколи в світі не будуть разом, як сьогодні». І лише це примусило його швидко одягнутися, піднятися на палубу й хутко покликати офіціантку, яка ось уже підходила до столика. Але вона була не першою, бо перед тим ззаду хтось із усієї сили натиснув йому на плечі і над вухом почулося добре знайоме ще зі студентських часів:
–  То що, колего, чи ми перетнемося у розмові із закускою?
– А чому б ні, пане, якщо у  кишенях ще водяться гроші? – звично відповів Костик, наче й справді  не минуло з того часу цього їхнього паролю й відгуку майже три десятиліття.
А коли Віктор обійшов навколо столика й сів навпроти нього, то аж закляк на секунду від здивування:
– Господи, Вікторе, так це ти чи не ти? Один, без книги, і з відкритою усмішкою у навколишнє життя. Та тебе ж, мабуть...
Але не встиг договорити, бо підійшла офіціантка, а Костик своїм замовленням  ще більше його здивував. А тому, як тільки-но офіціантка відійшла, він запитав, пильно вдивляючись у  очі Костика:
– То що, все-таки полювання з боку акули було успішним?
– А ще невідомо, хто кого вполював, -  сказав Костик і з надією поглянув туди, де були сходи до пасажирських кают.
– Та то вже не так важливо, бо головне, що жертви є…
– Вікторе, будь ласка, ось вона вже підходить, – підхопився зі свого місця Костик – і професор Тарасюк побачив, як до того досить вайлуватий його колега швидко відсунув крісло, а коли Сніжана Головко (а це була саме вона, дипломниця) сіла, трохи притримав її ззаду за плечі перед тим, як відійти.  
– Змушений зізнатися, панове, що у мене сьогодні чудовий настрій, бо син із фронту нарешті відгукнувся, – ніяк не міг втримати в собі цю звістку Віктор.
– Вітаю Вас, професоре, з цією звісткою, бо завдяки таким хлопцям, як Ваш син, ми маємо змогу відпочивати і розважатися.
– Дякую, так-так. А вітер перемін тим часом підіймає все, перемішує і несе-несе кудись у невідомість. Хто легший, тому веселіше, і того несе все далі й далі. а хто важчий, більш наповнений змістом, той залишається на землі, на якій або страждає, або потім (коли та земля вкутає його і дасть прихисток) проростає під високим сонцем.
– Та ти ж одночасно і поет, і філософ, Вікторе! Ти, може, і вірші таємно пишеш, як було колись раніше?
– Ні, вірші – це, швидше, твоя парафія, та й то – більше, як критика і літературознавця. А мене завжди цікавили три світи: тварин, рослин і людей у їхньому поєднанні з метою знайти гармонію в розвитку, - вів своєї Віктор.
– Ага, особливо, коли людина затято поїдає різні страви з рослин і тварин, які ось мають зараз бути й на нашому столі.
І якраз після цих сказаних Костиком слів офіціантка в чорній короткій спідниці поставила перед Сніжаною казанок із якоюсь смажениною, пляшку червоного вина, пляшку шампанського і салат зі свіжих помідорів, огірків nf салатного перцю s відійшла, щоб виконати інші замовлення.
– Що б там не було, хлопці і дівчата, - продовжив Тарасюк, поправивши окуляри, - але жити все-таки варто, коли рідні й близькі на тебе чекають, про тебе турбуються. А інакше виходить, що вітер несе кудись полову (сміття по-іншому), яка кружляє світом, ні на чому не зосереджуючись, а зерен живих – все менше й менше залишається. І виходить, що уже не Homo sapiens розширює свої повноваження як людини розумної,  творця на землі, а якийсь, скажімо, СміттєSapiens (такий собі ніби розумний смітник), який вважає, що Бога за бороду схопив та й використовує земні надра і все, що на планеті виростає, для своєї втіхи, для свого  задоволення. Але ж навіть кожна мураха має своє життя, вона хоче жити в світі й радіти сонцю. А для того, щоб…
– Вибачте, пане професоре, звернулася до нього пишногруда офіціантка, - але Ви й досі нічого не замовили. То, можливо, Вам, як і вчора, червоне вино принести прямо в каюту. Тож, будь  ласка, йдіть туди, а я зараз принесу.
– Ні. Сьогодні я без вина обійдуся. Сьогодні у мене радість не штучно створена, а жива, - Віктор піднявся зі свого місця, - приємного вам вечора, хлопці й дівчата! А я пішов, бо треба мені.
6.
– Смішний і водночас такий суворий твій друг, - охарактеризувала Віктора Сніжана й погладила руку Костика. – А ти – зовсім не такий, бо з тобою і весело, і спокійно, і все зрозуміло. Я давно хотіла з тобою бути, але ти все якось сам у себе дивився та з книгами ходив, ніби тебе тими книгами зачаклували. А тепер ти став для мене відкриттям, і я хочу (хоч це й дурне якесь бажання) поселитися в тобі, щоб вічно бути з тобою… А він, твій друг, казав, що всіх вітер кудись несе і що (я так зрозуміла!) такі,  як ми з тобою, – люди на кшталт полови, а не зерна, яке життя дає і вміє страждати. Я ж усе це зрозуміла, хоч і вважається, що білявки – якісь дурненькі особини.
А Костик дивився  на Сніжану й палко горів бажанням знову її обійняти, бути з нею весь час, брати її й цілувати й не думати, про те, що буде завтра, через день чи пізніше.
– Сонечко моє світле й неповторне, не звертай на нього уваги. У нього ж син там у АТО, в Маріуполі. Там же наче війна іде, хоч і дуже якась не війноподібна.
– Я ж чула, що син його живий, бо відгукнувся. Його теж можна зрозуміти, син же. Але тільки ти нас навіть не познайомив, - сказала Сніжана. - Що, думаєш, він своїм розумуванням мене у тебе відіб’є? Ні, мій котику, тепер я від тебе не відстану, хоч і гнати будеш. Чи, можливо, мені так здається, а завтра я вже буду з іншим, га?
– Для чого ти так, Сніжаночко? Не треба! Пішли краще вниз, добре? Там про все й поговоримо.
– Та з тобою поговориш… Ти одразу рота закриваєш… своїми губами. І правильно робиш, бо хочеться ще і ще відчути, як це в тебе виходить,  коли ти такий сильний-сильний  зі мною робиш, що хочеш, а я вся поринаю з тобою в інші світи і в тобі розчиняюсь… Добре, пішли в наше плавуче гніздечко.
7.
Віктор Тарасюк і зараз був готовий зійти на берег і швидше поїхати  до своїх, до Тамари, щоб потім удвох по телефону говорити із Славком. Та доведеться чекати аж до завтра, аж до 15-ї години, як це написано в розкладі. А потім з Одеси ще доведеться діставатися Києва. От якби літаком! Але ж у кишені вже лежить заздалегідь куплений квиток на поїзд!..
«А ті хай собі гуляють, бо що їм скажеш про життя, про відповідальність, про боротьбу і втрати? Вона подумає, що я заздрю Костику, якому такий (бачте!) скарб дістався, а він вирішить, що я різко засуджую його поведінку як людини сімейної…» – ці думки швидко пронеслись у нього в голові – і він увімкнув телевізор, аби про все те забути. Але й телевізор не втішив його, він знову вимкнув його і все не міг знайти собі місця.
«Чи, може, офіціантку викликати й сказати, щоб знову принесла вина на вечір та тихо під те вино подумати про своє?».
Та він зовсім нещодавно бачив, що та пишногруда готова вже не тільки вино принести, а й всім іншим поділитись. Цікаво, що скажуть той телепень зі своєю дипломницею, якщо дізнаються, куди я хочу витратити сьогодні і вечір, і ніч, яка за ним прийде.? Бо я ж не забув той пароль і той відгук ще із часів студентства:
–  То що, колего, чи ми перетнемося у розмові із закускою?
– А чому б ні, пане, якщо у  кишенях ще водяться гроші?
І він із усмішкою на обличчі натиснув на ґудзика і передбачливо вимкнув свою мобілку…

Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737    


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Avtor, 26-08-2017

можливо тому

© Олександр, 25-08-2017

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 24-08-2017

[ Без назви ]

© , 23-08-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.49139904975891 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …